kinowar.com

Надія (Hope)

Зачекайте, будь ласка...

Можливо, найкращим фільмом цьогорічного Каннського фестивалю «Надія» південнокорейського режисера На Хон-джина і не була, проте точно була найзавзятішою, сповненою такого макродозингу куражу, що ані викид адреналіну, ані кокаїнове збудження неспроможні перекрити шалений безперервний майже тригодинний запал цієї мабуть що унікальної чи принаймні унікально гінкої картини… На Хон-джин (відомий за трилером про перехрестя шляхів сутенера і серійного вбивці «Переслідувач» і за детективно-містичним горором про розслідування низки незрозумілих начебто епідемічних смертей у глухому лісовому селищі «Крик») повернувся з новою роботою після десятирічної паузи, щоби щонайменше струснути спільноту кіноекспертів і кінолюбителів, які останнім часом звикли засинати та проїдати часто відверто гумовий час навіть під нібито динамічні бойовики, своєю… темпореволюцією… Одразу варто сказати, що на буквальну появу в кадрі заявлених Майкла Фассбендера й Алісії Вікандер чекати не варто, бо зіркова пара присутня у цій скаженій гонитві (гонитві дійсно за надією, вірніше за двома принципово різними надіями) у суттєво зміненому вигляді. Однак можна (і треба) насолодитися абсолютно чистою формою нарочито брутального прояву надзвичайно витонченої краси південнокорейської акторки-моделі Чон Хо Йон, відомої за «Грою в кальмара», котра тут є найвправнішою серед персонажів-людей.

Загальна концепція «Надії» частково очевидно римується з концепцією попереднього теж майже тригодинного «Крику», адже знову доволі незграбний і боязкий провінційний поліцейський стикається із серією шокуючих смертей у відстало-маргінальному віддаленому селі і скоро розуміє, що смерті спричинило щось, що геть не вписується в рамки нормального… Дія починається зі сцени на дорозі, де поліцейський і місцеві обговорюють труп корови, розідраний якимсь великим потужним звіром. Надворі 1980-ті, у фокусі – вигадане рибальське селище у демілітаризованій зоні на самому кордоні з Північною Кореєю, що має звісно що символічну назву Гавань Надія. Підкреслено кумедні, тюхтіюваті фігуранти поки що ще не катастрофічних і не вкрай приголомшливих подій доходять своїми недалекими міркуваннями висновку, що звіром є тигр, який нащось прийшов аж із Сибіру, пройшов усю Північну Корею й опинився на границі з Південною…

А далі, просуваючись по селі і споглядаючи на кожному повороті серед напівзруйнованих крамниць, розорених хиж, розкиданих сміттєвих баків, сушеної риби на гачках і мотузках… скривавлені понівечені трупи рибалок і торгашів, чоловіків і жінок, без розбору і без слідів споживання тих тіл в якості їжі… (сцена просування селом до безпосередньої зустрічі з надшвидким і надсильним велетнем-гуманоїдом… є довгою, напевно що півгодинною, майже безперервною, віртуозно витримуючою інтригу і саспенс… і єдиним відносно повільним – бо нагнітаючим – сегментом цього одного скаженого, скажено гінного, божевільно гончого, катастрофічно переламного, апокаліптичного дня), молодий поліцейський «типу шериф» із вінчестером і місцевий старий мисливець із… луком (який згодом замінює лук карабіном) нарешті бачать (а не лише чують) наочно, хто саме (чи що саме) спотворив місто і перетворив звичайний день на надзвичайний хаос і… потенційний кінець…

Так детективний горор-трилер переходить до стадії епічного науково-фантастичного апокаліптичного горор-вестерна з погонями нон-стоп і… нон-надія на позитивний фінал для кволого людства (хоча ні, надія є, надії не бути не може). А коли молода тонка помічниця «шерифа» (звісно що не шерифа, а начальника місцевого відділку, та в рамках американізації південної частини Кореї на противагу радянізації частини північної начальник помпезно і досить безглуздо взутий у вузьконосі черевики на підборах типу «козаків», в яких він певно що почувається ковбоєм і архетипним техасцем, але геть недоречно, абсурдно навіть стукає каблуками, коли біжить…, а бігти за новоутворених вкрай поганих обставин життєво необхідно весь час) прибуває допомогти і маскулінно розрулює (принаймні на певні хвилини) створений ахтунг своїм підствольним гранатометом на слабкому плечі…, то ще й додається трендовий нюанс фемінобруталізації усіх існуючих жанрів і тем.

