Метт Деймон і Бен Аффлек, старі близькі друзі в реальному житті, випробовують дружбу своїх екранних альтер его у цьому олдскульному ретромаскулінному поліційному трилері-бойовику з невеликим елементом детективу. І хоча геть усі складові і сюжету, і форми, і нарочитої брутальності, і чіткого розподілу на хороших і поганих хлопців… нібито вказують, що це кіно родом і духом із архаїчних 1990-х, насправді воно дуже прозоро й ясно стосується якраз сьогоднішньої Америки, котрій важливо показати світові, що навіть якщо нагорі тимчасово засіли великі поганці, внизу, серед маленьких американців, ще точно лишилися хороші люди, котрі такими (чесними, сумлінними, благородними, моральними) є і… завжди будуть.
Маямі (Флорида), наші дні. У пролозі жінка-поліцейський (капітан за рангом і керівник спеціального поліцейського підрозділу – так званого тактичного наркозагону (ТНЗ), як нам роз’яснять пізніше) напружено і нервово кермує автівкою і телефоном радить комусь на іншому кінці мобільного зв’язку «абсолютно нікому не довіряти» та обіцяє того когось «звідти витягти». Тут звідкись її машину починають розстрілювати, і зрештою двоє у масках убивають поліцейську просто посеред вечірньої (чи нічної) маямської набережної, та перед смертю жінка встигає відправити комусь повідомлення і викинути мобільний в океан… Заступник убитої, новий керівник ТНЗ (Деймон), звітує перед керівництвом, поки решту членів загону (чотирьох персонажів у виконанні Аффлека, Стівена Йона з фільмів «Ноу» і «Мікі 17», Теяни Тейлор з «Однієї битви за іншою» і Каталіни Сандіно Морено з «Балерини») допитують федерали, котрі вважають, що в лавах наркозагону є брудні копи чи коп, які власне і застрелили капітанку, свою ж начальницю.
«Вас, федералів, хлібом не годуй дай тільки вилити лайно на копів», – обурюється герой Аффлека (котрий мав романтичні стосунки з убитою), на що фебеерівець (за сумісництвом його рідний брат) відповідає, що лити лайно на копів «є найлегшою роботою в Маямі», бо типу маямські поліцейські – суцільне продажне гівно (що недивно, зважаючи на те що Маямі – одне з найбагатших американських міст, де повно грошей із наркотрафіка, і можна згадати «Поганих хлопців» у виконанні Вілла Сміта і Мартіна Лоуренса, котрі були «хлопцями хорошими», та чомусь мали надто розкішні гардероб і авто).
Коли ж новоспечений керівник ТНЗ (котрий викликає підозру навіть у свого найліпшого друга…, бо, можливо, остаточно зламався ментально через смерть маленького сина, розрив із дружиною, купу боргів… і схибив) каже, що отримав анонімну наводку на будинок, де сховано готівку колумбійського картелю, загін вирушає на обшук (і спеціально навчений винюхувати гроші пес породи бігль біля воріт того дому заходиться гавкотом і аж обдзюрює поріг на радощах, що чує великий куш). Але перед тим герой Деймона кожному з підлеглих називає різну суму, що начебто знаходиться у схроні: 300 тисяч доларів, 250, 150, 75. На ділі ж за фальш-стіною відкриваються контейнери з більше ніж двадцятьма мільйонами американських баксів…, і тут починається не лише квест з вирахування нечистоплотної свині (чи свиней), не лише гра на виживання, в якій треба дотягти до сходу сонця (бо за кушем, певна річ, прийдуть вурдалаки, перевертні), а і випробування моральної стійкості для всіх і кожного, бо колосальні багатства в руках надто легко зривають дах, і навіть непоганій людині зробити крихітний крок до присвоєння однієї-єдиної пачки, зовсім невеличкого стосу, всього лише однієї «котлети», пропажу котрої ніхто не помітить і котра допоможе закрити іпотеку, не паритися щодо аліментів, не втягуватися в мікрозайми…, дуже і дуже просто…
