11 найкращих українських фільмів 2023 року

Найкращі українські фільми 2023 року

Українське кіно існує і розвивається не завдяки, а всупереч всім зовнішнім та внутрішнім обставинам. Держкіно у найкращому випадку не допомагає проєктам, та й загалом працює у незрозумілому напрямку (можна послухати інтерв’ю ледь не кожного українського режисера, щоб зрозуміти, що проблем з цією установою занадто багато). російська агресія знищує людей, забирає ресурси та впливає на суттєве зменшення грошей в індустрії. Навіть якщо фільм завершено, далі його прокатна доля зазнає суттєвих ускладнень: працюючих кінотеатрів менше, потенційних глядачів менше, сеанси перериваються тривогами. Зібрати достатньо грошей, щоб вивести стрічку на точку беззбитковості і раніше було надскладним завданням, але тепер це майже mission impossible (у підсумку, лише одна картина зі списку нижче спромоглася це зробити, за що її команді величезна шана).

Врешті-решт, український глядач теж не завжди допомагає. Комплекс меншовартості потрібно буде знищувати роками, сприйняття свого кіно як чогось або неіснуючого, або апріорі нецікавого, поступово уходить, але відсоток громадян, які залишаються з цим стереотипом у голові занадто великий. Головна проблема – багато людей просто не дивляться українське кіно. Вони навіть не дають йому шансу, і з таким відношенням, звісно, розуміння того, що в нас вже є що подивитись, само по собі не прийде. Одна з причин, чому ми кожного року складаємо цей список (і пишемо інші статті про українське кіно) – це саме намагання звернути увагу глядачів на те, скільки у нас справді потужного, цікавого, небанального, хорошого, вартого перегляду кіно. Яка в нас розкішна плеяда молодих режисерів і режисерок. Які в нас сильні сценаристи (а це ж така рідкість у сучасній індустрії навіть на світовому рівні). У нас вже є навіть зіркові акторки і актори, але повірте, потенційних зірок у нас ще більше.

Дивіться українське кіно, цікавтесь українським кіно. Справа не тільки в патріотизмі чи підтримці свого національного продукту. Це, в першу чергу, у ваших інтересах – вам, як глядачам, вже є що подивитись, а з часом, за належної підтримки і держави, і глядачів, цього буде набагато більше.

Як завжди, ми включаємо в список і ті фільми, які вийшли безпосередньо в 2023 році, і ті, що вийшли раніше, але буди представлені на фестивалях, а у 2023 році вийшли у широкий прокат. Таким чином, ми дублюємо частину стрічок із списку найкращого за попередній рік, але робимо це навмисно, щоб приділити справді класним картинам більше уваги, на яку вони заслуговують.

Ля Палісіада

Режисер: Філіп Сотниченко
У ролях: Андрій Журба, Новруз Пашаєв (Хікмет), Валерія Олейникова, Олександр Пархоменко, Олена Медведєва-Мамчур, Данило Бондарев, Олександр Малєєв, Василь Маняк, Сана Шахмурадова-Танська, Ярема Малащук

Це один з найкращих фільмів року – не тільки українського кіно, а кіно загалом. Однозначно рекомендована до перегляду картина. Але при цьому вона максимально незручна для глядача. Щоб зорієнтувати, як це виглядає, уявіть “Мементо” Нолана, знятий на VHS-камеру операторами УТ-1 і співробітниками МВС під час допитів у 90-ті роки. Тільки “Мементо” – це театральні сцени з чіткою вимовою, правильним розташуванням у кадрі і балансом світла, а “Ля Палісіада” – це ніби оперативні та аматорські кадри, зняті з будь-якого ракурсу за будь-якої нагоди. Це ніби життя, яке споглядає не дуже зосереджений спостерігач, а тому глядачу у залі потрібно бути дуже зосередженим, інакше ви не зрозумієте не тільки сюжетних деталей, а й взагалі, що у цьому фільмі відбувається.

