Обережно! Рецензія містить спойлери.
Алехандро Ґонсалес Іньярріту не робив нічого гучного (і нічого англомовного, хоча, певна річ, «гучний» і «англомовний» необов’язково синоніми) з часів «Уцілілого» («Легенди Г’ю Гласса»), тобто впродовж десяти років, які позначилися пандемією, масовою (загальнопланетною) фрустрацією, низкою масштабних воєн і двома пришестями Трампа, з яких друге виявилося ще більш катастрофічним за перше. Власне, про Дональда Трампа і про загальноземну (так, не загальноамериканську, а загальноземну, що найперше б’є по Європі, що ми спостерігаємо просто зараз і відчуваємо, певна річ, власною шкірою, а далі по решті світу) катастрофу його імені (Трамп, як відомо, обожнює заперечувати існуючі топоніми і перейменовувати різні географічні об’єкти на атласі на гори, озера, протоки… імені себе чи в крайньому випадку Америки, хоча єдине, що дійсно адекватне зватися його ім’ям, – це потенційний глобальний апокаліпсис…, кінець історії, кінець часів, кінець цивілізації, котрою правили тупі нестямні дідугани, скеровані найнебезпечнішим з усіх можливих комбо: злукою цинізму та маразму) Іньярріту і зняв стрічку під назвою «Діґґер» (у фільмі це буквально ім’я головного героя – Діґґер Роквелл, а у перекладі – «землекоп», що є настільки промовистим антропонімом, що глибше копати вже нікуди).
Створивши гіперболічний альтернативний світ, Іньярріту посадив цю пихату аляпувату ковбойську одежину на три підкладки: карикатурна політична сатира, жива акторська драма, похмура антиутопія про людське майбутнє після кінця, що лишилось усім нам у спадок від «головного рятівника і миротворця» (ці три шари нагадали структуру провісного «Конгресу» Арі Фольмана, де викривлена і водночас точна реальність про Робін Райт переходила у галюциногенний мультяшний світ – де серед іншого, до речі, було колоритне камео намальованого Тома Круза в образі Тома Круза – , а потім у так само похмуру антиутопію про людське майбутнє після… вчорашнього, сьогоднішнього чи завтрашнього дня, неважливо).
І так, титулований режисер (який вдруге за кар’єру після оскароносного «Бердмена» вдався до чорної комедії чи радше чорної трагікомедії, чи радше чорної метатрагікомедії, і коли від «Діґґера» відривається перша підкладка, стає очевидним, наскільки насправді цей суперечливий фарс із сильно загримованим під відомого діда Крузом близький до іронічної драми, де Майкл Кітон зіграв майже реального Майкла Кітона, перейменованого у вигаданого Ріґґана Томсона…; і випадково чи ні, ім’я Ріґґан напрочуд співзвучне із Діґґером) зняв принципово несимпатичне кіно, тобто кіно, що є не з тих, які подобаються чи принаймні потенційно націлені сподобатись навіть не широкій аудиторії, а бодай обраному глядачеві і вузькій високолобій критиці. Так, «Діґґер» – фільм, який не подобається твердо і вперто (хоча би тому, що тут дуже багато багатоголосо абсурдно кричать і змушують постійно перебувати в епіцентрі цих панікерських лементів). Але водночас… це надзвичайно яскравий, феєричний, важливий, болісний попри демонстративний комізм перформанс, який мав з’явитися хоча би для того, щоби всі ми побачили і проковтнули винятково недооцінений і досі ненагороджений дурнуватим, але потрібним «Оскаром» талант Тома Круза як коміка, трагіка, пародиста і резервуара емоційних можливостей, схованих за давно перетвореною на мем плакатною посмішкою.

