Травень, грудень (May December)

Наталі Портман і Джуліанна Мур намагаються розібратися у загадковій природі взаємодії кіно з реальним життям. Нова драма від режисера Тодда Гейнса («Далеко від раю», «Керол») настільки тонка, неоднозначна, суперечлива, багатошарова…, що навіть сам Гейнс навряд чи розібрався в історії до кінця і зробив остаточні висновки. Власне, «Травень, грудень» якраз про те, що остаточні висновки в реальному житті неможливі, але вони часто робляться в не дуже хорошому, поверховому кіно, котре посилає в зал надто чітко сформульовані меседжі.

Портман грає відому кіноакторку, котра прибуває до невеликого міста Савана, штат Джорджія, аби познайомитися і зблизитися із жінкою на ім’я Грейсі (Мур), котру вона має зіграти у майбутньому інді-фільмі, заснованому на скандальному реальному інциденті. Справа в тому, що більше двадцяти років тому Грейсі відсиділа тюремний строк за педофілію. Її, на той момент 36-річну заміжню жінку, застукали за сексом з 13-річним хлопцем, однокласником її власного сина, звинуватили в розтлінні і посадили за ґрати, де Грейсі народила від хлопця… хлопця. Пізніше Грейсі, розлучившись і звільнившись, вийшла заміж за того самого юнака, і тепер вони типу великою щасливою сім’єю живуть у тому самому місті, у симпатичному будинку, з дітьми і собаками, з недільними барбекю…

Тепер хлопцеві самому вже 36. І актрисі 36. Вона приходить у гості в темних окулярах (але місцеві, звісно, все одно її впізнають), і бачить, як Грейсі активно зображає ідилію, домашній затишок, міцне кохання, котре пройшло крізь стільки років і стільки перепон, крізь суспільний осуд і закон. І так само активно робить вигляд, ніби в минулому нічого «такого» не сталося, за що вона могла б відчувати жаль, сором, зневагу до себе чи принаймні ніяковіння. Вона цілими днями пече пироги з чорницею чи вишнею, ананасові тістечка, святкові торти. Він, схожий на сексуального тесляра або маляра з рекламного ролика, робить решту справ по дому. Але сусіди до сих пір підкладають родині під двері «подарункові» пакунки з екскрементами. А хлопець, котрий тепер вже чоловік (та дещо явно застряглий у підлітковій шкаралупі), чомусь одержимий вирощуванням метеликів-монархів з гусениць, наче вбачає в них власне втрачене перетворення…

Можливо, назва «Травень, грудень» якраз стосується розмноження монархів, котрі після зимової сплячки навесні-влітку відкладають яйця, аби яйця стали гусінню, гусінь – лялькою, лялька – знову метеликом. І мабуть, саме стільки часу актриса проводить з родиною Грейсі, аби підготуватися до зйомок фільму і вжитися у складну і вкрай суперечливу роль. Але часовий відрізок при цьому подається не як пряма, а як коло, бо фільм всередині фільму повертає сумнівну долю Грейсі на її початок, коли сталося те, що сталося; актриса, проживши кілька місяців у чужій реальності, повертається до свого кола і своїх щоденних фікцій, котрі тим не менше дуже часто тісно межують з реальністю і розмивають кордони («Іноді важко зрозуміти: я удаю, що отримую задоволення, чи навпаки, удаю, що його не отримую», – говорить героїня Наталі Портман про зйомки секс-сцен); а метелик, пройшовши химерний цикл, знову стає метеликом.

Смотрите легально на MEGOGO

Вигадана історія, закладена в сюжет, звісно, в руках іншого постановника могла би бути просто фільмом, а не фільмом про фільм. Тобто ми б отримали драму, де головною героїнею була б не актриса (актриси в такому випадку у розповіді взагалі не було б), а сама Грейсі і неоднозначна природа її шокуючого вчинку. Але тоді навряд чи сценарій зацікавив би саме Тодда Гейнса. Гейнс розповідає не про Грейсі, а про актрису Елізабет. Не про жінку Елізабет, а виключно про актрису (до речі, в драмі «Керол», де зіграли Кейт Бланшетт і Руні Мара, так само йшлося про складну взаємодію двох напрочуд різних і водночас схожих жінок різного віку і з різних світів; і так само важко було зрозуміти, чию саме історію нам розповідають). І його цікавить не стільки те, що саме відбувається в нездоровій, судячи з усього, голові і травмованій душі Грейсі, скільки те, як саме це сприймає, розуміє (чи не розуміє) і відтворює Елізабет.

Тобто Гейнс створює не історію для кіно, а кіно для історії. І водночас говорить, що фільми, навіть найкращі, неспроможні при жодних обставинах бути щирою правдою і глибинною істиною, навіть наближено, бо кінематограф правди не знає, лишень з більшим чи меншим успіхом грається в різні суб’єктивні інтерпретації… і наслідує колір помади обраного прототипу, оскільки не здатен наслідувати його думки. Тож коли обіцяють «засновано на реальних подіях», а промо-кампанія робить акцент на тому, що виконавець чи виконавиця особисто спілкувалися з реальним героєм чи героїнею, це взагалі нічого не значить. Це лише пропозиція того чи іншого ступеня правдоподібності. Не правди, а правдосхожості. І власне, реальні об’єкти-прообрази теж замінюють істину грою в трактовки. Всі ми зрештою існуємо поза недосяжним всесвітом об’єктивності, у мікро-світах особистих, упереджених, інтроспективних тлумачень. І кіно спотворено віддзеркалює не реальність, а ці персональні світи, а значить є щонайменше подвійним викривленням.

Цього разу в роботі Гейнса відчувається щось сильно бергманівське. Можна сказати, що «Травень, грудень» містить сучасний, постпостмодерністський омаж «Персоні» і так само заграє з містичною категорією «маски», котра і в житті, і на екрані нівелює поняття дійсності. Розмиває не кордон між реальністю та ілюзією, а саму реальність. І лишається сама лише фантазія, омана, візія.

Анастасія Лях