Бути терпляче людяним надто виснажливо навіть для найліпшої людини в світі… З оригінальної дансько-норвезької та міжнародної англомовної прокатних версій назва цього психологічно-драматичного слоуберн-трилера на сильно кризисну соціальну тему буквально перекладається як «Парадиз» (себто «Рай») або ж «Останній курорт». «Парадиз», власне, тому, що події розгортаються на Канарських островах, де будь-якому туристові за наявності достатніх фінансів нібито гарантований райський відпочинок. А «Останній курорт» тому, що… ні, головні герої (повна начебто цілковито щаслива данська родина з матері, батька і двох малих доньок) не гинуть на Канарах, але… на наступний подібний курорт вони навряд чи коли-небудь наважаться поїхати… (локальний український варіант «Небезпечний…» теж є цілком адекватним, однак небезпека криється зовсім не в тому, про що можна подумати з першої поверхневої реакції на таку назву – типу в якомусь серійному маніякові на острові Фуертевентура чи в акулах-людожерках в Атлантичних водах, або ж у піраньях… – а в тому, що на відстані всього лише ста кілометрів по океану розташований берег Африканського континенту, звідки нескінченними потоками припливають (тобто одні допливають, інші тонуть) африканські (переважно, певна річ, марокканці, але далеко не тільки) й арабські біженці-нелегали, що пристають своїми дірявими «картонними» човнами біля елітних готельних пляжів…
Насправді епітет «елітний» у даному випадку є показово умовним і сильно відносним. «Насправді такий відпочинок у нас може собі дозволити кожна родина. Приміром, я працюю звичайним учителем», – каже протагоніст (типово диванний, типово сімейний, типово тихий турист з благополучної Скандинавії) знову ж таки сильно (дуже сильно) умовному антагоністові (біженцю з Афганістану, що, за його словами, втік від режиму талібів, але не зміг вивезти дружину і доньок). І афганець на те відповідає: «Я теж учитель за фахом» (і звісно що без промовляння уголос у поки що м’яко напруженому повітрі зависає фактична й очевидно що риторична думка «Які ж то полярно різні вчительські долі та вчительські можливості»).
Отже за сюжетом середньостатистичне данське подружжя Луїзи (відома за детективним серіалом «Каштановий чоловічок» Даніца Чурчич) і Міккеля (відомий за міні-серіалом Томаса Вінтерберґа «Родини, як наша» Есбен Смед) із двома доньками відпочиває на Канарському острові Фуертевентура в готелі щонайменше чотирьох зірочок без пафосу, але з належним комфортом (при цьому він, повторюся, учителює в середній школі, а вона гарує держслужбовцем в – некорумпованому чи принаймні малокорумпованому – міністерстві охорони здоров’я, себто жодного бізнесу в сім’ї немає). Допоки… Міккель, будучи за кермом каршерингової автівки, на вечірній дорозі випадково не збиває чоловіка, котрий суттєво травмує ногу і виявляється нелегалом на ім’я Ахмад з афганської провінції Кундуз (міста, до речі, що першим із крупних точок було захоплено й опинилося під владою Талібану). Данці, у свою чергу будучи правильними і логічно відчуваючи провину, не лише відвозять Ахмада до лікарні, а і дають на руки готівку та залишають номер свого мобільного… Пізніше, коли афганець з’являється на порозі готелю, Міккель (бо до Луїзи, керуючись патріархальними звичаями своєї релігії і культури, Ахмад не говорить) знову дає готівку… Потім іще раз… А тим часом до Канарського узбережжя пристають усе нові і нові африканські човни (котрим в обхід поліції намагаються допомогти волонтери), а буквально поряд, буквально впритул до курорту орудують озброєні дубинками і майже легітимною расистською люттю іспанські неонацисти…
«Небезпечний курорт» написала і поставила 60-річна норвезька режисерка Марія Сьодаль, знана за титулованою напівавтобіографічною драмою «Надія», де мисткиня (і просто жінка, на яку впали страшне горе й страшне випробування) рефлексувала щодо стосунків із чоловіком і пережитих надтруднощів після того, як їй діагностували рак мозку… Подолавши «невиліковну» хворобу, Сьодаль (певно що почуваючись живою людиною так, як ніколи раніше) замислилася над тонкою (інколи майже невидимою) межею між банальними (ну і нехай) життям і смертю, людяністю і… чимось антонімічним, раєм і пеклом, правильним і неправильним, достойним і недостойним, можливим і неможливим, щирим і показним (або ж щирим і вимушеним)… не десь далеко і високо в екзистенціалістських роздумах, а тут і зараз прямолінійно та буквально на землі (Землі) перманентно (виснажливо і втомливо, на превеликий чесний жаль) шокуючих і перманентно (виснажливо і втомливо, на превеликий чесний жаль) «невиліковних» кричущих контрастів…
Звісно що невипадково з перших же кадрів камера, фіксуючи об’єктивом різні знаково-описові курортні моменти, ловить своїм відсторонено-споглядальним (прямим і водночас заздалегідь алегоричним) оком безхатніх котів, які почуваються тут, на стереотипно омріяних Канарах, не плинними заїжджими туристами, а злегка знахабнілими «тимчасово» константними постояльцями, котрих персонал на світанку грубувато (вимушено) скидає з шезлонгів, на які ті потім неодмінно повернуться (це цілком нормальна і зрозуміла природа: повертатися і вперто сідати там, де чимось погодують і якось пригріють…; так само, як в котячій природі подряпати того, хто надав прихисток і миску поставив)… І звісно що показово за ресторанним столом між двома скандинавськими парами відпочиваючих відбувається діалог, в якому норвезьке подружжя, невдоволене натиском (чи просто самою наявністю) бродячих хвостів, розповідає про інноваційний ультразвуковий відлякувач котів, додаючи до світської європейської бесіди відверто расистський жарт: «Якби ж існував подібний відлякувач і проти брудних африканців»…, на що данці (котрі тихо, не вголос пишаються своїми ліберальними, демократичними, толерантними, гуманістичними поглядами) незручно переглядаються.
Треба сказати, що скандинави найбільше і найчастіше з усіх європейців підіймають в культурі (кіно і телебаченні зокрема) проблему нескінченного припливу мігрантів і дилему власного (скандинавського, західноєвропейського, північноєвропейського) самопочуття в тій нездоланній (знову ж таки «невиліковній») реальності, де буквально і фігурально закрити свої кордони є неможливим (інакше станеш нацистським етносом і фашистською державою), а брати відповідальність за море чужинців (серед яких ясно що море як нещасних і вдячних, так і нахрапистих ледарів, здирників, крадіїв і в найгіршому випадку терористів чи принаймні розгніваних ненависників західних досягнень і цінностей) жах як не хочеться (і на таке «не хочеться» є повне право), бо доведеться поступатися комфортом, порядком, спокоєм, привілеєм на магазини без обмежень (максимально звичаєвим привілеєм цивілізаційного благополуччя, котре дійшло до визначення самого світу як прилавку без границь), нормою жити із відсутністю нужди, працювати в часи роботи і відпочивати в час релаксу…
На прикладі підкреслено «нормальної» родини Сьодаль наголошує, що правильної відповіді, правильного вирішення проблеми і дилеми немає, бо пити коктейль поряд із потопельником (що шукав, але не знайшов кращої долі) є неможливим так само, як почуватися винним за те, що світ катастрофічно і несправедливо неоднорідний і допомогти всім, вирівняти усі перекоси геть нереально. І на відміну від так само скандинавського міні-серіалу «Затишок» 2025 року випуску (де головна героїня нібито билась за справедливість для вбитої філіппінської няні, та потім вирішила залишити все як є) «Небезпечний курорт» не критикує бажання Європи лишатися в європейському коконі попри нескінченні біди Африки, Азії, України…), вірніше більш реалістично замінює риторичну критику спокійною констатацією безвиході: бути ліберальним красиво й етично лише до певної особистої межі, потім хороший (навіть найкращий) ліберал все рівно ризикує стати дуже-дуже тихим (анонімним) прибічником ультраправої доктрини (що, власне, і сталося з багатьма нинішніми європейцями), і при цьому найгірший ліберал почуватиметься «зцілено», а найкращий гризтиметься совістю до кінця життя (і порятунок бездомного кота або ж собаки навряд чи допоможе і заглушить роз’ятрене сумління).
