Does that make me crazy? Possibly.
Gnarls Barkley, «Crazy»
Кейну Парсонсу, відомому на YouTube під ніком Kane Pixels, ще не було й двадцяти, коли він перетворив інтернетівську кріпіпасту про Backrooms на повноцінний візуальний кошмар. Сам міф про Backrooms – нескінченні лабіринти моторошно порожніх офісних кімнат – народився ще 2019 року в треді на іміджборді 4chan, але саме Парсонс надав йому кінематографічної форми.
Його робота завірусилася, бо влучила одразу в страхи двох епох. З одного боку – це офісні лабіринти родом із 90-х: жовтий ковролін, бруднувато-тепле світло, нескінченні коридори й відчуття, що ти залишився сам у просторі, який мав бути буденним, але раптом став ворожим. З іншого боку, для покоління Z, яке не застало цих робочих акваріумів у їхній повній корпоративній красі, Backrooms стали ідеальним матеріалом для шортів і рілзів: магічне провалювання у безлюдний простір, мерехтливі лампи, білий шум і тривога, яку можна спожити за кілька десятків секунд вертикального відео.
Не дивно, що Голлівуд, який давно живе в режимі сценарного дефіциту і страху ризикувати з новими історіями, вхопився за можливість монетизувати вже перевірений вірусний феномен. Продюсери «Закляття» та «Довгонога» за підтримки студії А24 запропонували Парсонсу зняти власний повний метр за 10 мільйонів доларів. Так з’явився фільм «Backrooms: Залаштунки» (Backrooms). І, схоже, фінансовий експеримент уже можна вважати майже безпечним: стрічці пророкують чудовий старт у прокаті на рівні 50 мільйонів доларів зборів, тож за комерційний успіх нового творіння А24 можна особливо не переживати. Набагато цікавіше інше: що тепер робитиме сам Парсонс – вступатиме в університет чи спробує одразу будувати кар’єру в кінобізнесі?
Парсонс недовго вагався між університетом і можливістю після школи одразу знімати своє перше велике кіно. За виділений бюджет не лише найняли зірок першої величини, а й побудували справжній лабіринт жовтих кімнат – простір, натхнений неевклідовою геометрією та парадоксальними ілюзіями на кшталт робіт Мауріца Ешера, де входиш у двері на стіні, а виходиш із люка в підлозі. Декорації розміром із половину футбольного поля були настільки заплутаними, що в них, за переказами, іноді губилися навіть члени знімальної групи. Для фільму про простір, який не хоче тебе відпускати, це майже виробничий комплімент, або ж вдалий маркетинговий хід.
У своєму дебюті Парсонс намагається поєднати власне бачення лячного інтернет-мему з класичними механізмами горору. Стрічка починається у впізнаваному форматі знайденої плівки: безіменний чоловік у захисному костюмі, з камерою в руках, блукає жовтими коридорами, де кожен поворот обіцяє не вихід, а ще глибший провал у невідоме. Його прогулянка завершується швидко й трагічно, одразу пояснюючи, що в ці залаштунки краще не потрапляти навіть випадково.
Далі фільм робить крок назад і знайомить нас із двома ключовими персонажами. Ексцентричний власник меблевого магазину Кларк у виконанні Чиветела Еджіофора переживає травматичне розставання з дружиною. Свої страхи й розгубленість він виносить на сеанси терапії до психологині Мері, яку грає Ренате Реінсве. Саме Кларк знаходить у підвалі магазину вхід у залаштунки й розповідає про це Мері, не до кінця розуміючи, чи натрапив на неможливе, чи просто поступово втрачає здоровий глузд. Але лікарка, сама обтяжена дитячою травмою, реагує не довірою, а сумнівом. І цей сумнів підштовхує Кларка знову і знову повертатися в жовтий лабіринт, аби зібрати докази його існування. Аж доки він не опиняється там замкненим. Єдиною, хто справді помічає його зникнення, стає Мері – і вона теж вирушає у залаштунки.
Майже двогодинна стрічка Парсонса розгортається повільно. Часом настільки неквапливо, що глядачеві доводиться боятися не замкнених просторів, а власних зімкнених повік і хропіння в залі. Фільм довго накопичує напругу, примушує публіку придивлятися до коридорів, слухати шум ламп, обвиває своєю атмосферою і, здається, ніяк не наважується рушити далі. Але коли персонажі починають усвідомлювати реальну небезпеку лімінального простору залаштунків і активно шукати вихід, картина врешті оживає. Вона досить ефективно працює з клаустрофобією, сцинтиллофобією, кенофобією і навіть викидає на арену справжніх монстрів, ніби потвор із давніх цирків-шапіто.
Щоправда, від дебютної роботи молодого автора не варто чекати бездоганно зібраного сюжету. Природа залаштунків ніби пояснюється, і неодноразово, але щоразу змінює обриси й вислизає від глядача так само, як чергова кімната віддаляє героїв від виходу. Фільм нагадує набір горорних прийомів, складених не для оповіді, а для передачі тривоги, дезорієнтації й втрати опори в реальності. Можливо, саме так і почувається людина, яка божеволіє: простір залишається впізнаваним, але перестає підкорятися логіці.
У цьому сенсі «Backrooms: Залаштунки» цікавий як спроба перенести інтернет-страх у повнометражне кіно. Парсонс не втримує темп, не завжди контролює драматургію і надто довго водить глядача коридорами власної ідеї. Але коли його лабіринт нарешті починає замикатися навколо персонажів, у ньому справді з’являється те саме відчуття, завдяки якому Backrooms колись і стали вірусним кошмаром, експлуатуючи страх перед простором, який виглядає знайомо, але вже належить не тобі.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Найкращі горори останніх часів
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
