Милість різанини. Рецензія на фільм «Гра в хованки: Я йду шукати»

26.03.2026 Рецензія

I’m just a believer, that things will get better

Some can take it or leave it, but I don’t wanna let it go.

American Authors, «Believer»

У 2019 році квартет із режисерів Метта Беттінеллі-Олпіна і Тайлера Джиллетта (учасників творчого колективу Radio Silence) та сценаристів Ґая Бусіка і Раяна Крістофера Мерфі несподівано вистрілив із комедійним слешером «Гра в хованки». Витративши на фільм шість мільйонів доларів, вони зібрали удесятеро більше, але головне – влучили у нерв часу, поєднавши криваву гру в полювання на людину із саркастичним поглядом на класову нерівність, що сподобалося як широкій аудиторії, так і критикам. Історія сироти Ґрейс (Самара Вівінґ), яка у шлюбну ніч стає здобиччю сатаністської родини Ле Домасів – це прямолінійна метафора світу, де багаті буквально виживають за рахунок бідних.

Через сім років ця сама команда повертається з продовженням – «Гра в хованки: Я йду шукати» (Ready or Not: Here I Come), яке не просто відтворює формулу першого фільму, а розширює її до масштабів глобальної змови. Події стартують одразу з фіналу оригіналу, коли Ґрейс у закривавленій весільній сукні закурює на сходах. Вона непритомніє й потрапляє до лікарні, де її навідує не лише детектив, який очікує відповідей про криваве місиво у маєтку Ле Домасів, а й сестра Фейт (Кетрін Ньютон), з якою Ґрейс не спілкувалася сім років.

Якщо героїнь у сіквелі стає дві, то полювання цього разу ведуть цілих чотири елітні родини з різних куточків світу – від Китаю та Індії до Англії, Латинської Америки і США. У центрі цієї ієрархії – родина Денфортів, здатна одним телефонним дзвінком зупиняти війни. Чим не влучний тейк у бік майстра peace deal Дональда Трампа? Проте після смерті Ле Домасів у решти родин з’явився шанс посунути Денфортів з п’єдесталу. Потрібно лише першими вполювати Ґрейс.

Такий розмах легко міг би зруйнувати камерну природу першої частини, але автори знаходять просте рішення – замість розширення простору вони концентрують дію. Головною локацією стає готель із казино та полем для гольфу, де й розгортається новий раунд гри. Задля економії знімали знову в Торонто. Бюджет зріс до чотирнадцяти мільйонів, але стрічка тримається на вигадливій постановці, монтажі та грі з жанровими очікуваннями, а не на масштабі.

Гра в хованки Я йду шукати

Важливо, що сіквел не обмежується лише самоповтором і експлуатацією успішних ідей оригіналу. Бусік і Мерфі розвивають тему «закулісного світу», де влада передається не лише у спадок, а й через ритуали, шлюби, змови й насильство, що давно стало нормою для еліти. Тут уже прямі алюзії на сучасні теорії змов і скандали на кшталт файлів Епштейна. У світі фільму багатство – не просто ресурс, а форма влади, що потребує регулярних жертвоприношень.

Протистоять цьому Ґрейс і Фейт – дві героїні, чиї імена не випадково перекладаються як «милість» і «віра». Автори навмисно підкреслюють їхню моральну позицію: на відміну від своїх переслідувачів, дівчата не готові втратити себе перед спокусою багатства і влади або навіть заради власного виживання. У цій площині фільм працює як груба, але чітка алегорія – право на життя мають не ті, хто вбудований у порочну систему, а ті, хто здатні чинити їй опір.

Гра в хованки Я йду шукати (Ready or Not Here I Come)

Серед нових персонажів – обов’язкові для жанру імпозантні антагоністи. Сара Мішель Ґеллар («Баффі – винищувачка вампірів») і Шон Гетосі (серіал «Пітт») створюють ефектну пару спадкоємців Денфортів, у якій не одразу зрозуміло, хто більший негідник. Камео канадського майстра боді-горору Девіда Кроненберга у ролі батька двійнят Денфортів додає фільму додаткового рівня іронії. Серед мисливців також: містер Вілкінсон (Кевін Дюран, який уже полював на людей у серіалі «Найнебезпечніша гра») та голова іспаномовного сімейства Ель Кайдо (Нестор Карбонель із серіалу «Ранкове шоу»). Елайджа Вуд у ролі юриста, який фактично представляє самого сатану, вносить у цю криваву історію несподівану стриманість і бодай якийсь порядок.

Гра в хованки Я йду шукати (Ready or Not Here I Come)

При цьому стрічка залишається вірною своїй жанровій природі. Це все ще слешер, де жертва поступово перетворюється на мисливця, а кров і гумор перемішуються у гримучому коктейлі. За цією легковажною формою проглядається серйозна думка: у світі токсичного успіху насильство давно інституціоналізоване, а боротьба за владу відбувається не лише між класами, а й усередині самих еліт.

Утім, стрічку «Гра в хованки: Я йду шукати» не варто сприймати як радикальну сатиру чи політичну заяву. Це все ще розважальне кіно – продовження міцного кіноатракціону, що спирається на знайомі тропи про здобич, яка стає мисливцем; про фемінізм, у якому жінка, виборюючи право на життя, також отримує суб’єктність і в другій частині вже сама робить пропозицію чоловіку; про соціальну стратифікацію, зрештою, результат якої немов лишається незмінним із часів феодалізму – щоб володарювали одні, гинути за них мають інші.

Гра в хованки Я йду шукати (Ready or Not Here I Come)

Проте фільм не переходить у модну нині критику як влади так і жорстокості повстання, як це ми бачили в оскароносній «Одній битві за іншою» Пола Томаса Андерсона, де революціонери почасти самі виглядали дурнями; у «Трикутнику смутку» Рубена Естлунда, де низи вибивалися наверх і одразу втрачали голову; чи у недавньому «Допоможіть» Сема Реймі, який показував, що обділені владою люди на повірку виявляються ще гіршими катами, якщо дати їм шанс себе проявити. Натомість автори сіквелу «Гри в хованки» наділяють своїх героїнь християнськими цінностями й підводять до думки, що праведні люди, навіть отримуючи владу й вдаючись до жорстокості, здатні зупинитися вчасно й не перейти межу неповернення.

Дмитро Сидоренко

Читайте також:

Найкращі горори останнього часу

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах: