Що б не казали натовпи невдоволених (зокрема кастом, зокрема темношкірою Люпітою Ніонґо в ролі Єлени Прекрасної…, причому останній типу скандал самонівелюється не стільки через расизм, скільки через той факт, нехай і суб’єктивний, що Ніонґо дійсно є однією з найвродливіших акторок сучасності), Крістофер Нолан безперечно і беззаперечно зняв іще одне великомайстерне (актуальне!) кіно, котре не тільки не поступається попередньому оскароносному «Оппенгеймеру», а й є, як не дивно, на нього дуже і дуже схожим, хоч і походить нібито з геть іншого світу… Насправді ж зі світу точнісінько того самого…, а саме… нинішнього.
І «Оппенгеймер», і «Одіссея» (котрі випадково і невипадково водночас починаються з однакової заголовної літери «О», котра символізує кільце, котре в свою чергу символізує кожне минуле, теперішнє і майбутнє закільцювання історії) – інтелігентні (бо сьогодні кожен, хто проти того, що відбувається, – вже усталено тією чи іншою мірою інтелігенція) антивоєнні крики… А щодо цінності в контексті гомерівських екранізацій можна сказати, що ця за металево-притчовою естетикою і суворою поетичністю є майже ідеальною…, особливо якщо об’єднати її (звісно що умовно) з позаминулорічним італо-британським «Поверненням», де Одіссея виключно в заключній главі його надто довгої подорожі зобразив сильно відмінний від Метта Деймона Рейф Файнс.
«Одіссея» Нолана починається і закінчується одним і тим самим зображенням троянського коня (тут зумисно металевого замість оригінального дерев’яного, бо металевий присмак робить метафору значно гострішою) – символом того, що назавжди змінило і зрештою знищило існуючий світ, після якого переможені і переможці однаково перетворились на пошматовані беззмістовні тіні замість колись живих і вагомих (і можливо навіть щасливих) людей. Кінь той (величезний, лячний, монументальний, схожий на буквальний кінець часів) стирчить апокаліптичним айсбергоподібним верхів’ям із нескінченно напливаючих (але знову ж таки апокаліптично, вірніше постапокаліптично спокійних) морських хвиль, алюзуючи до культового фіналу зі Статуєю Свободи в «Планеті мавп» 1968-го.
Оповідь починається майже з кінця – з апатичного амнезійного перебування Одіссея у лжерайському забутті німфи Каліпсо (Шарліз Терон), яка «за велінням богів» («веління богів» і «віра в богів» попри блукання героїв в лабіринтах магічно-міфічних істот насправді зумисно б’ються Ноланом об тверду – попри насиченість кров’ю – землю позачасового і позажанрового злободенного реалізму, бо ж боги та богині на відміну від однорідної каші з людей і монстрів… так і не з’являються в кадрі жодного разу, і навіть Афіна в обличчі Зендеї, богиня мистецтва війни, з якою постійно не стільки розмовляє, скільки намагається про щось невловиме чи втрачене поговорити тотально загублений буквально і фігурально герой, є проекційним видінням совісті з печально запитуючим лицем убитої троянської (української?) дівчини) повертає Одіссеєві ремінісценції і усвідомлення, і те крихке мізерне, що лишилося від життя… (а ми, глядачі, спогадами-флешбеками вирушаємо в чужу – але насправді спільну для нас усіх – одіссею, де шлях додому безжально здається глухо зачиненим і нездоланним).