«Нащо взагалі такий відпочинок!» – резонно запитують діти батьків, які завдяки невід’ємній дитячій безвідповідальності значно простіше ставляться як до допомоги, так і до відмови в ній (і ридати можна абсолютно однаково і щодо того, щоби забрати кошеня з вулиці, і щодо того, що «зле» кошеня подряпало). І справді, нащо… Відпустка в «раю», певна річ, перетворюється на пекло, де мозок (і відповідно душу) підсмажує не фізична мука (тортури над тілом будь то казан на вогні за гріхи чи… просто занадто пекуче курортне сонце), а тотальна емоційна (емпатійна) розгубленість, морально-етична невизначеність між власними дозволом і недозволом на право мирно та ізольовано існувати із даними за народженням і підтвердженими впорядкованою працьовитістю західними благами (бо тільки показним альтруїстам вибір між витратами на родинну поїздку чи розвагу і порятунком якоїсь афганської сім’ї здається очевидним так само, як, приміром, вибір між шопінгом і благодійністю, покупкою брендової речі і годуванням безпритульної тварини, котра стала безпритульною, між іншим, навіть не в твоїй країні).
Частково (а саме зверненням до стоншеної до невидимості та невідчутності лінії, що розмежовує умовність раю та умовність пекла, та до спроби парадизу чи радше мильної бульбашки про парадиз не сприймати, заперечувати близькість і домінанту аду) «Небезпечний курорт» перетинається із минулорічними, як і «Затишок», іспанською та відповідно німецькою стрічками «Сират» про гучні баси рейвінгу поверх війни і трагедії посеред Сахари… та «Острови» про втрату і повернення до реальності на тому самому «райському» острові Фуертевентура (зрештою всі картини однаково доходять висновку, що раю ніколи не існувало і будь-які намагання створити його штучно як в екзотичних місцях, так і в буцімто захищених домашніх коробках насправді апріорі провальні, причому інколи провальні буквально, себто летять у провалля і тартарари). А найцікавіше, мабуть, де саме по тій невидимій лінії розташована точка можливо так само стоншеної до крайності кульмінації? Скоріше за все тут, де донька щиро питає ліберальних батьків «Ви расисти?» через кілька сильно напружених, украй дискомфортних і сильно неоднозначних сцен після того, як мати пояснює дівчинці, ким є охоплені ненавистю поганці в масках з кийками. Скоріше за все тут, де блаженний космополіт вимушено перетворюється на пекельного протекціоніста.
Анастасія Лях
Небезпечний курорт (The Last Resort, Paradis)
2026 рік, Данія/ Норвегія
Продюсери: Сігурд Мікаль Кароліуссен, Томас Робсам, Свейнунг Голімо, Томас Хайнесен, Мета Луїза Фолдагер Соренсен, Катрін Фогельсанг, Хенрік Зейн
Режисер: Марія Сьодаль
Сценарій: Тереза Хасман, Марія Сьодаль, Еске Троельструп
У ролях: Даніца Чурчич, Есбен Смед, Азіз Чапкурт, Клас Юнгмарк, Сіф Лукка Герсбі, Чілі Олівія Єнсен, Антоніо Естрада, Роза Ніколас, Ектор Хуезас
Оператор: Джон-Ерлінґ Голменес Фредріксен
Тривалість: 98 хвилин/ 01:38
