Напевно найцікавіше, що «Веріті» всупереч засиллю на сьогоднішній день феміністських тенденцій абсолютно не є ані феміністським кінороманом, ані феміністським психологічним трилером. Тут взагалі не мають особливого значення ані стать, ані гендер, ані пов’язана зі статтю та гендером соціальна модель. Важливе лише… слово… «Природу ми не контролюємо, але здатні контролювати наратив», – каже пародіюючий Трампа герой Тома Круза зі свіжої неоднозначно сприйнятої критиками масштабної сатири Алехандро Ґонсалеса Іньярріту «Діґґер», яка, до речі, вийшла в прокат паралельно з нібито прожіночим камерним трилером «Веріті». І «Веріті» теж про контроль наративу… Бо нині, коли маніпуляція громадською думкою майже досягла абсолюту, знаменита фраза британського фінансиста Натана Ротшильда «Хто володіє інформацією, той володіє світом» має звучати дещо інакше: «Хто володіє словом, той володіє світом», а слово – це не сама інформація, а вміння її подати… Так, сьогодні, на превеликий жаль, сила більше не в правді, а в перевазі бути більш переконливим, ніж будь-який опонент.
За сюжетом молода письменниця-невдаха Ловен Ешлі (Дакота Джонсон), читачів котрої можна перерахувати по пальцях, несподівано отримує шикарну робочу пропозицію: допомогти закінчити цикл романів суперпопулярної авторки Веріті Кроуфорд (Енн Гетевей), яка з певних причин, які родиною письменниці не оприлюднюються, наразі не може виконати зобов’язання перед видавництвом. Попри запропоновану величезну (на тлі її вкрай скромних заробітків) суму Ловен сильно сумнівається і практично вже відмовляється (бо не впевнена, що зможе зімітувати чужий письменницький стиль, та ще й настільки відомий, впізнаваний і затребуваний широкою аудиторією), проте красеню Джеремі, чоловікові загадкової Веріті (Джош Гартнетт), вдається переконати сором’язливу дівчину, творчість котрої так само, як і весь літературний доробок Веріті Кроуфорд, присвячена природі убивства… Тож Ловен Ешлі у своїй секондхендовій шкірянці вирушає до відірваного від цивілізації будинку Кроуфордів у засніженому Вермонті, де, ледь не першого ж дня випадково знайшовши в кабінетному столі Веріті пачку з цигарками і флешкою, починає читати її приховані мемуари з детальним відвертим описом шокуюче жахливих речей…
«Веріті» – напевно що найцікавіший наразі з романів американської письменниці Коллін Гувер, книжки якої раніше вже мали кілька екранізацій, а саме скандальну «Покинь, якщо кохаєш» із Блейк Лайвлі та геть непомітні «Шкодуючи за тобою» і «Спогади про нього». Поставив «Веріті» Майкл Шоуолтер, який удруге задіяв Енн Гетевей після схваленого критикою ромкому «Думка про тебе» (доволі зрілого і розумного в контексті невибагливого формату). Сценарій же адаптував Нік Антоска, відомий насамперед роботою на телебаченні і зокрема такими насиченими, гострими, стильними, текстурними серіалами, як «Ганнібал», «Удавання», «Кенді», «Новий вишневий смак»… Але так чи інакше треба розуміти, що цей бестселер, як і нещодавно екранізована Полом Фіґом «Служниця» Фріди МакФадден (на яку «Веріті» в багатьох аспектах схожа наче близнючка), стосується когорти (тональності, репутації) книг, «що продаються в аеропортах» (саме так про творчість Веріті Кроуфорд гидливо-пихато висловлюється типу більш інтелектуальна та нішева белетристка Ловен Ешлі: «Я не читаю романи, що продаються в аеропортах»). Тож найголовніше в них – більшого чи меншого ступеня еротичність і грубуватий кульмінаційно-фінальний твіст.
