Українське кіно – це величезний пласт культури, багатогранне, мультижанрове та вкрай проблематичне явище, яке, здавалось би, з’явилось разом з появою Незалежної України. Кінематограф, що створювався на наших землях за радянських часів, це тема іншого дослідження. В цьому матеріалі дивимось на національне кіно через призму кінотеатрального прокату, якому і 15 років ще не буде.
Текст: Дмитро Майстренко
З розвалом СРСР розвалилася і кіновиробнича справа на території України. Поодинокі стрічки несли на собі відбиток загального занепаду, безуспішно намагались формувати власний ідентифікаційний код, часто були при цьому низькосортними телемувіками. Кількість вироблених фільмів нестримно падала, і в деякі роки цей показник був дуже близьким до нуля (2 фільми у 2011, по три у 2008-2010 роках), а то й нуль (2007 рік). Кінопрокату вітчизняного кіно майже не існувало, до середини 2000-х не було багатозальних кінотеатрів. Навіть те, що вироблялось, та що можна було хоч і з натяжкою, але назвати повнометражним кіно, на великі екрани так і не виходило через згадану вище відсутність кінопрокату та кіномайданчиків. Про якийсь прибуток для кінематографістів мова не йшла – в кращому випадку стрічки продавали на телебачення, в тому числі сусіднім країнам.
Така невтішна ситуація спостерігалась фактично до початку 2010-х років. Вважається, що потужний поштовх до розвитку української україномовної культури, а відповідно і свого кінематографу, дала Революція Гідності 2013-2014 років. У нашому випадку – поштовх в кількості, якості та касових зборах українських стрічок. Відбувся дійсно прорив, і якщо у згаданому вище 2007 році на кінотеатральні екрани не вийшло жодної стрічки, в 2014-му (в розпал війни) – 16, то в 2018 вже 30. і в подальші роки це число тільки зростало.
Зараз, наприкінці 2021 року, за своїм розвитком українське кіно вже зовсім не дитина, школа лишилась позаду, проте до дорослої сформованої особистості теж далеко. Наш кінематограф – це студент початкових курсів з залишковими ознаками важкого підліткового періоду. За 30 років так і не сформувалась умовна “нова школа українського кіно”, воно так і не стало прибутковою справою (за рідкісними винятками), це явище так і не зайняло особливе місце в дозвіллі середньостатичного громадянина та не вийшло на той рівень, з яким можна повноцінно конкурувати з голівудськими чи принаймні європейськими стрічками. Нижче спробуємо розібратись чому.
1. Фінансова підтримка національного кіновиробника від держави
Фінансова підтримка національного кіновиробника від державних інституцій, в першу чергу від Державного агентства України з питань кіно, крім беззаперечної позитивної ролі у ренесансі кіногалузі створила і зворотні умови. Сама система фінансування кіновиробництва не зобов’язує продюсерів повертати державі усі надані нею кошти. До того ж, коли бокс-офіс значно менший за державне фінансування, то й повертати нічого. В таблиці “прокат українських фільмів за 2004-2021 роки” очевидна величезна прірва між бюджетом та касовими зборами. Держава є співнівестором більшості прокатних стрічок за зазначений період, і її частка у виробничому бюджеті часто становить не менше 50%, та навіть ця доля і близько не покривається проданими квитками.