Чому ж тоді це кіно таке класне і таке “найкраще за рік”? Тому що образотворче мистецтво – це не математика. Це складна субстанція, яка іноді захоплює всупереч раціональному аналізу того, що відбувається. Якщо ви зможете пройти всі ці фільтри картинки 90-х та рваного викладення сюжету, то ви будете спостерігати за подіями із захопленням (звісно, бажано робити це в кінотеатрі, це плюс 100 до концентрації уваги). Розслідування вбивства міліціонера в Ужгороді в 90-х затягує. З часом, щоправда, починаєш розуміти, що це вже не розслідування, а його легітимізація, верифікація тих версій, які змогли представити слідчі. А самі слідчі – втомлені і розбиті життям чоловіки середніх років у країні, яка тільки починає призвичаюватись до нового життя. Як прийняті рішення впливають на їх подальші долі? Можливо, про це дає уявлення пролог, який є певним чином флешфорвардом, що переносить в доросле життя їх дітей.

І що з підозрюваним? Він намагається імітувати психічний розлад, щоб уникнути покарання (а на той час Україна ще не відмовилась від смертної кари), чи він справді не в собі? Чи на нього здійснювався такий тиск, що він став неадекватним? Як він взагалі опинився на місці облави, якщо навіть непричетний до вбивства міліціонера? На всі питання ви точно відповіді не отримаєте, і цим фільм, серед іншого, також захоплює. Ти постійно ніби шукаєш, що тут є щось більше, що тут є змова, що тут є злодій, який продумав все на кілька кроків вперед. Але чи це справді так? Чи може сама реальність 90-х настільки засмоктувала зламаних людей в болото безнадійності і байдужості, що якісь додаткові дії злих геніїв просто не були потрібні?

Можливо, бюджету і ресурсів не вистачило (бо є класична дилема, це глядач не знайшов зв’язку між певними деталями, чи режисер його просто і не створював – тут ймовірність другого варіанту може бути обумовлена суто фінансовими і організаційними моментами). Але навіть у такому випадку, дебютна робота режисера Філіпа Сотниченка захоплює і вражає. І він додається до списку українських режисерів, на чию другу стрічку ми чекаємо з великим нетерпінням.

Де можна подивитися: в кіно з 11 січня

Люксембург, Люксембург

Режисер: Антоніо Лукіч
У ролях: брати Раміл та Аміл Насірови, Наталія Гнітій, Людмила Саченко, Віктор Драпіковський, Доріс Майданюк, Карина Черчевич, Ксенія Мішина, Олександр Аввакумов, Володимир Голосняк, Оксана Бандура, Сергій Ярий-Булка, Катерина Оніпко, Адріан Сулейман, Даміан Сулейман, Ельман Насіров

Антоніо Лукіч повернувся із другим своїм фільмом після тріумфального “Мої думки тихі”. Хтось мав привести братів Насірових у велике кіно – і добре, що це зробив саме цей режисер. Ще ніколи суржик не виглядав такою правдою життя і ще ніколи історія про дитинство в Лубнах не виглядала настільки драматичною і ледь не по-античному трагічною. Рефлексію на власне дитинство і спогади про батька Лукіч перетворив на звичну вже для нього тонку комедію, яка крім нестримного сміху викликає час від часу і світлий смуток. Світових стрічок про переосмислення власного дитинства чимало, рано чи пізно майже кожен великий режисер до цього звертається – Фелліні у “Амаркорді”, Торнаторе у “Новий кінотеатр «Парадізо»” та “Баарія”, Соррентіно у “Рука бога”, Спілберг у “Фабельмани”, Брана у “Белфаст”, Альмодовар у “Біль та слава”. Сам Лукіч вважає, що саме досвід дитинства ми аналізуємо весь період життя, яке після нього залишилось.

До речі, подивіться відеоесе Антоніо Лукіча про роль дитинства у кіно

Колись батько двох близнюків був крутим гангстером, великим авторитетом у місті. Але потім він кинув і синів, і їх мати, залишивши їх на самоті з життєвими проблемами, 90-ми і непевними планами на доросле життя. Один з братів став поліцейським, а другий – водієм маршрутки та трохи бандитом (і у нього своя точка зору на такий стан речей):

— Єслі Бог був би, він би дапустив, шоб отак сини без баті росли? Шоб розставалися сім’ї? Шоб оці всі війни? Ілі шоб люди в поліцію шли работать?

Трохи бандит – постійна проблема для сім’ї та оточуючих. А брат-поліцейський постійно намагається ці проблеми вирішити. Втім, виникає помітно серйозніша ініціатива: батько знайшовся десь у Люксембургу, і він помирає, а тому потрібно їхати до нього. Бо як каже Коля:

— Кажуть, радітєлі отвєтствєнні за своїх дітей, далжні лі ми, діти, нести отвєтствєнноть за своїх радітєлєй?

