Екранізуючи мемуари Сильвестра Сталлоне (які мають назву The Steps, себто «Сходинки», що є відсилкою до знакових сімдесятьох двох сходинок Філадельфійського музею мистецтв з фільму «Роккі», що на роки чи навіть десятиліття, чи навіть навічно стали твердим символом упертого підйому з низин угору), режисер Пітер Фарреллі, котрий без компанії брата Боббі майже не вдається до фірмових сороміцьких комедій (та і вік уже такий, що начебто наполягає на більш серйозному ставленні і до глядачів, і до роботи, і до мистецької складової кіно), напевно що націлився повторити бодай частину оскарівського тріумфу «Зеленої книги» (теж біографії і теж про упертість, але упертості бік негативний на відміну від її принципово позитивної і позитивно-принципової сторони у байопіку про молодого Сталлоне), що йому знову ж таки частково в принципі має вдатися, тобто в якусь із номінацій (приміром, в акторську для новачка Ентоні Іпполіто) стрічка має потрапити (до речі, реальний персонаж «Зеленої книги» Тоні Валлелонга, барний викидайло і расистський шофер темношкірого піаніста, котрого на екрані зобразив Віґґо Мортенсен, зрештою після тієї подорожі «Зеленою книгою негритянського автомобіліста» і переоцінки своїх вибірково надто правих поглядів став кіноактором на ім’я Тоні Ліп і завдяки вираженій італійськості зіграв мафіозі у «Клані Сопрано», «Славних хлопцях», «Донні Браско» і зокрема «Хрещеному батьку», котрий неодноразово фігурує в діалогах «Я – Роккі» і навіть, можна сказати, є незримо присутнім за кадром).
І до речі, про італійськість (і трохи про расизм). На одному з численних безрезультатних і майже завжди тією чи іншою мірою образливих прослуховувань, де на роль взяли білу (можливо, навіть біляву) зірку, екранний Сталлоне у виконанні Ентоні Іпполіто констатує, що «для «Хрещеного батька» він виявився не достатньо італійцем, а тепер – італійцем аж занадто» (хоча навряд чи хоч хтось із продюсерів і студійників, які з тих чи інших причин відмовляли молодому Сильвестру навіть тоді, коли він ще називався більш зручним і зрозумілим для них ім’ям Майк, зумів образити його сильніше, ніж рідний батько – невдаха-актор, що став перукарем, – котрий безапеляційно відрізав, що з такими фізіономією і дефектами дикції в акторство не лізуть). Зрештою фабричні мрії і фабричні реалії індустрії влучно і лаконічно озвучив екранний Джон Евілдсен (котрому вдається робити «непогані дешеві фільми»), нелегендарний забутий постановник легендарного незабутнього «Роккі» у філігранно комічному виконанні Джея Дюпласса з міні-серіалу «Вмираю як хочу сексу»: «Ви хочете бачити в режисерському кріслі Спілберга, я хочу бачити в головній ролі Редфорда, але маємо те що маємо».