Зрозуміло, що ця різниця між виробничим бюджетом та касовими зборами більш-менш може бути зрозумілою, коли стрічка створюється в першу чергу для фестивалів, і тут дійсно важко розраховувати на вагомий бокс-офіс у межах нашої країни. Прикладів достатньо: “Брати. Остання сповідь”, “Рівень чорного”, “Стрімголов”, “Брама”, “Коли падають дерева”, “Атлантида”, “Донбас” та ряд інших авторських стрічок хоч і мали дуже скромну відвідуваність у наших кінотеатрах, але хто непогано, а хто і досить потужно були представлені на міжнародних кінофестивалях, в тому числі фестивалях класу А. А от коли за суттєвим сприянням держави створюються глядацькі, тобто розраховані на широке коло глядачів, стрічки, які в результаті провалюються в прокаті, то тут вже трохи важче звинувачувати у відсутності успіху глядача чи якісь інші чинники. “Політ золотої мушки” (бюджет 17 млн грн, збори 289 тис грн), “Червоний” (бюджет 20 млн грн, збори 3 млн грн), “Зрадник” (бюджет 24 млн грн, збори 36 тис. грн), “Бобот та енергія Всесвіту” (бюджет 20 млн, збори 1,4 млн грн), “Таємний щоденник Симона Петлюри” (бюджет 47 млн грн, збори 2,5 млн грн), “Позивний Бандерас” (бюджет 39 млн грн, збори 2 млн грн). За цими та багатьма іншими випадками разючих невідповідностей бюджетів і глядацької уваги не можна стверджувати, що кіно гарне, посереднє чи погане – це все вкрай суб’єктивні чинники, які не стосуються цієї статті. Проте вочевидь відсутність відповідальності перед співінвестором в обличчі держави в тій чи іншій мірі розв’язує кінотворцям руки, дарує їм більше творчої свободи та дозволяє робити багато чого у рамках наявних фінансових ресурсів. На виході ж у великій кількості випадків маємо оці два полюси, на одному з яких бюджет картини, на іншому – бокс-офіс.
Яке є вирішення цієї ситуації? Тут слово за Радою з державної підтримки кінематографії – органу, який затверджує переможців пітчингів на отримання державного фінансування для виробництва фільмів. Рада має розробити такі зрозумілі правила та критерії, згідно яких ризик фінансування провальних в майбутньому чи просто низькоякісних фільмів має зводитися до мінімуму. При цьому варто звертати увагу на жанрове кіно, сміливі експерименти, потенційно гучні авторські висловлювання, висвітлення видатних історичних постатей та подій. Умовна актуальність теми чи потенційно цікава історія не має йти попереду потенційного комерційного чи фестивального потенціалу фільмів, а творчий бекграунд творців повинен мати неабияке значення.
2. Історії, режисери, актори і гроші
Вітчизняна галузь кіно відчуває нестачу в багатьох питаннях та складових, без яких важко створювати дійсно високоякісне та конкурентоспроможне кіно. Серед них:
– не вистачає по-справжньому цікавих, оригінальних та працюючих історій. У нас є чудові сценаристи, існує безліч сильних сценаріїв, та величезна їх кількість так і не реалізується на великих кіноекранах – занадто важкий шлях від ідеї до кіноекранів. В результаті часто випускається кіно, яке дуже далеке від того, що писав сценарист. Також дійсно робочі сценарії часто не реалізується через недовіру продюсерів, а те, що таки виходить на великі екрани, не рідко віддає вторинністю, шаблонністю чи банальністю;
– дійсно талановитих та майстерних режисерів вистачає, а от таких, на яких йшов би глядач і які б зняли більше за один-два фільми мало. Так, є, Ахтем Сеітаблаєв, хто ще? Хочеться вірити, що ними стануть Лукич, Алієв, Непиталюк, Нікітюк, Буковська, Ворожбит, Цілик, а у Климчука, Ряшиної та Левицького вийде ще не один прокатний хіт;
– дуже мало акторів, на яких глядач йде. Це можна пояснити не стільки низьким рівнем акторського цеху (що, вважаю, можуть визначати лише професіонали), а трохи іншими факторами: малим досвідом гри наших акторів саме в повнометражному кіно через його відносно невелику кількість, надлишком гри в серіалах, вагомим театральним бекграундом, який не завжди позитивно відображається на грі в художніх фільмах. Рано чи пізно за кількістю прийде якість, і потроху до цього йде;
– телевізійність великої кількості фільмів, яка проявляється в багатьох речах – постановці, грі акторів, діалогах, сюжетній поверховості тощо;
– гроші, яких, як відомо, завжди недостатньо. Ну так, можно виграти державні пітчинги чи гранти, отримати підтримку Мінкульту чи УКФ, але ж що таке для створення фільму 0,5, 1 чи 1,5 млн доларів, за які у нас переважно і створюють кінокартини? В цьому питанні, треба визнати, наші творці можуть бути й молодцями, адже дуже важко за такі відносно невеликі суми знімати фільми, за які іноді як мінімум не соромно, а часом і є чим пишатись. І дійсно можна привести приклади, де на око фільми коштують значно дорожче за зазначені суми: Дике Поле, Черкаси, Сторожова застава, Мої думки тихі, Безславні кріпаки, Погані дороги тощо. Тому що вичавлювати усе можливе з наявних ресурсів, економити та при цьому видавати якісний результат наші кіношники навчилися.
