Стів (Steve)

Взявши «Оскар» за «Оппенгеймера», Кілліан Мерфі потенційно знову претендує на номінацію, очевидно розбурхавши чи навіть підірвавши своє ментальне здоров’я головною роллю у драмі «Стів», де його персонаж, директор і учитель виправної школи для дуже важких підлітків, якимось гуманістичним дивом знаходить неможливий баланс між смертельною втомою і дорогою в нікуди та необхідністю знову і знову, день у день (з яких кожний наступний здається ще гіршим за вкрай поганий попередній) акумулювати внутрішню силу для продовжування існування в самій серцевині тотального хаосу, болю і надії… Бельгійський режисер Тім Мілантс другий рік поспіль після «Таких дрібниць» (де, до речі, разом із Мерфі так само знімалася Емілі Вотсон, зігравши там чорницю, що «виправляє» юних дівчат, а тут психологиню, що намагається виправити трудних хлопців) робить і фізичним, і емоційним ядром (або атомом, якщо хочете…, якщо говорити «по-оппенгеймерськи») свого скромного людяного кіно ірландського актора, що після отримання помпезної статуетки все рівно не схотів ані бути, ані почуватися великою голлівудською зіркою і лишився відданим малій характерно-проблемній драматургії.

Спеціально для і під Кілліана Мерфі англійський письменник Макс Портер переписав свою повість «Шай» (у перекладі «сором’язливий», але йдеться про хлопця, що обрав собі таке ім’я-прізвисько) з іншого ракурсу: з точки зору не вихованця, а вчителя. Так відповідно і з’явилася назва фільму «Стів» (і один, зрілий, погляд всередину себе, що дзеркально відображує інший, незрілий, погляд всередину себе). Подібно до класицистичної п’єси сюжет стрічки дотримується правила трьох єдностей і відбувається впродовж однієї доби в одному місці в рамках однієї дії. На дворі 1996 рік. Для директора школи Стіва (школи, яку можна назвати елітним інтернатом для неелітних тинейджерів, адже розміщена вона у старовинній аристократичній будівлі і своїм складним вихованцям замість тюремних обмежень і батога пропонує більярд, футбол, лендлордівський краєвид) день із самого ранку обіцяє бути важчим за інші: приїздить телевізійна знімальна група, щоби зробити чи то лайф-репортаж для новин, чи то цілу документалку; пізніше має також прибути якийсь поважний парламентарій (якийсь пихатий і відірваний від реальності – принаймні реальності цих дітей – сер з верхньої палати, що усміхнено пропонує гопникам і агресивним меланхолікам кулуарні політичні секрети і плітки про принцесу Діану, котра на той час ще не загинула, проте вже наблизилася до прірви…, як і ці не менш розгублені по життю юнаки).

У цей же кошмарний день до школи приїздить молодий певно що лорд, власник будівлі, котрий повідомляє директора про продаж землі і споруди, причому про продаж, який не планується, а вже відбувся, що означає закриття школи і повний розпуск всього цього концептуального освітньо-терапевтичного процесу вже через шість місяців просто посеред навчального року, з якого хлопці будуть вирвані без всяких церемоній і відправляться хто на вулицю, хто в тюрму. І поки журналістка надворі, записуючи стендап перед фасадом (а з внутрішньої сторони фасадних вікон стурбована пацанва облизує скло і робить непристойні жести), говорить клішованими фразами про дилему між фінансуванням кишенями платників податків благополуччя хуліганів і профілактично-хірургічним порятунком суспільства від потенційних злочинців і соціопатів…, Стів сам занурюється у темряву: і в темряву скорого кінця цього невеличкого закритого світу (де кожен день як кінець, але кінець із шансом на завтрашній новий початок…, однак не сьогодні), і в темряву власної фізично-емоційної травми, котру запиває вином і оксикодоном… А хлопець Шай тим часом планує особистий кінець для себе…

Картина «Стів» не вистрибує зі штанів, щоби довести цинічному глядачеві і цинічному соціуму, що хлопці, на яких поставлено батьками і загалом спільнотою важкий кам’яний хрест, заслуговують на другий, третій, четвертий… шанс і на те, щоби небайдужа людина змогла знайти до кожного потрібний підхід. Зовсім ні і, можливо, навіть навпаки: стрічка цілком допускає, що відчайдушні спроби перевиховання невиправних є марнотратним тупиком. Тобто допускає велику ймовірність останнього, та… не фактичну даність. І цього «не факт» для такої людини, як Стів, виявляється достатньо, щоби, розриваючись весь час між твердим розчаруванням і кволим сподіванням, зшивати себе наново і пробувати ще раз… І ми чітко бачимо, як режисерська камера проводить негрубу, але ясно зрозумілу паралель між ментальною пітьмою вчителя (котрий більш ніж очевидно сам потребує негайної і глибокої допомоги, поки допомагає чи принаймні створює дієву ілюзію допомоги мінливішим, вразливішим і вередливішим за свою сірим душам) і ментальною пітьмою його учнів. І так само як хлопці, відповідаючи на запитання інтерв’юерки, вмикають уяву (хтось гумор, хтось несподівану мудрість) і озвучують послання самому собі з минулого, Стів записує на диктофон послання самому собі майбутньому: юнаки таким чином допускають гіпотетичне виправлення зроблених помилок, а чоловік… застерігає самого себе від замріяного нестикування з реальністю.

Коли репортерка просить кожного з учнів описати власні стан і характер трьома словами, Шай каже, що він «депресивний, розлючений і нудьгуючий». І в цих здавалося би буденних епітетах насправді чутно неозброєним вухом цокання бомби сповільненої дії. Але ще більш вибухонебезпечним здається раптове усвідомлення того, що ці самі епітети, ці самі голі три слова-характеристики акурат описують емоційно-психічний стан Стіва… В одній із найбільш стилістично навантажених і напружених сцен камера навмисно безладно, з обертами і переворотами, гуляє крізь широко відчинене вікно з учительського кабінету, де йде доросла дискусія, у залитий зливою двір, де діти ганяють футбольного м’яча під дощем. Там, у кімнаті, де психологи і педагоги настільки по-різному говорять і сприймають одного і того ж самого Шая, будучи теж певною мірою зовсім відірваними (відірваність – певно єдина нічим непоборна риса, що стовідсотково без винятків поєднує і поганих людей, і хороших), силиться встановитися якийсь неможливий лад і порядок, у той час як за вікном без жодних зусиль переможно протидіє тій штучній упорядкованості чесний абсолютний хаос… Тож життєва задача, мабуть, полягає не в тому, щоби приборкати безлад, а в тому, щоби навчитися існувати в його епіцентрі.

«Тут саме лише каміння, повний мішок каміння», – дивуються оператор і журналістка, безцеремонно вдершись в особисті учнівські кімнати й особисті учнівські речі та надибавши величезний туристичний рюкзак, по вінця набитий булижниками і каменюками. Ця нібито необов’язкова «додана» сцена насправді є сильно (хоч і непомітно) алегоричною: всі ми, хоча би інколи озираючись довкола себе, бачимо такі от «мішки з камінням» і проходимо повз…, а потім те саме каміння, що ми оминули, тягне когось на дно… або летить у наші акуратно-самооманливо впорядковані і здебільшого зачинені вікна…

Анастасія Лях