За сюжетом Діґґер Роквелл – нафтовий магнат, найвпливовіша і найбагатша людина Америки, а «може» і всього світу – серед іншого володіє буровою платформою у Гренландії (Гренландія ані йому, ані Штатам «ще» не належить, тож територія взята в оренду) і звісно що демонстративно чхає згори на будь-які попередження його ж власних інженерів і найнятих ним же самим екологів про небезпечні викиди метану через буріння (саме метан найбільше – значно більше за вуглекислий газ – впливає на глобальне потепління в короткостроковій перспективі). На новину про тріщину в льодовику Роквелл, спершись на свою кабінетну сандалову чи типу того деревину, реагує анекдотично трамповою мовою і трамповою гримасою: «Та та тріщина коротша за цей стіл і лише вдесятеро більша за мій дрин. Ти хочеш зупинити мільярдну платформу через те, що лише вдесятеро більше за мій дрин?!».
Коли ж таки стається вибух, який відколює величезний шмат льодовика (що вже дрейфує океанічною течією у бік північних берегів Європи і, зіштовхнувшись із сушею, здатен викликати цунамі, що змиє половину Норвегії), і переляканий тюхтій-науковець (Різ Ахмед) несеться до Роквелла з інформацією про майже неминучу катастрофу, магнат у шовковій піжамі і ковбойських черевиках з крокодилячої шкіри чи типу того… спершу воліє запросити ветеринара, щоби протягти ще на кілька днів (чи годин, чи хвилин) життя обожнюваної тридцятирічної кішки Меґґі (котра за словами сестри Діґґера у виконанні Сандри Гюллер, яка за іронією – чи за спланованою піарниками стратегією – займається нібито захистом навколишнього середовища від глобального потепління, гниє і розкладається просто на його очах, а він замість приспання робить вигляд, що кішці тимчасово злегка зле), котру він упродовж років щодня годував тунцем наче найліпшим делікатесом, але насправді поступально труїв ртуттю (тож на останньому видиху киця його смачно вкусила…, тобто єдина у світі істота, що начебто його любила, все рівно виказала Роквеллові останнє «фе» презирства і ненависті).

У змові із діючим президентом Компсоном (Джон Гудмен), який має величезну, розміром з персик, ракову пухлину у дупі і стрімко підступаючу деменцію (так, очевидно, що поряд із Крузом-Трампом маємо Гудмена-Байдена, і при всьому співчутті до реального раку простати останнього з невиліковними метастазами все ж пам’ятаємо, що попередник теж нічогісінько для порятунку Європи від айсберга на ім’я путін не зробив), Діґґер (зациклений виключно на нафті, кішці і викопній лопаті свого предка, що першим в династії прорубав бідолашну індіанську чи алеутську землю в пошуках чорного золота) розмірковує над запуском протоколу «фаєрвол», щоби норвежці (чи хто там постраждає або ж помре) не мали доказів для звинувачення американців, і паралельно над пафосним міжнародним спічем про те, як «Америка завжди, з часів Першої світової, підтримувала і рятувала Європу».
Так, усі маніпуляції із без п’яти хвилин дохлою кішкою виглядають аж настільки погано, що зрештою… є смішними (особливо коли нещасна Меґґі виявляється аніматроніком не лише ЗА межами екранного дійства, а і В межах екранного дійства). Так, як і Пол Томас Андерсон в минулорічній оскароносній «Одній битві за іншою», Іньярріту вбачає ту чи іншу долю вселенського зла і в консерваторах, і в лібералах, бо влада – геть не та площина вибору, де існує бодай наближений до реального поділ на поганих і хороших (і на виступі ООН чи типу того, де на лавках продиктовано кількарівневою структурою з театром усередині фільму і водночас украй символічно та красномовно поміж одностайно сірих живих членів сидять буквальні нерухомі безголосі манекени, Діґґер розв’язно кричить про відсутність яєць у європейців і лицемірство, бо «жоден не готовий відмовитись від тих благ, які надає нафта», навіть ціною енних людських життів, не кажучи вже про голод полярних ведмедів…, і він є, на превеликий жаль, абсолютно правий… принаймні один раз за картину).

Так, зовсім необов’язково було показувати нарочито рудого нащадка в обличчі Джессі Племонса, щоби глядачі зрозуміли паралель і шарж на родину Трампів (але той факт, що в сатирі Діґґер Роквелл принципово не постає президентом Америки, навіть після загорнутого у зірково-смугастий прапор і в морозильник кінця президента Компсона, має нагадати тій публіці, що все ще вважає Дональда Трампа політиком, що він аж ніяк не політик (що типу рятує планету від тиранічних режимів і просідань економіки), а вельми тупий лобовий нафтошукач із лопатою, який заради нафти пішов війною на Іран, викрав з Венесуели Мадуро, неодноразово назвав Канаду потенційним п’ятдесят першим штатом і таки домігся від Данії поступок щодо Гренландії, де типу розмістив для безпеки американський військовий контингент, а насправді вже затягнув туди обладнання для буріння (такий от дивний збіг склався між найбільшими світовими нафтовими запасами і безпековою траєкторією найпершого миротворця Землі: крім саудитів найбільшими родовищами володіють венесуельці, іранці, канадці і ще іракці, але іракська нафта вже давно під американським контролем, ну а поки що нерозвідані поклади під крижаними щитами Гренландії і Антарктиди можуть виявитися в рази-рази-рази більшими за весь об’єм наразі відомої світової нафти… ну і викликати катастрофічно небезпечне танення льодовиків).