Троянський кінь, Статуя Свободи, бомба Оппенгеймера… Нолан (пропонуючи аудиторії не фентезі, а саме міф – причому цілковито і безкомпромісно новітній сучасний поверх старих античних образів – про категоричну неможливість повернутися після війни до себе колишнього; «шокуючи» аудиторію принципово жорсткою і принципово дорослою інтонацією напускного казкарства, де велетенські чудовиська подекуди відчуваються як малі діти, а люди натомість відчуваються як грубі гіганти – чи радше гігантомани – на кшталт Ґарґантюа та Пантаґрюеля) знову нагадує, що світ завжди кінчається там, де народжується великорозумна і водночас великосумнівна ідея. Щоби під «дартвейдерським» шоломом агресора Агамемнона (Бен Сефді, котрий єдиний разом із Деймоном перекочував із «Оппенгеймера» в «Одіссею», щоби після образів історичних американців, відповідальних за початок ядерної епохи, зобразити міфічних еллінів, відповідальних за кінець Трої) можна було уявити… будь-якого агресора з будь-якого часу і простору, він не знімає шолом жодного разу і відповідно жодного разу не показує своє обличчя (будь-яке обличчя, спотворене маніакальними амбіціями). Щоби нагадати, що солдатам будь-якої війни дуже легко перетворитися на свиней, Цирцея (у дійсно магічному чи радше магічно-натуралістичному виконанні Саманти Мортон) постає не стільки лютою чаклункою, скільки розлюченою жінкою, котру (як збірний образ жіноцтва) в минулих, теперішніх і майбутніх життях нескінченно мордували і ґвалтували всі на світі озброєні фалічними ножами й фалічними его чоловіки, що мали свиняче нутро, проте хотіли всидіти на коні.
Абсурдність війни через «найпрекраснішу на землі жінку» (як і абсурдність будь-якої війни) нарочито підкреслюється тим фактом (рідкісним, але не відноланівським, а продумано вийнятим із джерел), що сестра-близнючка Єлени Клітемнестра має рівно ту саму зовнішність (себто в людей завжди, за будь-яких обставин і «безвихідних ситуацій», є альтернатива…, зокрема альтернатива злу та війні) «найвродливішої з усіх жінок по всі боки всіх океанів». Але почепити бейдж про «найдивовижнішу вроду» чи «найвеличніший з-поміж усіх народ» і під тим байкарським прапором спалити решту світу… – надто часто здається хорошою ідеєю.
О – це кільце, а кільце – це закільцювання не тільки історії, а і путі, і самоідентифікації, і саморефлексії, і саморуйнації, і природи найбільшого людського страху, що весь час тікає від себе самого і себе ж самого боїться, і здається собі абсолютно беззахисним перед самим собою. Поки Одіссей силиться намацати не стільки дорогу додому, скільки розуміння, чи заслуговує він взагалі на повернення…, Пенелопа (Енн Гетевей, котрій, як і в «Інтерстелларі», доводиться знову драматично відігравати «стрибок віри» в кохання на нескінченній відстані) страшиться й чекає на напад якогось «народу з моря», що нібито от-от припливе й атакує оголену й виснажену (паразитарним, кровопивчим завсідництвом «залицяльників») Ітаку, котру без Одіссея нікому захищати.
Аж виявляється, що «народ з моря» (жахна невідома загроза) – це і є Одіссей, змінений і спотворений, зламаний і розірваний, ненависний собі самому і від себе самого закритий… після десяти років війни і ще десяти років блукань… Власне, найбільша загроза, найкатастрофічніша небезпека – це завжди ми і виключно ми: ті, хто, аби відвести підозру від себе, майстерно вигадують циклопів, харібд і сцилл…, і тільки хіба що сирени (котрі співають не про оману, а про глибинне сумління…, а інші будять і перетворюють на кошмар оманливо тихі ночі), як вуха не затуляй, раз у раз нестерпно пронизливо повертають в реальність.
Анастасія Лях
Одіссея (The Odyssey)
2026 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Крістофер Нолан, Емма Томас
Режисер: Крістофер Нолан
Сценарій: Крістофер Нолан
У ролях: Метт Деймон, Енн Гетевей, Том Голланд, Люпіта Ніонґо, Роберт Паттінсон, Шарліз Терон, Зендея, Джон Бернтал, Бенні Сефді, Мія Ґот, Джон Леґуізамо, Елліот Пейдж, Гімеш Патель, Білл Ірвін, Саманта Мортон, Джессі Гарсія, Вілл Юн Лі, Рафі Ґаврон, Шайло Фернандес, Корі Гокінс, Лоґан Маршалл-Ґрін, Джован Адепо, Джеймс Ремар, Тревіс Скотт, Ендрю Говард, Елієс Габель
Оператор: Хойте Ван Хойтема
Композитор: Людвіг Йоранссон
Тривалість: 172 хвилини/ 02:52