Далі починається майже Одіссея, побачивши яку, ви вже її не забудете, адже, цитуючи все того ж героя фільму:

— Не можна ізбавиться от воспомінаній із прошлого, нада научиться жить з ними.

Де можна подивитися: Takflix | Megogo | Sweet.TV

Між нами

Режисер: Соломія Томащук
У ролях: Анастасія Пустовіт, Ірма Вітовська, Дмитро Сова, Євген Єфремов, Михайло Дзюба

Потужний напружений трилер, який не надто сильно просували у медіа, а тому, скоріше за все, він залишиться певний час недооціненим через банальну причину – його майже ніхто не побачив. На щастя, є стримінгові платформи, за допомогою яких глядач врешті-решт побачить це чудове кіно. Коли ми казали про зірок української кіноіндустрії, які вже наявні, ледь не в першу чергу згадуєш про Ірму Вітовську, яка в змозі і впоратись з будь-яким драматичним завданням, і привернути увагу аудиторії для того, щоб вона подивилася цей фільм. Але ми зі свого боку відзначили б акторку, яка є потенційною зіркою українського кіно у майбутньому (адже і про таку категорію ми також згадували вище) – Анастасія Пустовіт. Глядачі можуть її пам’ятати за дебютним фільмом Марисі Нікітюк “Коли падають дерева”, а у цій стрічці вона виходить на принципово новий рівень і (суб’єктивно) затьмарює досвідчену Вітовську.

Ці дві жінки і є головними героїнями стрічки, яка починається як класична соціально-побутова драма. Молода дівчина не знає обмежень у своєму образі життя. Вона вживає наркотики, спить з усіма, хто їй подобається (чи навіть не подобається), постійно влаштовує сцени чоловіку (який терпляче намагається про неї піклуватися) і врешті-решт розуміє, що завагітніла. Вона хоча зробити аборт так, щоб про це не дізнався ніхто, особливо чоловік, а тому просить лікаря, яку бачить вперше в житті (Вітовська), щоб та допомогла їй та забрала додому після операції. Спочатку так відмовляється, але потім між жінками виникає якийсь емоційний зв’язок, і вони зближуються. Тепер це психологічна драма про дружбу двох жінок із власними травмами минулого та поточними проблемами? Можливо, так воно б і було, якби на певному етапі ми не отримали перший труп у стрічці. І от тепер це той напружений трилер, з описання якого ми і почали.

Тут вистачить і твистів, і фальш-фіналів, і детективної складової, і навіть моралі, ненав’язливої, але прозорої. Це дебют режисерки у повному метрі, а оператор Юрій Дунай також здійснив свій сценарний дебют. Дуже хотілося б, щоб робота цієї пари продовжувалась і на інших майбутніх проєктах.

Де можна подивитися: сподіваємось, що Takflix вже провів переговори і розмістить стрічку у себе

Мавка. Лісова пісня

Режисери: Олександра Рубан, Олег Маламуж
Акторський склад (озвучування): Наталка Денисенко, Христина Соловій (вокал), Катерина Кухар (рухи та пластика), Артем Пивоваров, Олег Михайлюта, Олена Кравець, Сергій Притула, Наталія Сумська, учасники гурту «ДахаБраха», Михайло Хома, Юлія Саніна, Назар Задніпровський, Олег Скрипка, Ніна Матвієнко

З точки зору художньої цінності багато фільмів у списку будуть помітно попереду цієї анімаційної стрічки. Але з точки зору впливу на розвиток індустрії, це ледь не найважливіша прем’єра року. Саме тому вона і у списку. Справа не тільки в тому, що це новий рекордсмен касових зборів серед українських картин. І навіть не у вражаючій загальній сумі цих зборів. Справа в тому, що студія, продюсери і режисери знайшли спосіб заробляти на кіно, а не просто видавати продукт, нехай і гарної якості. Для індустрії це вкрай важливо. Індустрія не може нескінченно триматися на дотаціях (від Держкіно чи від будь-яких інших установ). Звісно, завжди будуть окремі проєкти, які потребують підтримки держави чи меценатів, але індустрія загалом повинна навчитись заробляти.