Як підвищити якість картин? Україна вступила до Eurimages – Європейського Фонду підтримки спільного виробництва та поширення художнього аудіовізуального контенту. Також був прийнятий закон про кешрібейти, який передбачає компенсацію частини витрат іноземним продакшенам, які знімають кіно в Україні. Та ці події в першу чергу впливають на галузь в цілому та окремо копродукційні стрічки, а не на 100% національні фільми.
Як з грошима непросто, то варто розвивати свої власні ресурси, тобто поглиблювати, покращувати, розвивати та фінансувати кіноосвіту, в першу чергу не державну, а приватну. Варто створювати відповідні школи та курси на кшталт Ukrainian Film School чи Star Media School. Навчати майбутніх працівників кіносфери по всім напрямкам, використовуючи досвід провідних країн світу, запрошуючи звідти лекторів та відправляти наших практикуватись туди. Поки саме відправляти, а не обмінюватись досвідом, бо давати світу нам поки що мало що є. Також сприяти розвитку молодих талантів мають державні інституції на кшталт Українського Культурного Фонду. Можливо є доречним створенням окремих грантових фондів, які будуть направлені на підтримку саме кіновиробничої галузі, в першу чергу молодих, перспективних та дебютуючих у кіно талантів.
3. Жанрові фаворити українського глядача
Серед вітчизняних фільмів з точки зору жанру наш глядач віддає найбільшу перевагу комедіям, що з однієї сторони не є проблемою – логічна світова тенденція, але з іншої є перепоною як для кінопродюсерів, так і для розвитку сфери в цілому. Подивимось на це питання через призму зборів. Ось тридцять найбільш касових фільмів за роки Незалежності.
Найкасовіші українські фільми, 2006-2021 роки
В цій десятці 7 стрічок – це комедії. Із не комедій найвище розташований “Вій” – екранізація класики, до того ж у цього україно-російського фільму, який вийшов ще до війни (а тоді копродукційні з агресивним сусідом блокбастери та комедії збирали помітну касу) була величезна медійна підтримка. 5-м та 6-м є “Викрадена Принцеса” та “Захар Беркут” відповідно, стрічки виробництва FILM.UA Group, на промоцію яких були задіяні величезні кошти, та й взагалі за всіма ознаками це були касові суперхіти.
