Цей комедійний детектив зрештою відчувається саме так, як і виглядає: невибагливою історією про те, як купка завзятих пенсіонерів розкриває вбивство, вірніше низку вбивств замість не надто кмітливої поліції. І в принципі нелогічно було очікувати щось серйозніше і більш навантажене від Кріса Коламбуса, режисера, що знімає лише дитяче, сімейне та пенсійне кіно і ніколи не знімає доросле (він навіть «Гаррі Поттера» перестав фільмувати саме тоді, коли діти-герої почали трансформуватися у підлітків, а франшиза відповідно спрямувалася у бік дорослішання). Проте певні акценти, що роблять екранізацію однойменного роману Річарда Османа трохи складнішою за забаву у пансіонаті, все ж таки є, і неможливо не схвалити, що загалом ця стрічка виступає якраз категорично проти, щоби старих людей прирівнювали мізками до малих дітей, себто це кіно – невеличкий мітинг проти фрази «що старий, що малий», яка натякає на обмеженість і інфантильність обох вікових категорій.
Місце, де відбуваються події, – пасторальна заміська Англія, білялондонський субурбікон, де знаходиться не будинок для людей похилого віку, а ціле селище чи таке собі котеджне містечко. І тут дійсно панує ідилія: відпочинок на природі, заняття та ігри в басейні, вільно гуляючі лами в якості помічників і пет-терапії, гурток шахів, в’язання, малювання… (кому що до вподоби). І серед іншого є клуб убивств, що збирається по четвергах і розмірковує над старими злочинами, так і нерозкритими Скотленд-Ярдом (реальними злочинами, матеріалами до яких ділиться, вірніше ділилася засновниця клубу, колишня слідча, що тепер лежить несвідомо у хоспісі). Аналізуючи справу п’ятдесятирічної давнини (про дівчину, що випала з вікна з ножовим пораненням), котра здається тупиковою, члени клубу невдовзі хапаються за свіжий актуальний інцидент, що стається просто в них під носом: хтось забиває до смерті забудовника, що був співвласником землі, на якій стоїть пенсійне містечко, і виступав категорично проти (бо мав тітоньку серед постояльців) свого компаньйона, одержимого ідеєю знести стариганське селище і побудувати тут елітні квартири…
До клубу входять колишня оперативниця і директорка МІ6 (Гелен Міррен), яка має чоловіка з деменцією; колишній профспілковий активіст (Пірс Броснан), який має сина з боксерськими титулами і сумнівною післяспортивною кар’єрою на ТБ; колишній провідний психіатр (Бен Кінґслі), котрий нікого немає…; а також новенька членкиня, простувата, проте запальна щодо загадок колишня медсестра (Селія Імрі, знайома глядачам за «Щоденником Бріджит Джонс»). В інших ролях задіяні інші не менш зіркові британці: Девід Теннант, Джонатан Прайс, Наомі Акі та Річард Е. Ґрант.
Випадково чи ні аж троє акторів перекочували у «Клуб убивств по четвергах» з кримінального телесеріалу Ґая Річі «Мобленд»: Міррен, Броснан і Джефф Белл, причому в «Мобленді» у Річі Белл зіграв фентанілового барона Річі Стівенсона, котрому протистояв героїновий барон у виконанні Броснана, а тут персонажа Броснана звуть Рон Річі, а одне з убивств у «Клубі» здійснюється через передозування фентанілом… І на контрасті дуже легко порівняти, як одні і ті самі актори похилого віку виглядають у дорослому кіно, де вони нарочито не бажають йти на відпочинок навіть близько, і в пенсійному, де відпочинок попри схвальні і навіть результативні зусилля все ж таки невблаганно йде до них.
Оскароносна Гелен Міррен (причому її оскароносна роль у «Королеві» тут має симпатичну алюзію: по-перше, героїню звуть Елізабет, а по-друге, вдягнувши шовкову хустину – другий за популярністю головний убір Єлизавети II після капелюшків – , вона отримує знаковий комплімент від чоловіка: «Люба, ти схожа на королеву»), котрій наразі рівно 80, принципово не грає у цьому комедійному детективі, де слідчого можна відволікти від справи лимонними та ромово-горіховими тортиками, ітерацію міс Марпл і принципово не виступає комікесою. Актриса свідомо уникає амплуа стереотипної бабуні, котра обеззброює вбивць саме тим, що від бабуні ніхто не очікує ані виняткового дедуктивного інтелекту, ані бойової рішучості. Очевидно, що через елегантний і водночас доволі твердий образ Елізабет Міррен висловлює не лише загальний протест цього фільму, а і конкретно свій особистий: протест проти ейджизму та ейджистських кліше, проти того, щоби людина похилого віку викликала штучні сентиментально-поблажливі реакції.
Важливо, що мешканці селища-пансіонату, де убивства здаються пов’язаними із землею та екзистенційним питанням існування ідилічного містечка, намагаються відвоювати не будинок, а місце…, навіть не місце, а сам спосіб їхнього доживання, котрий став можливим у цьому особливому просторі, де приємно і затишно, і подекуди захопливо не відбути, а прожити останні роки. «Тут все просто: коли хочеться самотності – зачиняєш двері, коли хочеться спілкування – відчиняєш», – говорить персонаж Кінґслі. І не за лам чи басейни йде боротьба, а за право мати цікавість і бути цікавими… Зрештою гра в розгадування злочинів – ніщо інше як один зі способів утекти від слабоумства і від того стану, коли ще не помер, але оточуючі уже вважають тебе мертвим.
Анастасія Лях
Клуб убивств по четвергах (The Thursday Murder Club)
2025 рік, США
Продюсер: Стівен Спілберг
Режисер: Кріс Коламбус
Сценарій: Кеті Бренд, Сюзанн Гіткот, Річард Осман
У ролях: Гелен Міррен, Пірс Броснан, Бен Кінґслі, Селія Імрі, Девід Теннант, Джонатан Прайс, Наомі Акі, Даніель Мейс, Річард Е. Ґрант, Генрі Ллойд-Г’юс, Том Елліс, Джеф Белл, Пол Фріман, Сара Найлз, Інгрід Олівер
Оператор: Дон Берджесс
Композитор: Томас Ньюман
Тривалість: 118 хвилин/ 01:58
