Ксенія Бугрімова – українська телережисерка, кінорежисерка, продюсерка, шоуранерка та сценаристка. Вона має 14 років досвіду в масштабних медіахолдингах Європи. Ксенія живе на дві країни – Україну та Шрі-Ланку. Темою нового короткого метру від режисерки – «Неограновані» – став нелегальний видобуток дорогоцінного каміння на острові, що є справжньою проблемою для ринку в цілому і для країни зокрема.
Фільм був повністю знятий на острові Шрі-Ланка, а більшість знімальної групи становили корінні ланкійці. З українців у виробництві взяли участь актори Юрій Кляцкін та Давід Сулейманов, які зіграли головних героїв.
Події фільму «Неограновані» розгортаються на екзотичній Шрі-Ланці, острові, на якому безмірне багатство межує з безпросвітною бідністю. В центрі сюжета історія Андрія – бізнесмена, що промишляє нелегальним видобутком дорогоцінного каміння. В черговий раз відправляючись на ріку, де в тяжких і небезпечних умовах ланкійці «відмивають» каміння, Андрій бере з собою сина Філіппа. Владний і цинічний Андрій прагне виховати сина за власною подобою, але юному хлопчику чужі уявлення батька про світ.
Після жахливої картини, яка розгорнулася на ріці, прямо на очах у маленького Філіппа, між Андрієм і робочим-ланкійцем виникає конфлікт, внаслідок якого робочого звільняють. Втрата роботи для бідного і безамбіційного ланкійця – це велика трагедія, бо він глава великої сім’ї. Ввечері маніпулятор батько прийшов в дім до Асірі. Він використовує цю ситуацію, щоб Філіпп став хоч трохи схожим на нього. Але чи так засвоїть урок Філіпп, як того хоче батько? Адже діти – це чисті, невинні, неограновані душі.
Ми поговорили з Ксенією про її новий фільм, творчість у просторі між Шрі-Ланкою та Україною та особливості короткого метру у сучасній кіноіндустрії.
Як виникла ідея фільму?
Я застрягла на Шрі-Ланці через пандемію, коли ми з командою знімали інший повнометражний комедійний фільм. І коли повідомили про закриття кордонів, ми, як і кожний мешканець планети Земля, тоді просто не розуміли як далі працювати, жити, планувати щось. Все змінилося в один момент. Це нас змусило зупинитися, переосмислити і відповісти на питання: що далі і для чого я працюю. Які теми і історії я можу розповісти, яку різницю я можу створити.
Це був нелегкий момент, далеко від дому, з маленькою дитиною. Я чесно кажучи, не могла навіть вийти з гестхаусу, тебе могли за це заарештувати на вулиці. Ми сиділи фактично без їжі, тому що нас випускали за продуктами раз в чотири дні.
Це був такий період, коли ти сидиш просто в замкнутому просторі і спочатку тупиш. Потім багато аналізуєш, думаєш. І рішення приходить доволі чітким: аби не збожеволіти — я повинна робити те, що люблю. А я дуже люблю свого глядача. Тож, після перерви я вирішила повернутися у крісло режисера.
Камені мене причаровували завжди, і я багато подорожувала у ті місця, там народилася моя свекруха. Відразу я згадала знайому дівчинку, Софію, вона вразила мене своєю якоюсь дикою красою. Її мама – слов’янка, тато – ланкієць. І від неї я почала накидати історію – фактично історію Будди — хлопчика, який росте в одному своєму оточенні і зростає на одних своїх принципах. Стикаючись з іншим реальним життям, він спочатку шокований, потім починає діяти, аби змінити несправедливість.
Які проблеми ви хотіли в ньому висвітлити в першу чергу?
В першу чергу, я хотіла показати проблему того, що батьки «роблять» добро своїм дітям, намагаючись їх виховувати такими, якими вони самі бачать цей світ. Наші світогляди можуть не збігатися зі світоглядами дітей. І це теж нормально, абсолютно необов’язково ростити копію себе. І фільм, мені здається, більше про те, що найгірше з цим справляються наші колишні слов’янські народи — українці, які вважають, що дитину треба виростити, виховати і зробити його таким самим як і ти, і щоб бути успішним потрібно надурити когось, показати свою силу. Є такі люди, що поважають тільки тих інших, які заробили мільони.
Загалом, ставлення до людей іншої раси дуже сильно насторожено поверхневе. Повірте, я знаю про що кажу – у мене чоловік іноземець, і я кожного дня бачу як до нього відносяться в магазинах, лікарнях, на вулиці. І навіть, якщо люди зовнішньо дуже ввічливі, то все одно цей расизм проскакує. І відповідно, мені хотілося показати, що наші діти зовсім інші — вони вже по-іншому сприймають світ. Вони не сприймають світ, поділений за расовою дискримінацією. У них вже ніби вшита «покращена прошивка» від батьків, які народилися в Радянському Союзі або в 90-х роках.