Якщо у «Бердмені» метаскладова сюжету не була ніяким сюрпризом, то в «Діґґері» вона б’є глядачів по головах лопатою приблизно на тридцятій хвилині, коли за вікном падає реквізитне дерево (і заодно падає претензія щодо надто випнутої, товстої, грубої карикатурності заявленої сатири). Цю претензію, власне, постійно висловлює поважний театральний актор в тому самому обличчі (тобто зміненому з пародійної гримаси на живу справедливо невдоволену міміку) ударно багатогранного Тома Круза, що грає, вірніше репетирує на сцені в оточенні затратних високотехнологічних декорацій комедійний спектакль про Діґґера Роквелла і паралельно нервує і подекуди панікує в унісон своєму антигероєві, але щодо не нафти чи кицьки, а доньки, чий авіарейс десь зник у невідомості через погодні умови (і цей контрастний перехід від анекдотичних персон до живих персонажів, від фарсу до драми кардинально ламає і саму стрічку, і її сприйняття).
А погодні умови, як виявляється (і це вже третій рівень історії та її переломної трансформації – стадія антиутопії і найбільшої та найтемнішої глибини, позем цілковитої німоти після шарів гучного балаганного гротеску і трохи тихшого рефлексуючого драматизму), перманентно погані… в новому світі після глобального потепління (де люди, закриваючись від паскудних реалій, намагаються подивитись в атмосферній ілюзії затишного сховку і затишної ремінісценції про назавжди скінчений благий час… розвагу (про того, хто все страшне наявне спричинив, і це ніби, будучи євреями, подивитись «Великого диктатора» Чапліна, тільки не в 1940-му, а вже після 45-го)… так само, як ми сьогодні намагаємось подивитись, приміром, кіно, приміром, «Діґґера», коли на голови летять дрони і ракети).

В контексті роботи Іньярріту можна згадати «Кінець» Джошуа Оппенгеймера – постапокаліптичний мюзикл про елітну родину в бункері, де нафтового магната, що спричинив глобальну катастрофу і кінець життя на поверхні, зобразив Майкл Шеннон (але даремно він там співав). Однак складною синекдотичною будовою, де сатира є частиною драми, а драма є частиною візії (недарма ж персонаж Різа Ахмеда говорить про розкол уже іншого льодовика на безліч матрьошок, якщо вдарити по ньому «Томагавком»… із написом «Відсмокчи, природо!»: буквально тому, що це російський льодовик і курсує він на Аляску, а фігурально, бо саме кіно Іньярріту архітектонічно є нічим іншим як матрьошкою), «Діґґер» вклоняється реверансом великому недооціненому режисерському дебюту найтверезішого абсурдиста і найабсурднішого тверезника дещо минулої сучасності Чарлі Кауфмана «Нью-Йорк, Нью-Йорк» (який в оригіналі так і називався: «Синекдоха, Нью-Йорк»), лишень у мексиканця (в котрого до Трампа точно є і більш особистий гнів) і реальний, і театральний Нью-Йорк набув розмірів планети.
«Він був не лише клоуном, якого ми тут показуємо. Він також був психопатом, жахом, чудовиськом», – обурено дискутує Том Круз, який грає актора, який грає Діґґера Роквелла, який грає роль Дональда Трампа (на чорних руках котрого здихаюча кицька, котрій штучно пролонгують гниле життя, грає роль американської демократії). І в тому обуренні точно є сенс і гарний (допоки не вдарили більші проблеми) момент для полеміки: чи не злочинно замало сприймати монстрів як гаєрів?..
Анастасія Лях











Діґґер (Digger)
2026 рік, США/ Велика Британія/ Мексика
Продюсери: Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Том Круз, Мері Парент
Режисер: Алехандро Ґонсалес Іньярріту
Сценарій: Алехандро Ґонсалес Іньярріту, Сабіна Берман, Александр Дінеларіс-молодший, Ніколас Джакобоне
У ролях: Том Круз, Сандра Гюллер, Джон Ґудмен, Майкл Сталберг, Джессі Племонс, Софі Вайлд, Різ Ахмед, Емма Д’Арсі, Роберт Джон Берк, Берн Ґорман
Оператор: Еммануель Любецкі
Композитор: Космо Шелдрейк
Тривалість: 128 хвилин/ 02:08