Перегони між людьми і прибульцями (де і перші, і другі женуться за жевріючою надією на кращий світ і тихий нон-агресивний мир для своєї раси…, причому південні корейці вже спробували побудувати для себе кращий за північнокорейський, відмінний від гіршої версії світ, аж тут замість червоної загрози зверху просто з неба впала загроза зелена) відбуваються на трьох локаціях: селище (прикордонне містечко Гавань Надія), ліс (дика флора демілітаризованої зони, що з 1950-х років, з моменту завершення Корейської війни, росте собі як хоче без жодних втручань і обмежень з боку людини) і шосе (траса, до якої виходить ліс і яка веде до великих міст). Рух сюжету трьома локаціями впродовж одного-єдиного дня є поступальним і наростаючим і відбувається пішки, на конях, автівкою. При цьому ключовим для густоти атмосфери і флеру містерії виявляється серединний кінний екшн у реальних майже казкових безлюдних хащах (давно закрита і давно замінована буйна територія на кордоні стала для корейців чимось на кшталт «зони відчуження», і так само, як у нас чорнобильська рослинність-тваринність, перетворилася на вільне від людини шаленство відновлено незайманої природи, котру самі корейці назвали «таємничим лісом»).

Шпильковий ліс із переважанням височенної сосни корейської (pinus koraiensis) є ареною найпоетичніших і водночас найагресивніших сутичок (там же, до речі, ростуть і не менш височенні тополі, через одну з яких у 1976-му виник абсолютно серйозний міждержавний скандал-конфлікт під назвою «Інцидент із убивством сокирою»). До того лісу по матеріал, судячи з усього, за сюжетом ходить, вірніше ходив місцевий столяр із селища, котрий виявився збоченцем і гіпотетичним серійним маніяком із манекенами в хижі і трупом іншопланетного немовляти у морозилці…., себто монстром куди більшим, ніж монструозна раса прибульців… А гуманоїдні гіганти тим часом самі уподібнюються колосальним деревам: так само високі, тонкі і міцні, з переливчасто зеленим кольором шкіри (а принцеса у виконанні Вікандер має буквально гіллястий екзоскелет за плечима); і ліс навкруги метафорично римується із таємничістю їхнього, чужопланетянського, «родинного дерева».

Корейська війна, до речі, формально триває досі, адже попри угоду про перемир’я мирний договір між півднем і північчю так і не був укладений. І фінальні кадри «Надії», які не завершуються чимось конкретним, ані перевагою будь-якої зі сторін, ані жодним натяком на відступ, тільки на гарантовано неминуче продовження, що триватиме уже за кадром або ж у потенційному сиквелі…, теж ставлять точку без точки, із відчуттям загрози, що лишається на найближче вельми туманне майбутнє… (на сьогодні, на завтра, на новий дуже поганий чи катастрофічний день).

Анастасія Лях

Надія (Hope)

2026 рік, Південна Корея

Продюсери: На Хон-джин, Саемі Кім

Режисер: На Хон-джин

Сценарій: На Хон-джин

У ролях: Хван Чон Мін, Зо Ін Сон, Чон Хо Йон, Майкл Фассбендер, Алісія Вікандер, Тейлор Рассел, Кемерон Бріттон, Ем Мун Сок, Лі Сан Хі, Ім Хьон Сік

Оператор: Хон Кьон-пхьо

Композитор: Майкл Абелс

Тривалість: 157 хвилин/ 02:37

Зачекайте, будь ласка...

Коментарі