Інша проблема, яку я хотіла висвітлити — це те, що видобуток дорогоцінного каміння до сьогодні не змінився. Там досі існують касти, і люди, які добувають дорогоцінне каміння, знаходяться в самому низу цього ланцюжка. І проблема в тому, що ці люди живуть за межею бідності і перебиваються для того, щоб хоча б прогодувати своїх дітей. Каміння видобувається неетичним шляхом. До того ж, видобуток дорогоцінного каміння ніяк не регулюється у світі – це є частиною великого бізнесу, злочинних групувань, які в тому числі йдуть на збройний конфлікт з приводу різних релігійних вірувань. Це глобальна проблема, яка сильно недооцінена. Її не розкрити в одній короткометражці.
Також на Шрі-Ланці є велика кількість нелегальних шахт. Це стихійні шахти, або, власне, намив, який відбувається кустарним шляхом, в якому використовується кисневий балон, що подає кисень. В такому процесі задіяні дайвер, який набирає кисень та проводить велику кількість часу під водою, люди, які копають ріку, змінюючи її русло, та люди, які власне займаються намивом.
Зйомки відбувались під час пандемії, з якими проблемами зіткнулась команда під час знімання? Чи були проблеми з урядом острову, адже вони мали досить суворі карантинні заборони?
Проблем було мільйон. Власне, під час зйомок три або чотири рази переносились дати. Як тільки ми призначали дати зйомок, наші актори переносили через це свої евакуаційні вильоти. Наприклад, коли ми вже їхали брати дозвіл на зйомки – в цей же день оголосили локдаун і відповідно, ми не могли знімати. Потім деякі дати оголосили закритими, деякі – відкритими. У нас це вийшло дуже дорого, тому що вся група їхала в експедицію в центр острова. Це було відрядження, поселення в готелі – дні простою з технікою, людьми, яким потрібно було платити. Загалом, проблем було дуже багато, включаючи проблеми з погодою. Саме в дні, коли ми знімали, була сильна злива замість сонячного дня. І звичайно, річка піднялася на три метри, а всередині ми будували декорацію, тому зараз кадр виглядає трохи інакше, ніж ми запланували. Але я сподіваюсь, що глядач цього не помітить.
Велика ймовірність, що фільму могло просто не бути, тому що існувало дуже багато перешкод. Але коли у мене виникає багато перешкод, мене це ще більше норовить, злить і змушує вже зі сміхом їх долати.
Головний герой – український актор Юрій Кляцкін. Його спеціально запросили чи він випадково перебував на острові і погодився взяти участь?
Слухайте, це взагалі дивна історія, тому що це сталося абсолютно випадково. Він справді випадково, так само як і я, застряг під час карантину, і ми були в спільному чатику в Telegram. Це загальний чатик українців, які застрягли на Шрі-Ланці – в ньому ще був список, який ми подавали консулу для того, щоб нас евакуювали. Я почала скликати людей в цьому чаті, і так ми познайомилися з Юрою. Ми кілька разів з ним зустрілися, обговорили сценарій, роль, персонажа, образ і таке інше. І вирішили в це пограти, а чому б і ні? Юра навіть двічі переносив свій виліт з Шрі-Ланки для того, щоб це все-таки здійснити – коли за ним вже приїхав літак, я все кинути вже не могла.
Як збирали знімальну групу? Ви живете на Ланці вже тривалий час, чи доводилось вам раніше знімати там, або це перший досвід?
Я не живу на Шрі-Ланці, я там працюю і звідти родом, власне, мій чоловік. Тому, ми туди приїжджаємо до наших ланкійських родичів, до моєї свекрухи – погостювати на короткий термін. Тобто ми не живемо там – ми живемо в Україні, в Києві. І так як ми часто там буваємо, ми відкрили там продакшн студію, і цей фільм був другим проєктом цієї студії. Нам важливо було прокачати всі бюрократичні документи на цій короткометражці в такий складний період пандемії. Ми налагодили там своє спілкування з усіма інстанціями, міністром культури, Національною комісією кіно, яка там функціонує і дає дозволи на території країни. Всі такі нюанси ми владнали для того, щоб надалі мати можливість використовувати Шрі-Ланку, щоб знімати там легально фільми, рекламу і бути сервісним продакшном для різних країн. Тому частина знімальної групи – це була команда, з якою ми вже працювали на попередньому проєкті, частина була абсолютно новою. Тому, хтось там поєднував функції або виконував інші. Але практично вся команда складалася з ланкійців – чому я дуже рада. Адже знявши цей фільм з ними, буквально через місяць виходять вимоги «Оскару», і ми розуміємо, що, власне, їх всі виконали. Якщо б цей фільм могли номінувати на «Оскар» як повнометражний зарубіжний фільм, то він би відповідав всім вимогам цієї кіноакадемії.
Яка подальша доля фільму? Чи планується українська прем’єра?
Доля фільму, як і доля будь-якої людини, нам невідома. Ми сподіваємося на його фестивальне життя. У цьому році, в 2021-ому, він буде кататися по фестивалях, і звичайно, ми дуже хочемо зробити закриту прем’єру фільму в Україні. І будемо щасливі й раді це реалізувати. Вас запрошуємо також (посміхається).