Можна сказати, що концепція темної таємниці, темного будинку (будинку як окремого персонажа: у фільмі Шоуолтера це дім, парадоксально моторошний і затишний одночасно, сильно спотвореної а-фрейм архітектури, де одна літера «А» перетворилась на «ААААААААА», себто протяжний крик, а силует став схожим на ряд гострих ікл…, ікл акули пера), темного чоловіка і двох жінок, з яких щонайменше одна темна (концепція трьох кутів і буквальних, бо йшлося про гострі дахи готичної як будівлі, так і будови…, і фігуральних, на яких тримається практично кожна картинна пристрасть, для когось одного неодмінно фатальна) має наразі три фундаментальні стовпи: «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте для дев’ятнадцятого століття, «Ребекка» Дафни дю Мор’є для двадцятого і… нехай буде «Служниця» Фріди МакФадден для століття двадцять першого. Певна річ, твори Бронте і дю Мор’є не були феміністськими, бо надворі були ще не ті часи, тож головні героїні (сірі миші з умом, але майже без голосу: головна героїня «Ребекки» навіть не мала власного імені, а була просто «другою місіс Де Вінтер», тобто однієї жінки не було в кадрі/ наративному фокусі фізично, а інша перебувала настільки в тіні відсутньої, що втратила ім’я) клали себе на вівтар абсолютної любові до чоловіка, що був і значно багатшим, і значно впливовішим, і навіть значно вродливішим за них. «Служниця» ж (де низькостатусна сіра миша знову ж таки в секондхендовій шкірянці потрапляє до розкішного особняка у сім’ю, що точно має слизькі секрети і де дружина здається кінченим стервом, а чоловік – ідеальним принцом) робила вигляд, що діє за старим правилом, але потім перевертала вкриті пилюкою догми догори дриґом і ставала принциповим висловлюванням про наявність сили у тих, хто здається слабким і залежним, і одночасно потворності в тих, хто здається надто прекрасним і рятівним.
«Веріті» йде тими чи іншими місцями (точками, рисками, кроками) по слідах усіх трьох названих творів (хоча роман Коллін Гувер був виданий на чотири роки раніше за роман Фріди МакФадден). Цікаво, що «Ребеккою» тут відгукується не лише занурення Ловен Ешлі у тінь Веріті Кроуфорд, з якою будинок є нерозривним тандемом як тіло і… навіть не сукня, а голова (якщо друга місіс Де Вінтер зачаровувалася щіткою для волосся і подушкою з вензельними ініціалами, то Ловен носить халат із монограмою і читає флешку з монограмним гравіюванням), а і лесбійський мотив (коли Ловен до офіційної зустрічі випадково перетинається із Джеремі посеред вулиці, де авто збиває на смерть незнайомця – традиційний поганий знак, передвісник чиєїсь смерті наприкінці історії – , то йде з ним до чоловічого туалету і вдягає позичену ним чоловічу сорочку, ніби стаючи Ним перед тим, як стати Нею, а потім уже під час оргазму вгризається зубами саме в той слід на дубовому узголів’ї, що лишився від зубів Веріті, не кажучи вже про буквальний цілунок між Джонсон і Гетевей).
«Всі її оповіді ведуться від першої особи та від імені злочинниці. Це для мене зовсім нове, я ніколи так не писала», – так розмірковує Ловен над стилем Веріті, котрий їй доведеться скопіювати, і ця її фраза лишається непоміченою, хоча саме вона і є ключем до найважливішого повороту… Цікаво, що verity з англійської перекладається як «правда», «правдивість», «істина», «істинність» або ж… «щирість» (звідси, власне, походять терміни «веритив» у лінгвістиці, що означає абсолютну впевненість мовця в істинності того, про що він говорить, і «веритивний» у філософії, що означає характеристику, що вказує на здатність будь-якого твердження бути перевіреним на істинність). Але ж так само, як «слово» (чи наратив) не є замінником «інформації», а лише означає спосіб донесення фактів або ж вигадки до благодатного вуха, так і «правда» і «щирість» зовсім не є синонімами, і інколи, транслюючи кудись певну (а подекуди повну) брехню чи щонайменше ілюзію, можна переконати в її реальності навіть себе…
Анастасія Лях
Веріті (Verity)
2026 рік, США
Продюсери: Нік Антоска, Стейсі Шер, Майкл Шоуолтер, Енн Гетевей, Коллін Гувер, Дакота Джонсон, Джордана Моллік
Режисер: Майкл Шоуолтер
Сценарій: Нік Антоска, Коллін Гувер
У ролях: Дакота Джонсон, Енн Гетевей, Джош Гартнетт, Ісмаель Крус Кордова, Брейді Вагнер, Ірина Дворовенко
Оператор: Джим Фрона
Композитор: Вокер Бертельманн
Тривалість: 114 хвилин/ 01:54
