Цілком можливо, що саме тепер Девід Літч (колишній каскадер, з 2014-го співрежисер, з 2017-го самостійний режисер), якому все ще вдається не втрачати пульс і не впадати в халтуру при доволі гінкій продуктивності (на відміну від інших монстрів надплідності Ґая Річі та Раяна Мерфі, приміром), і робити щоразу нібито прохідний і водночас щиро класний екшн із іронією, ексцентрикою, стилем, сінефілією та без показної претензії і без жодного нарцисизму щодо свого митецького почерку…, так, саме тепер, цілком імовірно, випустив свій найкращий фільм. Після співпостановки першого (тепер уже культового) «Джона Віка», після вибухового ретростилю «Атомної блондинки», після схвальної вправності з пробивними антиполіткоректними чорними жартами-хуками по хисткій четвертій стіні «Дедпула 2», після темпераментної сварки (і темпераментного сексу після сварки) подружжя «Гоббса і Шоу», після пікантної нарізки різнокаліберних найманців на чолі з Бредом Піттом в панамі у «Швидкісному поїзді», після металюбові і надання величезного шматка власної душі тілові комедійно-романтичного бойовику у «Каскадері»… так, саме тепер Літч випустив свій найкращий фільм: найбільш живий, найбільш приземлений, найбільш народний і… вперше істинно драматичний попри шквал усе тієї ж іронії (чи радше постіронії цього разу).
В історії про те, як ультрасучасна банда робінгудів грабує банки у Піттсбургу і робить із тих пограбувань не лише соціальний маніфест, а і хайповий ТікТок-контент, зійшлися не тільки протиріччя зла і добра сьогоднішнього гіперкапіталістичного світу, а і конфлікт поколінь і в контексті світоглядів і позицій щодо маленької особистісної можливості впливати і змінювати панцирну вперту систему, і в контексті самого кіномистецтва, текстурного олдскульного і кліпового зумерного. І якщо дати одну спільну мову різношерстим і різномізким генераціям Літч на меті не мав (хоча частково спробував, і принаймні одна дивна дружба з тієї спроби точно вийшла), то два всесвіти кінематографа вкласти в одну тональність і єдину цільну естетику він таки зумів, поєднавши на одному екрані скороминучість модних одноденних ТікТок-відео з нетлінністю позачасової і позатрендової чистої класики, зокрема від 70-х до 90-х, від «Собачого полудня» до «На гребені хвилі» (на останній зумисно робиться безпосередньо у кадрі купа алюзій і персонажами Джона Сі Рейлі та Зої Кравіц він згадується буквально в одному із діалогів про екзистенцію і… перевірену часом любов… за поїданням піттсбурзького стріт-фуду; і невипадково ж герой Джона Сі Рейлі, старий душевно-зернистий, як кіноплівка, федерал-динозавр, їздить на вінтажному універсалі з дерев’яними панелями саме 1991-го, року випуску вічного хіта Кетрін Біґелоу про дружбу, кураж, пристрасть, обв’язок і надто мінливі – небезпечно мінливі, інколи вбивчо мінливі – хвилі життя й океану).

Спершу здається, що далі провокативно-трендової комедії-пограбування стрічка Літча (котра хоч і зрозуміло та любовно посилається на «На гребені хвилі», та направду більше римується з «Дурними грошима» Крейґа Ґіллеспі попри відсутність реальних подій в сюжетній основі) не зайде. Тож спершу грабіжники в масках (в масках плюшевих дитячих іграшок-звіряток… і тому, що їхня буцімто анархічна панк-місія насправді є особистою помстою за дитину, і тому, що молоді і водночас ментально зістарені, бо сильно безповоротно травмовані, лиходії є більше схожими на дітей, ніж на дорослих: думають, що світлі бажання здатні перемогти темні правила), транслюючи призиви до масових пограбувань з покроковими інструкціями щодо дій, таймінгу, одягу, реквізиту… і сумнівну статистику щодо 90% успішності виносу готівки із банку проти лише 30% можливості чесно купити власне житло в Америці і всього лише 10% можливості отримувати зарплатню із шестизначним числом…, виглядають не меншими маніпуляторами, спекуляторами і зомбувальниками, ніж сама система… Бо, накладаючи маски, ефекти, фільтри, музику і кумедні зациклення, принципово замовчують плачевну реальність потрапляння під бойову поліцейську кулю, що вже точно несмішно, хоча так само потенційно хайпово і вірусно.