Загалом же у цій тридцятці 19 комедій, 3 анімаційні стрічки, 2 фентезі (Вій, Сторожова Застава), 2 військові драми (Незламна, 9 рота), 1 історичний блокбастер (Захар Беркут), 1 історична драма (Поводир) та 1 воєнна драма (Кіборги). Ще раз – у країні, яка восьмий рік перебуває у стані війни, серед найкасовіших хітів лише одна стрічка про власне цю війну. А скільки в топ-30 фільмів, у виробництві яких була задіяна компанія нинішнього президента “95 квартал”? Десять! Ніяких претензій – лише констатація факту. Скільки ж в цій тридцятці несподіванок? Одна – “Мої думки тихі”, успіх яких є неймовірним кейсом, який вартий окремого дослідження. Серед плюс-мінус авторських стрічок найближче до топів підібралася “Ціна правди”, яка зі своїми 9,6 млн грн. зборів знаходиться на 32-му місці, та хуліганська воєнна комедія “Наші котики” – 8,7 млн грн і 33-е місце. З натяжкою можна віднести до авторського кіно й “Поводиря”, проте бюджет у нього був як у українського блокбастера, та й промо-кампанія відповідна. Фестивальні стрічки, які катаються десятками фестивалів та презентуються на фестивалях класу А (“Донбас”, “Додому”, “Погані дорогі”, “Атлантида” тощо) збирають до 2 млн грн., що також дуже симптоматично для нашої кіногалузі.
Але ми розуміємо, що авторське кіно апріорі не може претендувати на таку ж касу, яку збирає глядацьке кіно. Воно має зовсім інші цілі та задачі – розвивати кіно як мистецтво, розширювати межі кінематографу, посилювати міжнародний фестивальний потенціал галузі та експортувати нашу культуру за межі власної країни. Але мова тут не про те, що не можна авторським фестивальним кіно претендувати на суттєву касу. Звісно не можна, але коли збори коливаються на рівні 100-200 тис. грн (“Рівень чорного”, “Стрімголов”, “Брати. Остання сповідь”), а зазначені вище учасники фестивалів в Каннах, Венеції та Берліні збори у 2 млн грн мають вважають за щастя, то це відверто не те, на що заслуговують ці фільми та їх творці.
Тим цікавіше порівняти українську тридцятку з 30 найкасовішими фільмами українського кінопрокату взагалі.
Найкасовіші фільми українського прокату, 2009-2021 роки
Знаєте скільки чистих комедій в цьому списку, крім лідеру українського прокату “Я, ти, він, вона”? Нуль! Так, найбільші гроші отримали супергеройські фільми, екшени, дитяча анімація, пригодницькі стрічки та фентезі, але ніяк не комедії, яких і в топ-100 найкасовіших не так і багато. Який з цього можна зробити висновок? Можливо українськими комедіями наш відвідувач кінотеатрів покриває свою свідому чи підсвідому потребу у комедіях? А от при виборі іноземного контенту в першу чергу керується такими мотивами та показниками, які не сильно притаманні вітчизняному кіно, а саме задіяння відомих акторів чи режисерів, приналежністю до франшизи, видовищністю, масштабністю, рівнем та розкрученістю анімації тощо.
Ну а де серед української каси інші жанри, піджанри, теми та напрямки? Де арт-мейнстрім (Дике Поле, Брама, Межа, Донбас), якісні воєнні фільми (Черкаси, Ілловайськ, Наші Котики, Мати апостолів) та українська нова хвиля (Припутні, Вулкан, Коли падають дерева) серед топ-зборів українського кіно? Де серед вподобань глядачів та знятих фільмів успішні хорори, детективи, містика, фантастика, мюзикли, чорні комедії? Де, крім одиничних випадків (“Наші Котики”), сміливі кіноексперименти? Де кінопогляд на історію хоча б під трохи іншим кутом, ніж вічної жертовності чи нації страждальників?
Чому 95% фільмів є неймовірно стерильними та безпечними продуктами, наче якась оголеність чи певна кількість матів безальтернативно розбещуватиме усіх молодше 16 років, наче вони лише в нашому кіно можуть дотикатись до цього страшенного неподобства? Де підліткові, шкільні драми, а також фільми хоча б дотичні до ЛГБТ-тематики?
Відповіді на ці питання знаходяться в наступних площинах:
а) наш кіноглядач не любить серйозні фільми. Так, здебільшого йому потрібно розслабитись, а не напрягатись, дивитись максимально просте і доступне кіно, яким і є комедії. Нічого поганого в наданні переваги комедіям немає, але всебічний, різновекторний розвиток галузі можливий тоді, коли є попит на фільми різних жанрів, стилів та напрямків.