Майстерно напружений бойовик автора і режисера Джо Карнагана (котрий після схваленого критикою дебюту наприкінці 90-х «Кров, нахабність, кулі і бензин» робив і хороші екшни, і погані, і навіть дуже погані, проте котрий також є сценаристом найліпшої частини франшизи «Погані хлопці» – «Погані хлопці назавжди») в основному своєму масиві є цілком камерним і зберігає класицистичну драматургічну триєдність, тобто єдність місця, дії і часу, адже ключові події стаються впродовж однієї ночі в одному будинку в рамках однієї ситуації, що вигідно примножує саспенс і динаміку. А назва «The RIP», де слово the rip буквально перекладається як «розрив», насправді відсилає до відомої абревіатури (і загалом абревіатур у цій стрічці більше, ніж здатен сприйняти і розшифрувати середньостатистичний глядач стрімінгу Netflix: ТНЗ, УБН, де друге вважає себе елітою на тлі вбогого першого, абревіатурні татуювання на обох руках персонажа Деймона), котра означає «requiescat in pace» або «rest in peace», тобто «спочивай із миром». Адже буквально місія націлена на викриття не стільки грошей, скільки вбивці в пам’ять про загиблу поліцейську. Буквально Карнаган позиціонує фільм як «натхненний реальними подіями» і «присвячений пам’яті» реальної людини. Фігурально ж, можна сказати, картина вшановує пам’ять іншої (нині спочилої) Америки: переважно чесної, переважно справедливої, переважно перебуваючої на стражі і захисту правильних цінностей, одним словом дотрампової…, коли США ще не намагалися захопити і присвоїти надто великий куш на карті світу (принаймні той, на який не претендує путінська росія), звисока харкаючи на ідеали та етику і, будучи поганцями, прикидаючись героями.
Звісно ж, уже тоді, коли одна з тих сум, які були озвучені чотирьом підлеглим, вимовляється вдруге, навіть дуже помірно тямущий глядач розуміє, хто саме є брудною вівцею, проте сюжет продовжує наполегливо плутати, кидати тінь на кожного, сіяти сумніви…, щоби пізніше у кульмінації розжувати доволі просту схему і повторити весь задум і його результат разів зо три чи чотири, щоби точно «дійшло». В одному з присвячених прем’єрі інтерв’ю Метт Деймон, аж ніяк не намагаючись відбілити репутацію більшості проєктів Netflix, сказав, що сценарії свідомо пишуться з розрахунку на такого сучасного глядача, котрий під час перегляду сидить в телефоні і продовжує безупинно скролити, відповідно нитку розповіді сприймає виключно фрагментарно (з «розривами», тут теж згодилося слово the rip), саме тому сценаристи повторюють одне і те саме кілька разів, а твісти стають усе більше і більше розжованими…, наче творці контенту з «поваги» до неповажної аудиторії перепитують знову і знову, чи та все зрозуміла (діагонально зрозуміла і «проїхала»).
Тож RIP – це на додачу побажання «спочивати з миром» учорашньому (досоцмережевому) глядачеві, котрий цінував інтелект і недосказаність.
Коли герой Деймона розшифровує абревіатурне татуювання на одній руці як «Ми хороші хлопці?», дівчина-колумбійка (Саша Калле, Супердівчина з фільму «Флеш»), котра так само могла би бути дівчиною-венесуелкою або дівчиною-українкою…, запитує «А вам потрібне підтвердження?». А коли герой Деймона розшифровує абревіатурне татуювання на другій руці як «Ми є і завжди будемо», вона слушно перепитує знову: «Якими саме?». Здається, саме сьогодні (а зовсім не в 90-х) американцям як ніколи необхідне підтвердження, що вони дійсно хороші. І необхідно визначитися, якими саме вони є і якими будуть… не завжди, а хоча би завтра. І лише тоді, коли хорошість знову стане кліше, можна буде без докорів сумління завершити історію повними самовдоволення посиденьками перед океаном на сході чи заході сонця…
Анастасія Лях
The RIP
2026 рік, США
Продюсери: Бен Аффлек, Метт Деймон
Режисер: Джо Карнаган
Сценарій: Джо Карнаган
У ролях: Бен Аффлек, Метт Деймон, Стівен Йон, Теяна Тейлор, Каталіна Сандіно Морено, Саша Калле, Кайл Чендлер, Скотт Едкінс, Ліна Еско, Нестор Карбонелл
Оператор: Хуан Мігель Аспірос
Композитор: Клінтон Шортер
Тривалість: 113 хвилин/ 01:53