Здається, немає такого кіномана, котрий би геть нічого не знав про майже сізіфову історію створення «Роккі» і поневіряння Слая, що їй і передували, і супроводжували її. Хтось напевно чув, як у Нью-Йорку він бомжував і буквально ночував на асфальті, як харчувався у ліпші дні сирими яйцями, а у гірші – холодним нью-йоркським повітрям (хтось, може, навіть прочитав книгу і вразився фактом вимушеності митися, не знімаючи одягу, в неопалювальному орендованому блощичнику). Хтось чув, як вже у Лос-Анджелесі довелося продати незнайомцю дорогого серцю собаку, бо не було грошей навіть на найдешевші псячі консерви. Більшість в курсі, що Сталлоне має від самого народження параліч половини обличчя через травмування під час пологів його матері, предки котрої емігрували до США з Одеси. Певно що геть усі знають про його короткий досвід зйомок у кіно для дорослих і зокрема про «Італійського жеребця». І напевно що практично всі сінефіли обізнані феноменальною впертістю, котра дозволила нікому на той час невідомому і непотрібному ловцю фантомної голлівудської мрії відмовити студії United Artists безліч разів і не продати сценарій «Роккі» ні за двадцять п’ять тисяч, ні за півмільйона, твердо стаючи на умові, що Роккі – це він, і саме він і лише він має зіграти у фільмі за власним сюжетом, і той принцип (чи радше та віра) є дорожчим за всі гроші світу (цікаво, що майже паралельно з «Я – Роккі» у прокат вийшов соціальний трагікомічний екшн «Як пограбувати банк», де головний герой у виконанні Ніколаса Голта, безпосередньо грабіжник банків, протестуючи проти пасток і фікцій мегакапіталізму, каже таке: «Ми не те що не знаємо жодного, у кого здійснилася «американська мрія». Ми навіть не знаємо когось, хто знає когось, у кого здійснилася «американська мрія». І треба сказати, що дійсно історії на кшталт історії Сильвестра Сталлоне, котрий піднявся на саму гору з самого дна завдяки «американським можливостям», лишилися у минулому).

Точно є кіномани, котрим добре відомо, що прототипом Роккі Бальбоа був реальний боксер- важкоатлет на ім’я Чак Вепнер, котрому дійсно вдалося встояти перед чемпіоном Мухаммедом Алі, і що існує байопік 2016 року випуску під назвою «Чак» (або «Справжній Роккі»), де Вепнера зобразив справжній друг українців Лів Шрайбер. І точно є ґіки, котрі зубрять кіноляпи і кіноекспромти та котрих аж ніяк не здивує інфа, що кадр, де Сталлоне біжить повз філадельфійський мігрантський ринок і якийсь продавець кидає йому апельсин, не був запланований і став відмінно розіграною на раз-два й емоційно вкрай влучною імпровізацією, що звісно що увійшла у фінальний монтаж… Але навіть тих кінолюбів, яким «ну абсолютно усе відомо», «Я – Роккі» все рівно бодай чимось та вразить. Якщо не несподіваними перегонами із «Хрещеним батьком», то фактом про сцену у морозилці, де Сталлоне довелося боксувати не свіжі м’ясні туші, а заморожені і задубілі, через що він скалічив геть усі кісточки. Якщо не морозилкою, то мудрістю (не за віком) молодої дружини Сильвестра Саші (і гірким закадровим усвідомленням, що «щасливого сина», що народився у подружжя Сталлоне на зйомках «Роккі», більше немає в живих…, а Роккі… живий). Якщо не мудрістю жінки, то зухвалістю кінокритики з позиції білетера і паркувальника, котрий побачив, а вірніше розчув у «Довгому прощанні» промах фіналу. Якщо не зауваженням на адресу «Довгого прощання», то цинічною правдою від конвеєра переважно зламаних мрій: загнаних акторів, як і загнаних коней, пристрілюють. Якщо не правдою…, то віртуозністю пародійної вдачі Ентоні Іпполіто.

До «Я – Роккі» Ентоні Іпполіто зобразив молодого Аль Пачино у міні-серіалі «Пропозиція» 2022 року випуску, теж фільмі (телефільмі, не суть) про фільм, а саме про зйомки «Хрещеного батька» і про труднощі молодого Копполи і завзятого продюсера (теж молодого, бо тоді, здається, все і всі були молодими…) Альберта Радді, котрі вірили у кіно і попри студійне «ні» настояли на кандидатурі Пачино, котрі надвеликими зусиллями через надвеликі перешкоди зробили надвеликий фільм (можна сказати, що серіал «Пропозиція» і стрічка «Я – Роккі» – вперті тверді конфліктуючі з народною думкою і народним невтямки аргументи на користь того, що «Оскар» у номінації «найкраща картина» справедливо є нагородою для продюсерів (не плутати продюсерів зі студійними шишками), бо ті інколи справді божественними дивами і власними будинками під заставу уможливлюють неможливе). І притому що Сильвестр Сталлоне й Аль Пачино один на одного аж ніяк і навіть приблизно не схожі (бо ж не розрізняти між собою італійців, принаймні вголос, – справа така ж расистська, як і не розрізняти між собою чорношкірих або азійців), Іпполіто дивовижно схожий на них обох, але не на обох одразу, а на кожного принципово окремо, як і має бути в найювелірніших імітаціях (репродукціях, а не фальсифікатах).