Вас знають в Україні як успішну телевізійну продюсерку та шоуранерку. Чи означає новий фільм, що телевізійну кар’єру завершено і починається новий етап вашої діяльності?
Телевізійну кар’єру завершено? Не знаю… на якийсь час призупинена точно, оскільки мені дуже подобається, і я по-справжньому люблю свій новий вид драйву – кіно. Я навіть не уявляла, що буду так закохана в роботу, що можу запалити будь-кого поруч. Я так довго до цього йшла, хоча ніколи не мріяла робити кіно – я працювала на телебаченні, тому що я шалено це любила. Зараз я просто заразилася фільммеджиком, мене несе, пре, і я збираюся заражати всіх довкола цим прекрасним вірусом.
Чи завжди шлях до повнометражного кіно проходить через короткий метр?
Найчастіше так, шлях до повнометражного кіно проходить через короткий метр. Але я дуже люблю короткий метр – не знаю… ніжною любов’ю. Як самостійний вид мистецтва. Може тому, що постійно дивлюсь цей жанр.
Чи можна назвати короткий метр назвати самостійним жанром? Чи це формат перших спроб для сценаристів та режисерів?
Всі відносяться до короткого метру як до першої спроби. Я вважаю, що це абсолютно неправильно. Мени справді здається, що це може бути самостійний жанр. Це може бути жанр, який об’єднаний в альманасі. Перший мій фільм «Зерно», наприклад, дуже довгий час успішно катався в різних альманахах – про любов, про фентезі, про best shorts і таке інше. Тобто, мені подобаються такі формати – коли ти приходиш до кінотеатру і в одному альманасі можеш подивитися абсолютно різні за настроєм роботи. Мені здається, що частину таких короткометражок можна об’єднати в один повнометражний фільм і прокатувати. Це прекрасно, я вважаю.
Один з найпрекрасніших взагалі кейсів короткометражного кіно – це серія короткометражок «Париж, я люблю тебе», «Нью-Йорк, я люблю тебе» і подібні, коли дається різним режисерам завдання зняти фільм в якомусь місті на спільну тему три-п’ять-сім-дванадцять різних історій. Я дуже люблю такі формати, тому що це такий собі калейдоскоп емоцій в одному флаконі. Мені здається, це дуже цікаво та важливо розминатися в короткій формі навіть досвідченим режисерам.
Якщо короткометражне кіно – самостійний жанр, чи можете назвати ваших улюблених режисерів та улюблені стрічки?
Є прекрасна короткометражка, яка мені дуже подобається. Аналогічно трохи по темі ми з нею сходимося – називається «Шкіра» (Skin) режисера Гая Неттіва, США – він переможець «Оскару» 2019 року в номінації «кращий короткометражний ігровий фільм». Це історія про бездоганного сім’янина, турботливого батька, який є скінхедом. І про це говорять його діалоги і зовнішній вигляд. Насамперед, у нього різноманітні нацистські татуювання на тілі. Одного разу в супермаркеті темношкірий хлопець посміхається його десятирічному сину. Ця подія викликає у Джеффрі напад агресії, і він та його друзі збивають цього темношкірого на парковці, і за цим спостерігає його дитина.
Це короткометражний фільм, і після цього вийшов в тому ж році повнометражний фільм з такою ж назвою ‘Skin’, натхненний історією скінхеда Брайана Віднера, який вирішив кинути нацистський рух і болісно зводив з тіла всі свої татуювання. Короткометражка «Шкіра» по-своєму і кардинально відповідає на питання про подібний світогляд. Один режисер може не тільки розглядати короткий метр як спробу вийти до повного, він може паралельно розкривати одну і ту ж тематику, і робити це по-різному – наприклад, в повному метрі трохи інакше висвітлити тему. Я люблю такі історії. Це не так, що я щось спробувала, а потім давайте спробуємо зробити з цього щось інше, і що короткометражний фільм недостойний повного метра – ні, абсолютно не так. Питання в самій історії.
Де простіше зняти кіно, в Україні чи на Шри-Ланці?
Ніде не простіше зняти кіно і ніде не складніше. Важливо, хто буде знімати в Україні кіно, і хто буде знімати на Шрі-Ланці – ланкійці чи українці знімають кіно на Шрі-Ланці. Питання в тому, що на Шрі-Ланці, якщо ти робиш все легально – це трохи дешевше. Там дешевше коштують гонорари креативної команди, акторів і ти можеш зняти неймовірно красиві пляжі та екзотичну складову, яка може бути сеттінгом майбутнього фільму. Це може бути що завгодно – фільм про пригоди, про пошук скарбів, про романтичну поїздку і ще багато чого. Звичайно, там є і купа своїх підводних каменів, як і в Україні. Але по суті, там і тут все впирається завжди в гроші і в прокат – для кого це буде, куди це піде, для якого глядача буде зніматися ця історія. Але як точка сеттінгу для зйомок Шрі-Ланка загалом дуже хороша.
Читайте також:
Де дивитися українське кіно онлайн легально
Найкращі українські фільми і серіали 2020 року
Найочікуваніші українські фільми 2021 року
Найкращі українські фільми часів Незалежності
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
