28 років по тому (28 Years Later)

Востаннє настільки візуально віртуозне поєднання (вкрай рідкісне для мейнстримного кінематографа) варварського натуралізму і витонченої поезії можна було бачити у фільмі Роберта Еґґерса «Варяг». Але режисер Денні Бойл і сценарист Алекс Ґарленд зробили це поєднання ще більш захопливим і красивим… Сиквел «28 років по тому», котрий показує постапокаліптичні наслідки зомбі-апокаліпсису з оригінальної стрічки «28 днів по тому», насамперед розповідає зовсім не про живих мерців і не про вірус, що зробив людей такими, а про спіраль цивілізації в усій її жахливості і благодаті одночасно.

У пролозі, котрий нагадує, як саме все почалося (але не в дослідницькій лабораторії, не в лікарні і не з персонажем Кілліана Мерфі, а в іншій рандомній точці), нам показують багатодітну родину провінційного пастора. Купка білявих дітей сидить у кімнаті і дивиться по старому ящику-телевізору «Телепузиків». За зачиненими дверима починає наростати гуркіт і галас, і зрештою до кімнати вриваються інфіковані, котрі нападають і кусають дітей, і тільки одному хлопцеві вдається втекти (цей хлопчина виростить у Джека О’Коннелла, котрий, маючи ірландські корні по батьковій лінії, зіграв такого собі типу принца ірландських гопників, лідера епатажної католицької банди, що з’являється в сюжеті на останніх хвилинах і є містком до наступної частини нової запланованої Бойлом і Ґарлендом зомбі-трилогії).

Далі, 28 років по тому, дія зосереджується навколо сім’ї (брутального батька у виконанні Аарона Тейлора-Джонсона, хворої матері у виконанні Джоді Комер і сина-підлітка), котра разом із іншими членами невеликої спільноти мешкає на острові, з’єднаним з британським материком дамбою, що перекривається водою під час припливів і є єдиною доріжкою до зовнішнього світу під час відпливів (здається, це той самий острів Осі, він же Осія, він же Осея, він же Осей…, який був локацією містичного міні-серіалу «Третій день» із Джудом Лоу). Острів’яни живуть майже як первісні люди: без електроніки, без зв’язку, займаючись збиральництвом і полюванням, а також здійснюючи вилазки на материк у пошуках покинутих речей, що можуть бути корисними чи принаймні приємними («Це фрізбі. Ніколи не бачив фрізбі?! Це весело, тобі сподобається», – каже батько синові, котрого взяв усупереч волі матері в його найпершу вилазку, своєрідну посвяту в чоловіки).

Британський материк (тобто материк стосовно мешканців маленького острова і водночас острів стосовно великого євразійського материка) є зоною карантину (континентальна Європа зуміла подолати вірус і закрила Британію на довічний локдаун, покинувши заражених блукати руїнами і лісами і водночас кинувши здорових уцілілих напризволяще, на милість сумнівної долі…, регулярно патрулюючи берегову лінію за допомогою озброєних солдатів; при цьому в Європі цивілізація нібито цілком відновилася і продовжила жити сучасним технологічним життям зі смартфонами, інтернетом, стрімінгом, кур’єрською доставкою, заторами на шосе…). Коли батько влаштовує синові перше полювання (не з рушницею, а з луком і стрілами, наче в середньовіччі), хлопцеві доводиться побачити всі різновиди і ранги інфікованих: повільних товстих повзунів, що харчуються дощовими черв’яками; швидких скелетоподібних ходаків, охочих до людської плоті; альфа-самців, які на вірусі виросли і зміцніли, як на стероїдах, і на відміну від решти навіть десяток стріл, випущених у серце та голову, не факт що уб’є їх…