Успіх «Хрещеного батька» (і відповідно студії Paramount) не дає спокою керівництву United Artists (студія, між іншим, випускала серед іншого і бондіану, і ще до того, як стала частиною MGM, але потім загнулася, практично щезла, забулася як Джон Евілдсен, а тепер її нібито відроджує Amazon). Тож Іпполіто (як Пачино, котрого забракував капіталізм, і як Сталлоне, котрого забракував капіталізм, і як привид минулого, що колись побороло, а потім програло капіталізмові) – таке ніби напрочуд живе втілення напівмертвого голлівудського дежавю: здається, що все це (і все те) з нами (чи іншими, дуже на нас схожими) уже колись точно було, і неодноразово, і здавалося натхненним і справжнім, але розвіялось і пішло…
Безумовно, Фарреллі зробив ще одне після «Зеленої книги» хороше кіно. І нехай стрічка про створення «Роккі» не стане (вона, власне, стати і не намагається, лишень долучити глядача до внутрішніх процесів, які теж не цураються певної картинності і побрехеньок, але все ж таки обманюють дещо менше, ніж зовнішній результат) великою, як сам «Роккі» (ну і серіал про створення «Хрещеного батька» теж не дотягує до величі «Хрещеного батька»), місцями їй вдалося погрітися в його широкоплечій і широкогрудинній тіні (і мило незграбній, коли аж до грудини натягнуті дешеві з тонкої бавовни треніки на тлі майже морозного філадельфійського ранку здаються меншими ніж потрібно), місцями щось напрочуд точно скопіювати і відтворити з метапереосмисленням, метаіронією, метаповагою, металюбов’ю…; місцями… виокремити цікавий простір для пошуку іншого Ентоні Іпполіто, котрий би більше на силився бути схожим ані на Пачино, ані на Сталлоне, ані на будь-кого з відомих іще, а створив якийсь (будь-який із неіснуючих) образ з нуля… «Це не фільм про бокс. Це фільм про Роккі, в якому, виявляється, є бокс», – знову і знову повторює екранний Джон Евілдсен, на що продюсер Ірвін Вінклер у виконанні Пі Джея Бірна (у «Зеленій книзі» він теж грав) відповідає: «Ну тоді «Хрещений батько» – це фільм, в якому, виявляється, є мафія, а взагалі-то це кіно про сім’ю, що любить пасту…І тоді я зараз підіймуся сходами, бо тут, виявляється, є сходи, і вийду нахрін з цієї кімнати, бо тут, виявляється, є двері» (бокс із фільму «Роккі» у «Я – Роккі» з’являється лише на фінальних титрах, бо ж… не про бокс ідеться). І відповідно можна сказати, що… кіно про кіно – це взагалі не про кіно, це про життя, в якому, виявляється, є (і не може не бути) кіно.
Анастасія Лях









Я – Роккі (I Play Rocky)
2026 рік, США
Продюсери: Тобі Еммеріх, Крістіан Бага, Пітер Фарреллі
Режисер: Пітер Фарреллі
Сценарій: Пітер Ґембл
У ролях: Ентоні Іпполіто, Анна-Софія Робб, Тобі Кеббелл, Пі Джей Бірн, Стефан Джеймс, Джей Дюпласс, Роберт Морґан, Трейсі Леттс, Метт Діллон, Кікі Сето
Оператор: Шон Портер
Композитор: Дейв Палмер
Тривалість: 128 хвилин/ 02:08