На момент виходу на екрани пройшло приблизно 8 років з моменту оголошення початку робіт над цим анімаційним фільмом. Бюджет поступово збільшився до 187 мільйонів гривень. Здавалося, вийти на беззбитковість неможливо суто теоретично. Український прокат цю тезу підтвердив, але у закордонному прокаті “Мавка” зібрала близько 670 мільйонів гривень (тобто чистий прибуток за орієнтовними підрахунками може скласти близько 150 мільйонів гривень, а це бюджет двох художніх фільмів пристойного рівня в Україні). І це тільки прокат. Сувенірка, колаборації, спонсорство – кількість інтеграцій, рекламних і партнерських для “Мавки” б’є всі рекорди. Ці доходи були ще на етапі розробки анімації, але зараз це прямий український аналог успішного проєкту Діснея (звісно, на помітно менших фінансових значеннях).

Чи буде сиквел? З нашої точки зору, було б божевіллям його не робити. Втім, якщо Україна і світ побачать його знов через 8-10 років, то такого ефекту вже може і не бути. Але якщо FILM.UA та Animagrad вдасться повернутись із продовженням за 2-3 роки, то можливо, це буде новий етап розвитку українського кіно загалом.

Інше питання, чи можуть ігрові стрічки копіювати чи принаймні адаптувати цю модель. Є тези і за, і проти, адже мова анімації виглядає більш універсальною, звісно. З іншого боку, італійське, французьке, іспанське, німецьке кіно якось знаходять дорогу до глядачів в інших країнах (не кажучи вже про американське і британське кіно). Тому справа, мабуть, у пошуку цікавих тем і сюжетів, а далі за справу потрібно братись продюсерам, щоб спочатку придумати, як це кіно буде заробляти гроші, а потом продати цю історію тим, хто зможе гроші на його виробництво виділити.

Де можна подивитися: Sweet.TV | Київстар ТБ | Netflix

Назавжди-назавжди

Режисер: Анна Бурячкова
У ролях: Аліна Чебан, Захар Шадрін, Артур Алієв, Єлизавета Цілик, Дар’я Жихарська, Дар’я Малахова, Олександр Яценко, Арсеній Марков, Клим Рева, Ася Пшеничнач

Іноді здається, шо українське кіно може рефлексувати тільки на 90-ті роки. “Носоріг” від Сенцова, “Ля Палісіада” у списку вище, наступна стрічка від Тоні Ноябрьової, певною мірою “Люксембург, Люксембург” Лукіча у вступній частині, а тепер ще й “Назавжди-назавжди”. Втім, це зрозуміле явище, адже 90-ті вже давно пройдені, осмислені і переосмислені, досліджені і обговорені. Автори стрічок або росли у 90-х, або почали робити перші дорослі кроки. Не дарма кажуть, “пишіть про те, на чому ви добре знаєтесь”. Схоже, наші сценаристи та режисери, добре знаються на 90-х.

І на драмі дорослішання, адже разом із стрічкою нижче у списку і нещодавнім повнометражним ігровим дебютом Катерини Горностай “Стоп-земля” це третя стрічка про це за останні три роки (а ще можна згадати більш ранню “Стрімголов” Марини Степанської). У кожній з них можна побачити тему беззахисності юних, ще не сформованих дівчат. Головна героїня дев’ятикласниця Тоня (Аліна Чебан) має хороші здібності, щоб стати плавчинею, займатись спортом професійно. І це певна метафорична вихідна складова: вона може зробити зі своїм життям щось хороше. Але юність – пора вибору. Між хорошим і поганим, між важким шляхом і доступними спокусами. Врешті-решт, навіть між хлопцями, чарівними негідниками та приємними хорошими пацанами. Як захистити молоде покоління від невірного вибору? Те, що ніяк, зрозуміло і без перегляду. Але перегляд дає більше розуміння, в черговий раз, того середовища, яке диктує цей вибір.

Насильство є чимось природнім для 90-х, але ще насильство є чимось доволі природнім для дитячого і юнацького віку. У фільмі його достатньо (не в прямому вигляді, тому фільм не є надто важким для перегляду), адже з цієї атмосфери і виходять майбутні дорослі, хтось загартований, а хтось поламаний. Через насильство і секс стрічка приречена на порівняння із серіалом “Ейфорія”, але “Назавжди-назавжди” точно не така скандальна. Анна Бурячкова, для якої це також повнометражний ігровий дебют, підійшла до теми максимально тактовно і без вульгарності, хоча і не соромиться відвертості і оголеного тіла.

