Скоро трапиться щось страшне (Something Very Bad Is Going to Happen)

Спершу цей дійсно вельми оригінальний міні-серіал (можливо, найцікавіший з усього контенту, коли-небудь присвяченого дилемі про рай і пекло, благо і лихо, романтику і цинізм шлюбної зв’язки) виглядає цілком серйозним і моторошним психологічним горором. Потім він філігранно заграє з жорсткою іронією, чорною комедією, помірно солодкуватим ромкомом й екзистенційно-метафізичною притчею про вибір і доленосність (готує дикий, але сповнений рідкісно реальної свіжості коктейль з мотивів «Гри у хованки», «Нареченої-втікачки», «Траси 60»…, лишень дотримуючись фібри хронічних панічних атак і посмішки в сильно-сильно похмурих відтінках). А наостанок, аж наприкінці, в кульмінаційно-фінальній точці повертається до серйозного і моторошного психологічного горору, проте вже з новим відчуттям… вивільнення…, наче вдалося вирватися з капкану і… вижити попри катастрофічну крововтрату.

Засніженою нічною трасою головна героїня Рейчел (так і напрошується згадати назву психологічної драмедії з Енн Гетевей «Рейчел виходить заміж») у виконанні небанальної красуні Каміли Морроне (міні-серіал «Дейзі Джонс і The Six», нещодавній другий сезон «Нічного адміністратора») разом із милим нареченим Нікі їде до претензійно-заможної родини свого коханого, щоби там і познайомитися, і відсвяткувати весілля за кілька днів. Ніщо не віщує біди, та Рейчел мучиться перманентним дуже поганим передчуттям, яке об’ємнішає з кожним пройденим кілометром і кожним наближенням до дати Х. Дорогою фатум ніби надсилає дівчині знаки: місцеву легенду про тутешнього визначного кондитера, що робив заварний крем і убивав жінок; самотнє немовля, залишене кимось в холодній замкненій автівці; мертву лисицю, закривавлену задирку на пальці, неприємне відчуття дежавю…; лячного старигана, що зазирає в жіночу вбиральню і запитує «Впевнена, що саме він є твоїм судженим?»…

В будинку батьків і родичів нареченого передсмак (чи радше передсморід) поганого зростає ще більше. Безслідно зникає весільна сукня, від усіх членів in-law (знову ж таки згадаймо вцілілу Грейс у виконанні Самари Вівінг, для котрої рідня з боку чоловіка виявилася не просто вимушеним дискомфортним оточенням, а буквально смертоносною пасткою) тхне ворожістю й неадекватністю, а ще один локальний міф стверджує, що місциною ходить псих, який розпорює жінкам животи, плаче і просить за те пробачення… І вся сім’я Нікі теж плаче. І здається, що скоре весілля має обернутися для бідолашної Рейчел зовсім не тим ритуалом, в якому найтривожніша мить – це виголошення обітниці… Однак геть усе є тут не тим, чим так уперто здається…

Авторка серіалу Гейлі З. Бостон (яка раніше була співсценаристкою безкомпромісно естетського міні-шоу в жанрі вінтажного сінефільського горору «Новий смак вишні») використовує звичайний і всім зрозумілий передвесільний мандраж як неочікувано вкрай міцний фундамент для вибудовування ювелірного тотального жахіття. При цьому жодного конкретного і дійсного жахіття аж до кульмінації-розв’язки (безпосередньої церемонії, до якої наближаються нервові серії-дні) принципово не стається. Можна сказати, що емоційно проєкт «Скоро трапиться щось страшне» працює обернено до горор-стандартів. Адже герої горорів зазвичай до останнього не хочуть вірити і власне не вірять у те, що відбувається щось надзвичайне, страшне, небезпечне; відповідно вони до останнього не намагаються ані втекти, ані уникнути стикань із загрозою (злом). Рейчел же точнісінько навпаки: раніше, ніж щось може статися, завчасно й апріорі, не маючи реальних підстав і не перевіряючи своїх підозр, поривається розвернутися на сто вісімдесят і чкурнути…, і така емоційна структура перевертає типове горор-лекало догори дриґом.

Саме лише передчуття поганого (а не погане) є стрижнем тривожності, в котрій вариться аж до окропу єдина сюжетна лінія впродовж усіх восьми серій. І прокляття, котрого страшиться головна героїня в статусі нареченої (дружини без п’яти днів або без п’яти хвилин), ясно що є сюжетно буквальним, але метафоричним по суті: це прокляття невіри кожної тверезо мислячої, раціональної, здорово скептичної людини у міфологізовану романтизовану «спорідненість душ», яку шлюб скріплює «не на землі, а на небесах» (минулорічний повнометражний горор «Одне ціле» поіронізував над єднанням двох половинок у форматі липких боді-жахів, а шоу Гейлі З. Бостон пожартувало з того самого не з тілесного, а з ментального ракурсу, нагадавши, що в більшості випадків шлюб, який починається обіцянками «назавжди-назавжди», закінчується метафоричною кров’ю…, себто словами «всю кров ти з мене випила/ випив»).

«Любов – це вірити. Повністю вірити коханій людині. Я можу абсолютно не вірити в існування іншопланетян, але якщо ти скажеш, що віриш у них, я тобі повірю», – так у хвилину остаточного розпачу й розчарування Рейчел пояснює Нікі своє сприйняття «споріднених душ» у відповідь на його категоричну невіру в її тверду віру в існування весільного прокляття (тобто «на землі» цілком достатньо не реальної «спорідненості душ», а бодай віри в край тіні можливої «спорідненості» і… подальшого обов’язкового постійного обопільного працювання на… віру в ту віру). Легковажне одруження в Вегасі, шлюб зі студентської лави, все життя разом і відсвяткували «золоту» річницю… – будь-який із варіантів може мати (і переважно має) гниль у тій частині, що ретельно прикрита поривом чи… звичкою… Втім, якби шлюб і в реальності був би ін’єкцією на дев’яносто дев’ять відсотків смертельною, ми би напевно що набагато старанніше вишукували той один практично недосяжний процент серед мільйонів-мільйонів «не тих»… чи ходили б усі до самої могили в холостяках і холостячках.

В історії про щось дуже і дуже страшне напередодні найщасливішого дня побрання власне саме побрання і є найстрашнішим (як і в трагікомічній романтичній злегка-горор-драмі «Драма» з Паттінсоном і Зендеєю, де весільне меню замість ризото з грибами перетворюється на фігуральне і буквальне м’ясо, бо мимовільно м’ясніє сама думка про стерильність білизни поезії почуттів). Бо ж насправді «маленькою смертю» є не розставання, а навпаки, єднання, котре змушує померти частину его й частину «я»… Приблизно десь посередині (в серії п’ятій, здається) на репетиції майбутньої церемонії за велінням якоїсь тітоньки-родички Рейчел і Нікі мають упродовж п’яти хвилин дивитися одне на одного і мовчати, просто в очі дивитися і не казати ні слова. Ця мізансцена є нарочито довгою, до того ж молодятам доводиться повторити чи то вправу, чи то ритуал з другої спроби (втім, удруге теж не виходить). І під час того абсолютно марного намагання не тільки дивитися, а і бачити одне одного здається, що… сам час помаленьку вмирає… Зрештою ілюзія про «вище» кохання відв’язується і відрубується як мертвий вантаж або… мертва кінцівка. І втекти від симбіозу із пріллю вдається і… лисиці без однієї лапи, і Рейчел без мізинця на правій нозі…

Анастасія Лях