б) контент – король, відповідно лише сильні та працюючі історії без прив’язки до жанру будуть чіпляти та мотивувати піти в кіно. Проте варто зазначити, що все ж таки ці історії більш важливі не для комедій та анімації – в цих жанрах для кіноглядачів є більш важливі мотиви, ніж сила історії.
в) продюсерам варто частіше звертатись до оцінки вподобань та сподівань свого глядача, проводячи діалоги з усіма учасниками ринку, організовуючи фокус-групи та просто спілкуватись із людьми. І тоді може створюватись продукт, який дійсно буде цікавим та потрібним чималому колу людей. Навіть для глибоко авторського кінематографу має бути свій глядач, що турбує наших продюсерів далеко не завжди.
4. Низька частка зборів українського кіно в загальній структурі українського кінопрокату
Поглянемо на таблицю “Загальні збори в прокаті та збори українського кіно, 2014-2020 роки”.
Загальні збори в прокаті та збори українського кіно, 2014-2020 роки
За точку відліку варто брати 2014 рік, бо до цього українське кіно не стояло на якихось ринкових рейках і існувало більш всупереч, ніж завдяки. Також надважливу роль у вітчизняному кінопромі до 2014 року відігравала російська кіноіндустрія, і нашої ідентичності в такому контенті, відверто кажучи, було мінімум. Так от, з 2014-го року по сьогодні в прокаті було понад 160 вітчизняних стрічок, включаючи збірки та кіноальманахи. Найвищі показники по зборам були у 2018 році – абсолютно вражаючі 259 млн грн, що становило понад 10% від загальної каси того року. В 2019 році каса нашого кіно зменшилась до 172 млн і 6,34% від загальних кінотеатральних зборів. Подальший розвиток пригальмувала пандемія Сovid-19, де за 2020 рік сумарна цифра прокату вітчизняного кіно склала усього 63 млн грн, що менше за 2017 рік (79 млн), але більше за кризовий 2015 (43,95 млн грн).
По суті, лише 2018 та 2019 роки, а також, як не дивно, 2014 (88,7 млн грн у розпал війни та глибокої суспільно-економічної кризи) є відносно позитивними роками для вітчизняної кіноіндустрії, коли кількість стрічок більш-менш переростала в касові збори. Усю скруту прокату нашого кіно яскраво демонструє 2017 рік, коли на солідну кількість у 24 фільми припало усього 79 млн грн, що становить лише 3,2 млн грн на одну стрічку. Для порівняння – цей показник в тому ж 2017 році по всьому кінотеатральному прокату без урахування українського кіно дорівнює 9 млн грн на один фільм.
5. Промоція
Один з найвагоміших факторів, який впливає на касові збори фільмів в усьому світі є їх промоція, і Україна тут звісно не виняток. За великим рахунком, інституту просування українського кіно у нас немає. Компаній, які б надавали такі послуги, теж фактично немає, а є лише кілька відповідних спеціалістів широкого профілю. Державна допомога у просуванні стрічок в розмірі 400 тис. грн, яку можна отримати напередодні чи навіть під час прокату, не є тою сумою, яка потрібна на повноцінну якісну промокампанію. Та проблема більш глобальна, ніж відсутність ринку маркетингу кіно: багато творців взагалі не займаються просуванням своїх стрічок, в кращому випадку обмежуючись випуском трейлеру, іноді тизеру, постеру та досить неактивним веденням соцмереж.
Фільми без належного просування:
- не мають потрібного рівня знання і відповідно не будуть підтримані гривнею глядача
Трапляються фактори, які самі по собі акумулюють певну кількість кіноглядачів. Це актуальна тема (війна в “Позивний Бандерас”, біографія актуальної відомої особистості в фільмі “Міф”, лінія матері в “Мої думки тихі”), дуже впізнавані актори та режисери (Вітовська, Боклан, Сеітаблаєв), відомий саундтрек (пісня “Вільна” в фільмі “Віддана”), цікава історія навколо створення (лінія Медведчука в “Забороненому”), проте ці фактори без належного та масштабного промо не приведуть до кінотеатрів достатньої кількості людей.