Де можна подивитися: чекаємо українського прокату

Ти мене любиш?

Режисер: Тоня Ноябрьова
У ролях: Карина Химчук, Максим Михайліченко, Наталія Лазебнікова, Олександр Жила, Дар’я Палагнюк, Андрій Шабанов

Ця стрічка про дорослішання захоплює не тільки 90-ті, але й кінець 80-х, той період, коли СРСР доживав останні дні, а на його уламках почала поставати незалежна Україна. Але тоді ейфорія від створення самостійної держави тривала недовго. Суворі будні ставили буденні питання: куди рухатись, де знайти роботу, яку саме, на що жити, як не втратити надію в світі, який повністю змінився. Те саме відчуває і головна героїня, Кіра, яка мріє стати акторкою (і просто ще не знає, що у 90-х українського кіно буде дуже небагато, да й у 2000-х його ще доведеться почекати). Сімнадцятирічна киянка навчається на першому курсі акторського, а паралельно переживає всі притаманні для цього віку події і переживання. Перший секс, перші втрати близьких, зміна батьківської хати на помітно суворіше місце проживання, руйнування родини, а головне, повне нерозуміння того, куди рухатись у цьому світі, який так швидко змінився.

Тоня Ноябрьова запам’яталася своєю дебютною іронічною комедією “Герой мого часу”. У ній простий молодий чоловік намагався адаптуватися в столиці, адже чув, що в Києві можна зробити кар’єру, заробити грошей, знайти кохану та й взагалі, жити якось інакше. Тема здавалася настільки банальною, що були побоювання, що глядачі побачать не надто обтяжливий для інтелекту гумор та стандартне моралізаторство. Але фільм був багатим не тільки на свіжі смішні жарти, але й на тонке відчуття атмосфери поточного часу. Так саме тонко Ноябрьова відчуває і початок 90-х, який також пережила особисто. Злам епох, нова країна, нові часи, нові (і не завжди привабливі) правила. І складний вибір для молоді, яка ще не встигла подорослішати.

Де можна подивитися: чекаємо українського прокату

Степне

Режисер: Марина Врода
У ролях: Олександр Максяков, Ніна Антонова, Олег Примогенов, Радміла Щоголєва

Немолодий вже чоловік повертається до села Степне до матері, що помирає і вже не кожного разу впізнає сина. Він розбирає речі, знайомі і нові, закрутки консервації, старі фотографії. Доглядає стару мати, миє їй волосся, купає у чані. Потім ми бачимо інших селян, а згодом ми бачимо похорон і поминки. Все неквапливо, якщо не сказати повільно. Ніби сама атмосфера Степного уповільнює ритм життя. Спів місцевих, базікання за столом, спогади про війну, голод. Все ніби проти цього місця, але воно живе, і люди у ньому все ще живуть.

Десь паралельно йде війна, хоча напряму про неї майже не згадують. Події відбуваються ще до повномасштабного вторгнення. Ближче до похорон з’являється другий син, якому навряд чи є діло як до матері, так і до власного брата. Брати залишать село, але воно залишиться, з ними чи без них. Режисерка казала, що фільм про тепло і пам’ять, але важко не зазначити, що і перше, і друге тут постійно щезає. Залишається тільки слід, тонкий, у обличчях старих жінок та у спогадах про це місце. Це точно не найоптимістичніше кіно (хоча, об’єктивно кажучи, з усієї добірки оптимістичним можна назвати лише “Мавку”).

Марина Врода отримала за цей фільм приз за режисуру на фестивалі в Локарно (а це один з фестивалів “великої європейської четвірки” разом з Каннським, Берлінським і Венеційським). Крім того, у 2011-му вона отримала «Золоту пальмову гілку» у Каннах за короткометражку «Крос» – тобто це одна з найтитулованіших українських режисерок, якщо подивитись на досягнення на великих фестивалях. Інша річ, що повнометражного її дебюту довелося чекати більше десяти років (були і проблеми з фінансуванням, і інші перепони). І звісно, хотілося б, щоб її наступну картину ми побачили помітно раніше, ніж за декаду.

