Буґонія (Bugonia)

За кілька днів до прокату свого нового фільму «Буґонія» режисер Йоргос Лантімос, який останніми роками працює надто швидко і надто часто, заявив про необхідність зробити паузу в роботі. І треба сказати, що цю «необхідність» відчув не лише сам кінематографіст, а і його шанувальники. Причому акторці Еммі Стоун, яка стала музою грецького постановника і вже встигла знятися у чотирьох його картинах включно з останньою, теж напевно що варто відпочити від цієї співпраці. І справа не в тому, що «Буґонія» вийшла поганою (звісно, значно слабшою за «Бідолашні створіння», проте щонайменше чіткішою, зрозумілішою, сюжетнішою за «Види доброти»), а в тому, що і сам по собі Лантімос, і Лантімос у тандемі зі Стоун точно здатні на набагато більше, і перерва може не просто піти обом на користь, а надати той безцінний простір тиші, крізь який через певний час (може, досить довгий…, поспішати режисерові точно не треба) до нас прорветься шедевр.

Слово «буґонія» – це не помилка і не описка в правописі квітки бегонії (хоча у вступному слові нам якраз показують різні квіти, котрі запилює бджола). Буґонія – назва давньогрецького міфу і відповідного міфологічного ритуалу, згідно з яким з туші бика, що гниє і розкладається, народжуються бджоли, котрі у свою чергу є запорукою продовження і циклічності життя на землі (чи на Землі, якщо з макрокосмічного ракурсу). Тобто коли щось одне живе помирає, інше з його решток і його енергії неодмінно народжується на світ, і цей процес є одночасно сумним і прекрасним (як співається у легендарній антивоєнній фолк-композиції Піта Сіґера «Where Have All the Flowers Gone?» 1955 року, котра була перекладена ледь не на всі мови світу, зокрема і на українську Марією Бурмакою: «Де всі квіти, розкажи, де усі вони? Їх дівчата віднесли, їх давно уже нема, і ніхто не знає де… Там завжди зима…»).

«Бджоли зникають… Через так званий синдром розпаду колонії», – розповідає закадровий голос персонажа Джессі Племонса (цим синдромом, який також зветься «синдром руйнування колоній», дійсно давно стурбовані біологи і бджолярі зокрема, і причини того нікому невідомі). А невдовзі цей персонаж на ім’я Тедді, відчужений пасічник і типовий ґік-конспіролог (а офіційно звичайний пакувальник у провідній фармацевтичній компанії), заохотивши свого не зовсім розумово повноцінного кузена, організовує незграбне, проте результативне викрадення бізнесвумен на ім’я Мішель (Емма Стоун), гендиректорки тієї самої фармацевтичної компанії і типового стерва на високій керівній посаді. Він буде її допитувати і катувати (змащувати з голови до п’ят антигістамінним кремом, голити налисо і бити електричним струмом), і не лише через те, що на думку явно божевільного Тедді через хімікати її цинічної корпорації вимирають бджоли, а через те, що вона – буцімто іншопланетянка з далекої Андромеди, що мешкає на Землі під прикриттям, і її цивілізація задумала знищити людство… (ну і через те, як з’ясується пізніше, що експериментальні ліки її виробництва загнали його хвору маму у кому).

Остання сентенція звучить як драма, однак «Буґонія» є авторським ремейком південнокорейської комедії «Врятуйте зелену планету!», що вийшла більше ніж двадцять років тому. Точніше перед нами чорнокомедійний проекологічний антигомосапієнсовий сай-фай-трилер із фінальним твістом, який перевертає історію догори дриґом (але про цей переворот цілком можна здогадатися, і для цього необов’язково знати південнокорейський оригінал, достатньо знати абсурдистську серцевину всієї творчості Йоргоса Лантімоса, котра будь-який раціоналізм закреслює такою ж жирною лінією, якою закреслює людяність, альтруїзм, самопожертву, всі моральні людські якості загалом).

Похмура і моторошно-депресивна тональність «Буґонії», наче та незбагненна сила згори (зі всесвіту, де неодмінно існують вищі позаземні раси, навіть якщо ми їх ніколи-ніколи не побачимо, не викриємо, не розкодуємо), не дозволяє сміятися навіть над тими місцями, котрі виглядають і звучать відверто смішно і феєрично нісенітно (наче над спробою розсміятися постійно висить заряджена рушниця, готова бахнути і розірвати посмішку на криваво-м’ясне шмаття). Гротеск Лантімоса працює таким викривленим чином, щоби максимальний абсурд замість того, щоби сприйматися як радикальне відхилення від норми, здавався і відчувався як єдина доступна у цій вузькій чорній норі реальність (подібно, як неважко здогадатися, до ірреальності Льюїса Керрола). І треба сказати, що поголена Емма Стоун (яка дала себе поголити по-справжньому безпосередньо перед камерою, про що преса розтринділа задовго до виходу стрічки), ще й густо обмащена білим кремом, дійсно схожа на створіння альтернативного земному походження, створіння більшої сили за силу земної (нехай навіть дуже багатої і дуже впливової, і дуже матріархальної, і дуже self-made) жінки.

Якщо наукова фантастика 1951 року «День, коли Земля зупинилась» проливала гіркі сльози над неспроможністю людства виправитися і виправити скоєні помилки, то Йоргос Лантімос з цієї неспроможності сміється (але сміється не більше і не гучніше, ніж з калькулятора, що є міжгалактичним месенджером, і гардеробної шафи, що є телепортом). Він вкотре наполягає на тому, що в його сюжетах нема кому співчувати, адже кіднепер-фанатик-соціопат-садист не заслуговує на емпатію, навіть якщо його мати є жертвою корпоративного капіталізму, а сам він – дитям темної затьмареної сторони типового міжкласового провалля; а акула опіоїдної імперії (чи за її словами, «антиопіоїдної», але не суть, бо ж довго на троні просидить не той, хто має отруту, а той, хто має отруту й антидот) не викликає симпатію, навіть якщо є жінкою, котру подібно інквізиторам катує хімічно та інтелектуально кастрований чоловік (і треба сказати, що для таких убогих невдах, як Тедді, такі успішні воротила, як Мішель, завжди будуть істотами – причому ворожими й агресивними, а не шукаючими конект – з іншої галактики).

Бути епічно неприємними з однаковим тріумфом вдалося й Еммі Стоун, і Джессі Племонсу (котрий, здається, схуднув ще сильніше), і можна сказати, що актори доповнили четвертою історією знущальницький стосовно гуманізму триптих «Види доброти» (де, нагадаю, у другій новелі Племонс був поліцейським, який запідозрив дружину після її чудесного повернення зі зникнення безвісти у тому, що вона є інопланетною підміною). Ну а Лантімосу, котрий явно дещо стомився розбирати пропахлу морепродуктною цвіллю природу людей на гострокутні і тупокутні незліченні пазли, вдалося… зробити шрифт, яким написано назву, концептуальнішим за саме кіно.

Анастасія Лях