- не мають довіри кінотеатрів
Для кінотеатрів рівень обізнаності та розкрученості стрічки звісно теж має велике значення, в першу чергу для розкладу прокату фільму. Ну а поганий перший уікенд прокату фактично ставить хрест на його подальшій прокатній історії.
- програють конкурентну боротьбу фактично кожній стрічці, у якої це просування якісніше чи просто присутнє
Що мається на увазі під належною промо-кампанією повнометражної стрічки? Це наявність та реалізація маркетингової стратегії з чітким розумінням позиціювання, цільової аудиторії, повідомлення, яке потрібно комунікувати, та його тональності, зі SWOT-аналізом стрічки, з обов’язковими PR та діджитал-планами, з розподілом наявних людських та фінансових ресурсів по доцільним каналам комунікації. Для просування фільму має бути створено структурований та логічний промо-план, як невід’ємна частина стратегії просування. А всі плани та стратегія повинні бути такими ж невід’ємними частинами життєвого циклу фільму, як, наприклад, підбір локацій чи кастинг.
Що можна зробити чи що має статися, аби наша кіногалузь вийшла на новий рівень промоції своїх фільмів і, відповідно, почала створювати більш серйозну конкуренцію іноземному кінотеатральному контенту?
Є декілька опцій:
- виробники повинні автоматично у бюджеті стрічки закладати певний відсоток витрат на маркетинг. Звісно можна почути, що на це немає грошей, адже вони всі пішли на виробництво, яке фізично не може бути дешевше якогось рівня. Але все ж таки виділення 1 чи 2 млн грн. на промоцію із бюджету в розмірі 20-30 млн грн. не виглядає чимось космічним.
- на пітчингах особлива увага має приділятись наявності в презентації проектів маркетингової складової, а також варто оцінювати ці заплановані кроки по просуванню картин. Можливо для цього варто вводити в експертну комісію спеціалістів, які спеціалізуються саме на промоції фільмів та мають відповідний практичний досвід, і саме вони могли б оцінювати кожен фільм саме з точки зору того, як його планується просувати.
- поява та належне функціонування відповідних рекламних компаній, які б могли надавати послуги максимально широкого спектру, і в той же час були гнучкими до точкових замовлень – від написання прес-релізу до створення та проведення повноцінної промокампанії, від ведення сторінок в соцмережах до створення пакету промоматеріалів із тизеру, трейлеру та постеру, від PR-просування до створення неординарного та інноваційного промоконтенту тощо
- розвивати спеціалізовані курси по маркетингу кіно, які крім майбутніх кіномаркетологів могли б відвідувати також продюсери, режисери, кінодистриб’ютори, аби здобувати корисні практичні знання
6. Інші об’єктивні та поведінкові фактори
Вище ми вже торкнулись тих показників та характеристик, які є у іноземному кінематографі, та яких за об’єктивних причин гостро бракує нашому. Ця нестача гостра помітна тому, що ці чинники є якщо не визначальними, то дуже важливими для нашого глядача при виборі фільму для перегляду в кінотеатрах. Чого ж бракує нашому глядачеві аби відвідувати українські фільми значно частіше, ніж це було, особливо в останні півтора роки?
а) час, точніше його нестача
Згідно досліджень «Портрет глядача українського кіно в кінотеатрі», представлені ГО “Детектор Медіа” в листопаді 2020 року, лише 18,5% респондентів відвідує кінотеатри частіше, ніж 1 раз на місяць. Відповідно 78% ходить в кіно раз на місяць і рідше. При такій частоті у глядача мають бути дуже вагомі причини, щоб в ті вкрай рідкісні випадки походу в кінотеатри він обирав саме стрічку українського виробництва. Щоб зрадити своїм звичкам і піти на наше кіно додатково мають бути ще більш вагомі причини.
б) частота відвідування українського кіно
Звичайно в сучасних умовах кінопроката та великій щотижневій кількості релізів (від 3 до 7) наш кінематограф перебуває в суворих конкурентних умовах. І цю боротьбу наше кіно програє. Згідно тих же досліджень «Портрет глядача українського кіно в кінотеатрі», 26% опитаних ходять на українське кіно раз на кілька місяців і аж 50% – рідше, ніж раз на кілька місяців.
в) бідність
У відверто небагатій Україні великій кількості людей не по кишені ходити в кіно, не кажучи вже про те, щоб ходити туди з певною регулярністю. З усієї статті це найбільш очевидний фактор, який не потребує додаткових пояснень.
г) якість
Допоки наші фільми будуть відносно невисокої якості, доти проблеми з його низькою відвідуваністю будуть існувати. Важливо розуміти, що оцінка якості кіно побудована не на суб’єктивних судженнях, а на цифрах відвідування, порівняльній базі з іноземним контентом та результатах досліджень кінотеатрального глядача. А ці дослідження невтішно свідчать: для 27% опитуваних саме низька якість є основним бар’єром для відвідин українського кіно. Потім найважливіші економічний фактор (18,3%) та брак часу (14%).
Отже, якщо зробити стисле резюме
Важко цією статтею когось чомусь навчити, як і наївно вважати, що ніхто нічого не робить, що всіх влаштовує поточний стан справ і що ось так просто щось порадити, після чого всі стануть це робити. Тут швидше важливо прийти до загальних висновків, на основі яких вивести може й ідеалізовану, але потенційно дієву модель.
1. Критерії оцінювання та відбору переможців пітчингу мають бути максимально прозорі та зрозумілі, щоб кожен учасник мав чітке уявлення, якого рівня проект, з яким наповненням та якого спрямування він може подавати. Багатожанровість, різна стилістичність та широкий спектр тем – ось прямий шлях до подальшого розвитку нашого кінематографу з точки зору максимального покриття глядацьких вподобань.
2. Як не банально, але для всіх учасників кіновиробництва та кінофінансування основним критерієм має бути якість. Не кількість зірок на квадратний метр, не актуальність теми, не вподобання спонсорів та бродкастерів, а саме кінематографічна якість.
3. Навіть артхаусний режисер з надвузькою нишею, найповажніший творець глибоко авторського кіно має думати про глядачів по той бік екрану. Інакше прірва між бюджетами, світовими кінофестивалями та власним глядачем лишатиметься нездоланною.
4. В рази більше, ніж зараз, розвивати власну кіноосвіту.
5. Особливу увагу приділяти промоції українських стрічок (можливо, до радикальних заходів – наприклад, не розглядати на пітчингу проекти, у яких немає підтвердженої маркетингової кампанії). Маркетинг має стати невід’ємною частиною кожного фільму, який планує виходити в кінопрокат, незалежно від того це фестивальне, глядацьке чи артмейнстрімове кіно. Звісно, крім наявності просування варто оцінювати і його якість.
Побажаємо всім учасникам кіноринку продовжувати формувати бренд українського кіно, щоб щотижня в репертуарі кінотеатрів серед усіх запропонованих фільмів було наше – якісне та актуальне, сильне та душевне, трагічне та комічне, вражаюче та чіпляюче, про важливе і не дуже, містичне та реалістичне, щире та загадкове, справжнє і живе, про любов та усе-усе інше.
Сподіваємось, вам сподобався наш матеріал. Будь ласка, пройдіть коротке опитування – нам цікава ваша думка щодо нашого контенту:
Пройти опитування
Читайте також:
Найкращі українські фільми за 30 років Незалежності
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