Де можна подивитися: чекаємо українського прокату

Я, Ніна

Режисер: Марися Нікітюк
У ролях: Ксенія Хижняк, Олексій Тритенко, Максим Панченко, Лілія Нестеренко, Оксана Брагінець, Ігор Колтовський

Цю стрічку важко рекомендувати друзям і знайомим, адже вона про рак. І хоча історія апріорі оптимістичніша, ніж багато інших подібних розповідей, адже це історія людини, яка рак пережила (авторка ідеї – Яніна Соколова), тобто ми розуміємо, що важко буде всередині, а наприкінці, скоріше за все, буде легше, але всередині буде важко. Тому це кіно точно буде цікаве кіноманам та професіоналам індустрії, а також людям з високим больовим порогом, але інші нехай зважують відповідні ризики.

Цікаве кіно саме через режисерські знахідки. Адже ви вже бачили подібні історії раніше, чи не так? Рак, ВІЛ, СНІД, Альцгеймера, будь-яка інша невиліковна хвороба, яка приходить у життя людини і знищує його. Людина може бути у чомусь винна, а може бути свята – хворобу це не цікавить. Тепер людина з цією смертельною небезпекою сам на сам, а далі сценаристи і режисери демонструють нам або шлях до трагічної смерті, або до зцілення. Більша частина таких історій дуже лінійна (аж до банальності і наявності великої кількості кліше), але Марися Нікітюк спромоглася придумати щось нетривіальне і цього разу.

Її режисерський дебют, фільм “Коли падають дерева”, відбувся п’ять років тому. Кримінальну драму про молодь, яка переживає першу закоханість і потрапляє у першу справжню небезпеку, вона поставила приблизно на початку нового етапу розвитку українського кіно, коли фільмів почало з’являтись багато, і ця кількість нарешті почала переходити в якість. Новий фільм зовсім іншого наповнення і тональності (хоча трагічної тональності вистачало і в дебютній стрічці) знов продемонстрував високий рівень режисерки. Єдине, що тепер можна побажати (крім, звісно, скорішої нової роботи від Марисі), це безпроблемного шляху до нового проєкту, включно з фінансуванням та іншими необхідними організаційними питаннями, адже це стає все більш важким в світі сучасного українського кіно.

Де можна подивитися: чекаємо на онлайн-реліз

Бачення метелика

Режисер: Максим Наконечний
У ролях: Маргарита Бурковська, Любомир Валівоць, Мирослава Витриховська-Макар, Наталія Ворожбит

Формально прем’єра фільму відбулася ще в 2022 році, але в прокат він вийшов навесні 2023-го, тому знов згадаємо про нього. Повнометражний дебют режисера Максима Наконечного розповідає історію аеророзвідниці бахмутського добровольчого батальйону, яка повертається з російського полону. Вона змучена і не може дочекатися на спокій вдома. Її катували, вона змушена відмовитись від близькості з коханим. Починаються обстеження, лікарі, з’ясовується, що дівчина вагітна. Вагітна від ката, який знущався з неї у полоні. Звісно, лікарі рекомендують зробити аборт, зважаючи на всі важкі обставини. Проте, дівчина вагається…

Стрічку знімали ще до повномасштабного вторгнення, а тому деякі сцени особливо точно влучають у нерв саме зараз. Доволі байдуже ставлення суспільства до ветеранів АТО, “неоднозначність” того, що відбувається у сприйнятті певного відсотка населення… Багато сперечаються з приводу того, який час повинен минути до моменту, коли варто знімати кіно про поточну війну. Що, мовляв, не можна це робити по гарячих слідах, ще не встигнули це відрефлексувати, ще надто болючі, навіть відкриті, рани. І цю позицію цілком можна прийняти. Але з іншого боку, саме у болю і народжуються окремі справжні речі, щирі, не відполіровані, не фільтровані на предмет сприйняття суспільством.

Де можна подивитися: чекаємо на онлайн-реліз

Королі репу

Режисер: Мирослав Латик
У ролях: Михайло Дзюба, Антон Вельбой, Ірма Вітовська, Каріна Хімчук, Юрій Кулініч, Дмитро Хом’як, Андрій Борис

Ця стрічка взагалі вийшла у 2021 році, але у 2023-му на неї чекав перезапуск (не reboot, як ви розумієте, це та сама стрічка, а перевихід, так би мовити). Втім, як ми вже казали на самому початку, нам тільки дай привід відзначити хороше кіно, особливо українське – ми це зробимо.