Спершу здається, що нічого ліпшого в цьому кіні за тандем Зої Кравіц і Джона Сі Рейлі (де перша – хакерка під домашнім арештом у шкарпетках і гумових сланцях, яка перманентно хрумкає снеки, «споживає релаксанти» через водний бульбулятор і… в’яже щось таке біленьке м’якеньке пухкеньке на шию, на голову або на ноги…; котра створила програму онлайн-стеження лише для того, щоби… посталкерити колишнього хлопця, розрив із котрим загнав її у дівочу меланхолію на розчинній каві замість какао…; і де другий – динозавр, як уже було сказано, причому травоїдний і добрий, але… в системі і в бюрократії, бо правила в школі зубрив на п’ятірку) точно не буде. І точно не буде нічого феєричнішого за візит цього предивного тандему до умовного «банку номер один» та умовного «банкіра номер один» у виконанні Крістіана Слейтера із золотою хустинкою в нагрудній кишені вилизаного (до діри в кишенях і душах позичальників-боржників) піджаку…, де персонажка Кравіц все ще у шкарпетках і сланцях люто намагатиметься розгорнути нездоланний льодяник з банківської рецепції і дійде висновку, що саме до цього банку «ніхто з грабіжників не пролізе, бо тут навіть льодяники у броні».

Власне так і є. З точки зору гумору та ексцентрики перераховане в попередньому абзаці – пік. Але Літч доволі сміливо йде далі, до повноцінної екзистенційної драми (де джокерська травма і джокерський злет з котушок опускаються з висоти гротескного коміксу на сиру піттсбурзьку землю… і де Піттсбург, до речі, та зокрема піттсбурзька вулична їжа як найдушевніший бік міського лиця виступають окремими персонажами). І певна річ, обгорткою для екзистенції він розгортає романтизацію злочину (котра мала місце, вірніше була ледь не ключовою і в улюбленому бойовику Біґелоу, і десятиліттями раніше в «Бонні і Клайд»), яку ми, глядачі, радо приймаємо, бо… абсолютно всі ненавидять банкірів, окрім самих банкірів, і подумки кричимо «Таааааааак!», коли головний герой в обличчі Ніколаса Голта під вовчою маскою, дивлячись крізь четверту стіну, каже (і паралельно підбурює) просто до нас: «Ми не те що не знаємо жодного, у кого здійснилася «американська мрія». Ми навіть не знаємо когось, хто знає когось, у кого здійснилася «американська мрія» (попри те що в прокаті з допрем’єрними показами вже стартував байопік «Я – Роккі» про здійснення американської мрії Сильвестра Сталлоне, бо ж… де ми і де Сталлоне…, та і здається, що подібні історії назавжди канули в Лету, лишились у зниклому зі сторінок календаря сонячнім літі геть інакших часів). Ну а коли мрії уперто більше не здійснюються (ані в каскадерів, ані в кур’єрів…, лишень у банкірів і нафтовиків), рано чи пізно народжується «погана ідея»… про те, що народ (будь-який: американський… чи український…) точно і достеменно вибухне якщо не просто зараз, то вже от-от, уже от-от…
Анастасія Лях






Як пограбувати банк (How to Rob a Bank)
2026 рік, США
Продюсери: Браян Ґрейзер, Девід Літч, Джеб Броді
Режисер: Девід Літч
Сценарій: Марк Біанкуллі
У ролях: Ніколас Голт, Зої Кравіц, Джон Сі Рейлі, Анна Савай, Піт Девідсон, Рензі Феліс, Крістіан Слейтер, Таті Ґабріель
Оператор: Джонатан Села
Композитор: Домінік Льюїс
Тривалість: 122 хвилини/ 02:02