Смотрите легально на MEGOGO

Так, Денні Бойл і Алекс Ґарленд змалювали не натовп зомбі, а цивілізацію зомбі зі своєю ієрархією, статусністю, класовістю, еволюцією (дещо схоже, але менш реалістичне, більш феєричне, ми бачили в «Армії мерців» Зака Снайдера). З одного боку, на відміну від цивілізацій вони нічого не створюють, просто блукають, але з іншого – розвивають і інстинкти, і розум, і здатність до комунікації. Поряд існує цивілізація острів’ян, які плекають свій невеличкий новий старий світ без технологій і більшості благ. Ще поряд цивілізація розвинутої на тлі падіння людського домінування і вільної фауни (кілька разів нам показують з відповідною звуковою доріжкою стадо оленів з десятків-десятків чи навіть сотні особин, хоча, як відомо, у нашому реальному світі, де ареали оленів сильно обмежені вирубкою лісів під сільські господарства і забудови, такі стада зазвичай складаються максимум з десяти тварин, і лише, приміром, у Чорнобильському заповіднику, де так само панує дикий постапокаліпсис, було зафіксовано стадо з рекордних двадцяти трьох оленів). А ще поряд звичайна сучасна цивілізація залежних від вай-фая і соцмереж, яка пережила пандемію (ковід-пандемію чи зомбі-пандемію – не суть) і повернулася до обернено пропорційної до технічного прогресу етично-ціннісної деградації.

Звісно, невипадково у пролозі діти дивляться саме «Телепузиків» – розвиваючу телепрограму для дошкільнят, яка учить базовим примітивним речам. Розвиток людства, спіраль історії, генезис цивілізацій, циклічність розквіту і занепаду – наскрізна тема фільму, що проходить лейтмотивом між епінефриновими натуралістичними зомбі-сценами і поетичними рядками про життя і смерть.

«Memento mori. Пам’ятай про смерть, – каже хлопцеві персонаж Рейфа Файнса і продовжує. – Memento amori. Пам’ятай про любов». Будучи лікарем в минулому житті, тепер він в очах сторонніх виглядає божевільним відлюдником: живе самітником посеред ходячих мерців і, спалюючи в печі сотні за сотнями тіл, будує з людських кісток і заражених, і незаражених свого роду тотемну святиню, чи то храм цивілізації, чи то open air склеп цивілізації… В контексті феномену живих мертвих іронічно згадує мертву мову, натякаючи, що мертве не завжди є істинно мертвим, так само як живе не завжди є істинно живим (матір хлопця через рак мозку вже практично мертва, хоча формально жива). Будучи за старих часів лікарем і рятуючи людей від хвороб, тепер (споглядаючи вірус невиліковного регресивного спотворення, проте не смерті) він переживає одночасно й екзистенційну кризу, й екзистенційну боротьбу, й екзистенційне прийняття. Його поетичне ставлення до трагедії глобального і водночас особистісного (і особистого також) падіння схоже на шекспірівську мову (а обмазаний йодом, ілюзорною панацеєю від усього на світі, Рейф Файнс можливо невипадково нагадує самого себе, обмазаного кров’ю, на постері «Коріолана», своєї режисерської роботи з осучаснення однойменної мілітаристської трагедії Шекспіра про ізольованість від соціуму, війну проти нього і зрештою сумнівний мир).

Історичними вклейками про різні попередні епохи, схожими на 25-й кадр, Бойл нагадує про колообіг найтемніших часів в історії європейського континенту від середніх віків до фашизму, від фашизму до зомбі-апокаліпсису. Колишній британський імперіалізм нині перетворився на карантин. В острів’янській общині на стіні висить портрет молодої королеви Єлизавети ІІ як ностальгійна згадка про минулі британські велич, грацію, благородство, авторитет, цивілізованість, англіканство… А тим часом банда ірландських католиків-гопників в спортивних костюмах і золоті дико витанцьовує химерний танок свободи на руїнах британської корони.

Шведський солдат з патрульного загону показує хлопцеві-острів’янину (котрий звісно що не знає, що таке пластичні операції, ботокс, силікон, уколи гіалуронової кислоти… і «прогресивні» стандарти «краси») фото своєї дівчини на телефоні, хизується її вродою. «А що в неї з обличчям?.. У нас в однієї теж така хвороба була, роздувало лице через алергію на молюсків», – щиро співчуває простак-юнак, на що молодик з карантинного спецназу ясно що ображається: «Ти здурів чи що, вона ж красуня!»… І тут уявлення про прогрес і регрес, еволюцію і деградацію… робить перекид і поворот, і здається, що мертва цивілізація і жива насправді жива і мертва, і не там мерехтить вогник нового початку, де давно уже все згасло попри світіння «чорних дзеркал», а там, де маленький боєць, дещо зрозумівший про смерть і життя, розкладає самотнє, проте яскраве і впевнене багаття… Зрештою недарма інфікована жінка дивом народжує здорове немовля, і світ, який ми з вами знаємо чи пам’ятаємо, дійсно закінчується, і на його кістках перегризає пуповину новоявлений хаос.

Анастасія Лях