Це другий фільм з 11 у списку, у якому зіграла Ірма Вітовська. Крім таланту зірки нашого екрану неможливо не відзначити її шалену працездатність. В інтерв’ю Ірма іронічно згадувала, як отримала дзвінок з пропозицією ролі від режисера Мирослава Латика, де він, намагаючись пом’якшити удар, обережно розповів акторці, що їй пропонується роль повії. На уточнююче питання, чи хоча б елітної, вона почула відповідь “Ні”. Але, як і все інше у цьому фільмі, образ місцевої повії тут не клішований, вона, скоріше, виглядає, як досвідчена доросліша подруга.

Щодо інших персонажів, то королями репу їм хотілося б стати, це не факт, що відбувся. Юнаки хочуть бути крутими, щоб справити враження на дівчат, але куди заведе їх життя, це інше питання. Напрочуд життєва і доросла історія, незважаючи на легковажний, як може здатися із опису чи трейлеру, сетинг.

Мирослав Латик після цього встиг поставити дуже непоганий «Максим Оса та золото Песиголовця», а загалом його фільмографія нараховує вже чотири повнометражних фільми.

Де можна подивитися: MEGOGO | MEGOGO (жестовою мовою)

Памфір

Режисер: Дмитро Сухолиткий-Собчук
У ролях: Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Олена Хохлаткіна, Іван Шаран

Та сама ситуація з прем’єрою фактичною і прокатною – вперше фільм побачили ще на Каннському фестивалі у травні 2022-го, але в прокат в Україні він вийшов аж навесні 2023 року (через цілком зрозумілі причини). Цей фільм відзначати ще раз і приємно, і легко – це одна з найкращих картин як останніх років, так і загалом нашого незалежного українського кіно.

До певної міри, це і “Хрещений батько”, і “Шлях Карліто” на Буковині. “Хрещений батько” – тому що людину ведуть найкращі наміри захисту родини, але коли ти займаєшся чимось кримінальним, шанси на щасливий фінал тяжіють до нуля. А “Шлях Карліто” – тому що головний герой намагався залишатися поза кримінального світу до останнього, але вийти з гри вдається одиницям, всіх інших знов наздоганяють (або як казав один з персонажів “Клану Сопрано”, цитуючи Аль Пачіно із третьої частини все того ж “Хрещеного батька”: and just when i thought i was out, they pull me back in). Саме тому, до речі, не варто і починати (як наочно доводить, знов-таки, “Хрещений батько”).

Але це не пряме наслідування (і тим більше не копіювання) цих видатних стрічок. Це просто констатація певних паралелей. Чоловік на прізвисько Памфір повертається із заробітків, а його син вчиняє дурню, щоб його затримати хоча б на час Маланки. У підсумку згорає церква, а для того, щоб повернути гроші, доводиться взятися за старе – контрабанду. Втім, як ми зазначили вище, це завжди квиток в один кінець, адже кримінал є болотом, яке засмоктує того, хто намагався швиденько проскочити. А тут вже і всі реалії життя: місцеві боси, продажні копи, ненадійні друзі, гарячі молодики, близькість кордону та консервативність місцевої набожної громади. Життя важке, але на відміну від авторів багатьох стрічок у нашій добірці, режисеру Дмитру Сухолиткому-Собчуку вдається розповісти цікаву, нехай і похмуру історію. Тобто це не побутовий реалізм, а кримінальний трилер, який витримує канони побутового реалізму. Іншими словами, це глядацьке кіно, а не атмосферна важка драма для кінокритиків і нечисленних кіноманів, що і підтвердили суттєві касові збори.

Де можна подивитися: Takflix | MEGOGO | Київстар ТБ | Sweet.TV | Netflix

Підтримуйте українське кіно – і підтримайте нашу редакцію, якщо цей матеріал був корисним для вас.

Читайте також:

Найкращі українські фільми 2022 року

Найкращі українські фільми 2021 року

Найкращі українські фільми 2020 року

Найкращі українські фільми 2019 року

Найкращі українські фільми

Найкращі українські фільми про війну з росією

Підтримайте Україну: