Найкращі фільми 2022 року
Список найкращих фільмів цього року, можливо, буде виглядати дещо незвично. Рік був несхожим на будь-який попередній – надто багато жаху та болю. У такі часи роль мистецтва і кіно зокрема стає ще більш важливою. Це і дороговказ, і джерело моральної сили, і помічник у самоідентифікації, а найголовніше – тимчасова втеча у паралельну реальність, де немає ракетних ударів, тисяч загиблих військових та цивільних, зруйнованих міст та скаженого сусіда з реваншистськими та імперськими амбіціями. Мабуть, саме тому у цьому році у нашому традиційному списку так багато розважального кіно. Драми вистачає у реальному житті, тому опинившись перед екраном, мозок хоче відпочинку.
Втім, ми ніколи не позиціонували себе як “елітарне” чи “витончене” медіа (про це навіть написано у розділі “про kinowar”). Якщо романтична комедія зроблена так, що можна назвати її хорошим кіно, ми саме так і скажемо. Фестивальні, артхаусні, нішові та інші немейнстримні роботи, звісно, також нікуди не подінуться, але й хороший бойовик може викликати не менше позитивних емоцій. Сподіваємось, у цій статті ви зможете знайти фільми на будь-який смак і під будь-який настрій.
Отже, kinowar.com представляє 20 найкращих фільмів 2022 року. Підтримуйте ЗСУ та вірте у нашу перемогу – вона ближче з кожним днем.
Найкращий стрілець: Маверік (Top Gun: Maverick)
Том Круз, як це не дивно, став одним з найбільш недооцінених людей у кіно останнього часу. Він не отримує того визнання, на яке справді заслуговує. Між тим він повертає жанру бойовика його значення. Пам’ятаєте, як у дитинстві ми виходили із глядацької зали у неймовірному захопленні? Нам хотілося бути такими, як герої на екрані, виробляти такі саме скажені трюки, бути такими ж динамічними, швидкими, яскравими. Тепер ми вже дорослі, але завдяки людям на кшталт Тома Круза ми знов отримуємо ті самі враження. Тому що Том повернувся до коріння жанру, але з усіма сучасними можливостями та технологіями.
Зараз стало дуже модним, якщо бюджет дозволяє, вибухи, автокатастрофи, руйнування на екрані робити не за допомогою спецефектів, а по-справжньому, як це робили раніше – у 70-х, 80-х, 90-х… Адже якими б майстрами не були художники та комп’ютерники, повної ілюзії реального вибуху чи зіткнення авто добитися дуже важко. Але Том Круз вивів це на якийсь принципово новий рівень. Почав він це робити у франшизі “Місія нездійсненна”, де його, наприклад, примотували скотчем до літака, щоб зняти, як Ітан Гант чіпляється за його корпус при зльоті, або де частина акторів справді літала на гелікоптерах, а успішно продовжив у сиквелі “Топ Гану” (і ми ладні повірити у будь-що, адже якщо Крузу знадобиться провести реальний бой винищувачів для кращої картинки у стрічці – він це зробить).
Така деталізація та намагання зробити все максимально реалістичним (нехай ми і розуміємо, що це ближче до наукової фантастики, ніж до реальної картини воєнних операцій) була оцінена глядачами по всьому світу – це рекордні збори і для Круза, і для студії. Що вже казати про те, що зазвичай від сиквелів, особливо тих, що виходять через 35 років, нічого не очікують – а тут один з тих рідких випадків, коли продовження перевершило оригінальну картину.
Рішення піти (Heojil kyolshim)
Коли режисер знімає фільм калібру “Олдбой”, до кожної його наступної роботи буде прикута увага (тим більше, що після цього Пак Чхан Ук зняв ще багато класних речей, у тому числі “Служницю”). Цього разу вбивств знов вистачає, але це романтично-детективний неонуар, а не жорстокий трилер, як це було з “Олдбоєм”. Втім, і тоді інтимні лінії сюжету багато чого вирішували.
Цього разу кохання і відносини між головними героями на першому плані: детектив закохується у головну підозрювану. Це заважає тверезо розглядати справу про вбивство її чоловіка (до того ж, він ще й був садистом, що бив дружину та поставив на ній власні ініціали). Напарник детектива впевнений у винуватості підозрюваної, але головний герой занурюється у світ власних фантазій, де він хоче бути поруч з цією жінкою. Це нагадує певним чином відносини між персонажами Майкла Дугласа і Шерон Стоун в “Основному інстинкті”, але цим відсилання у стрічці не обмежуються. Тут можна знайти свідчення того, що режисер надихався “Любовним настроєм” Вонга Карвая та «Запамороченням» Альфреда Гічкока, наприклад. Саме тому грань між реальним і вигаданим, між сном і реальністю поступово стирається.
Тотальний бум корейського кіно почався після двох проєктів останніх років – “Паразитів” Пон Чжун Хо та серіалу “Гра в кальмара”. І добре, що це нарешті сталося, адже південнокорейський кінематограф дійсно має чим зацікавити глядача, як за рахунок того, що було знято в останні двадцять років, так і за рахунок нових стрічок, які з’являються.
Бетмен (The Batman)
“Джокер” Тодда Філіпса 2019 року повернув віру у те, що фільми про супергероїв можуть бути чимось більшим, ніж суто розважальними проєктами. Тому цього “Бетмена” чекали з особливими надіями. І хоча рівня “Джокера” фільм не досяг, сподівання він однозначно виправдав (до речі, ми все ще чекаємо, що цей Бетмен буде в одному з фільмів протистояти Джокеру Хоакіна Фенікса, але, здається, у DC все ж таки інші плани).
Щодо Роберта Паттінсона у нас сумнівів не було – ми подивилися достатньо авторського кіно з цим актором, щоб зрозуміти, що “Сутінки” далеко в минулому. Для великої частини аудиторії, звісно, стало відкриттям, що, по-перше, йому вже не двадцять, а по-друге, він може зіграти настільки саморуйнуючого депресивного персонажа. Якщо Крістіан Бейл поглибив кризу Брюса Вейна за рахунок постійного сумніву, чи вірний він робить вибір та чи справді він займається справою добра, то Паттінсон довів його стан до відмітки, де він взагалі сумнівається, чи добре, що він існує, чи варто жити далі, чи є спокій хоча б у чомусь.
Роль Пола Дано обмежена екранним часом, але справився він, як завжди, майстерно. Та головним вражаючим фактором став зовнішній вигляд та гра Коліна Фаррелла, який зображував Пінгвіна. Не дивно, що тепер сольний серіал цього персонажа у розробці.
Клондайк
Українська стрічка режисерки Марини Ер Горбач звертається до одного з найбільш резонансних епізодів початку війни росії з Україною – катастрофи пасажирського літака малайзійського авіарейсу МН17, збитого російськими терористами. Але розглядає не воєнні події і не міжнародну реакцію на трагедію, а камерну ситуацію однієї родини на Донбасі. Катастрофа сталася над їх будинком, і уламки літака пробили величезну діру в його стіні. І у цій неймовірній новій реальності чоловіку і його вагітній дружині доводиться жити далі.
Поламана дитяча коляска, але головне – неясні перспективи подальшого життя цієї родини. До того ж, серед родичів також розбрід: брат жінки намагається добитися того, щоб вивезти її із небезпечної прифронтової території, а чоловік слухає дружків, які підтримують загарбників. І тепер ця жінка в очікуванні дитини та завтрашнього дня у розпачі дивиться на свій маленький клондайк, з яким були пов’язані плани та мрії – худоба, город, меблі у хаті, все таке рідне і все те, що так важко залишити.
У головній ролі чи не найпопулярніша зараз акторка нової хвилі українського кіно Оксана Черкашина, відома за стрічкою “Погані дороги” Наталії Ворожбит.
Нестерпна тяжкість величезного таланту (The Unbearable Weight of Massive Talent)
У той час як громадськість вже давно поховала Ніколаса Кейджа, поставивши його в один ряд з такими колись зірковими акторами, які втратили здатність зніматись у чомусь пристойному, як Брюс Вілліс та Джон Траволта, він раз на 2-3 роки бере участь у якщо не шедеврі, то дуже крутому кіно. Минулого року це була “Свиня”, у 2018-му – “Менді”, а цього року – саркастичний пост-модерн “Нестерпна тяжкість величезного таланту”.
Вже одної назви вистачає, щоб зрозуміти, що Кейдж буде нещадно стібатись сам із себе. Так і є: він грає сам себе, вважає себе митцем, який все ще може вхопити “ту саму роль”, пригадує славетні 90-ті, захоплюється руйнуванням власного життя, намагається його врятувати, а одночасно з цим мучиться від ваги свого неймовірного драматичного таланту. І тут його запрошують на невеличкий івент до дуже багатого шанувальника його творчості. Звісно, зірці подібного масштабу з талантом такого розміру не личить займатися заробітками на корпоративах, але запропонована сума… змінює таку принципову позицію. А потім змінюється і саме життя актора, адже комедія поступово трансформується на суміш трилера та бойовика (але не перестає бути смішною комедією).
Так, мабуть очікувалось, що це буде не комедійний бойовик, а драма абсурду і гротеску; що кіно буде глибшим, що воно не буде зведено до стандартної голлівудської схеми історії про усвідомлення власних помилок та спроби їх виправити. Але навіть у такому форматі це виглядає чимось свіжим, цікавим та дуже смішним.
Варяг (The Northman)
Після фільмів “Відьма” та “Маяк” режисер Роберт Еґґерс зняв куди більш лінійне та просте, навіть буквальне, кіно. Втім, дивитись його так само цікаво, як і попередні роботи постановника. Адже його особливість – побудова історії таким чином, що незалежно від її глибини та сюрреалістичності, вона повністю занурює глядача у те, що відбувається, не надаючи змоги відволіктись, не залишаючи пауз. Коли уявна кнопка “Старт” натиснута – до фінальних титрів відволікатися не можна.
“Варяг” – це історія Гамлета у оригінальній версії скандинавських легенд, за якими Шекспір і написав один з найвідоміших творів в історії людства. Але якщо Гамлет у Шекспіра мучиться питанням, чи потрібно намагатися здійснити помсту, чи варто терпіти всі виклики суворої реальності, а не змиритися та вийти з цієї виснажливої гонки життя, то Амлет у Еґґерса подібними роздумами не зайнятий. Він стає тренованим вбивцею-берсерком, єдиним питанням у голові якого залишається “як саме” вбити кривдника власних батька та матері.
Чудові перформанси від Александра Скашгорда, Ітана Гоука, Ані Тейлор-Джой та особливо Ніколь Кідман, яка вкотре доводить, наскільки різноплановою акторкою вона є. Візуально все знов бездоганно, хоча й не так витончено, як у попередньому “Маяку”.
RRR
Ні, ми не втратили розум. Ми в курсі, що таке індійське кіно. Ми знаємо, що “так не буває”. Але залиште всі свої стереотипи за дверима і сідайте та дивіться цей чудовий фільм. Це справді один з найкращих фільмів року, і нам би хотілося бачити куди більше подібних епічних видовищ. Ви ж захоплюєтесь “Джоном Віком” і не кажете, що “так не буває”? Ви ж дивитесь “Форсаж” з неймовірними погонями та зіткненням автівок з танками та винищувачами? Так от, “RRR” – це ті самі “Форсаж” і “Джон Вік”, тільки ще масштабніші і технічно довершені.
Не треба думати, що у загальному концепті індійського кіно щось змінилося: це все ще фільми з гіпертрофованими можливостями головних героїв та великою кількістю пісенних номерів. Але Боллівуд настільки потужно крокує вперед з точки зору технічної реалізації, що ви будете, розкривши рота, дивитися і на те, як один б’ється проти пари сотень, і на танцювальні номери (до того ж, головний з них знято біля Маріїнського палацу у Києві). Фільм триває три години – і кожна хвилина це насолода, навіть у ті моменти, коли ви думаєте, що “ну тут вже занадто режисер захопився”.
Ба більше, навіть історія тут захоплює, адже крім традиційної для індійського кіно драми тут вистачає і трилера, і майже детектива. Флешбеки, які пояснюють мотивацію головних героїв за видовищністю затьмарюють окремі західні бойовики, а проста лінійна емоційність все одно працює. Сльозу ви, може, і не пустите, але комок у горлі час від часу точно з’являється.
Банші Інішерина (The Banshees of Inisherin)
Режисера Мартіна Макдона ще не всі запам’ятали за ім’ям, але мабуть неможливо знайти людину, яка дійсно цікавиться кіно та при цьому не бачила “Три білборди за межами Еббінга, Міссурі”. Ті поціновувачі, які познайомились з його талантом раніше, пригадають також його першу і другу роботи – “Залягти на дно в Брюґґе” та “Сім психопатів”, а тому від нової стрічки ірландця очікували приблизно такої ж суміші драми та чорного гумору.
Але Макдона не став займатись самоповторами, навіть незважаючи на те, що центральний дует знов склали Колін Фаррелл і Брендан Глісон (як і у дебютному повному метрі режисера). “Банші Інішерина” не обійшовся, звісно, без чорного гумора, але розповідь (мабуть, доречно буде назвати її притчею) вийшла куди більш меланхолічною та медитативною. І справа не у неймовірних за красою пейзажах ірландського села. Темп викладення, настрій, атмосфера – це зовсім інший підхід, аніж це було навіть у доволі суворому “Три білборди”. Але захоплює, можливо, навіть більше (головне виділити собі час на перегляд без пауз та відволікання на мобільний).
Два друга живуть у маленькому острівному селі, де нема чого робити, адже роботи мало, а із розваг лише паб, у якому всі після роботи напиваються (десь о другій дня, адже роботи, як ми вже зазначили, небагато). Тим не менш, для двох чоловіків це ідилія, яка влаштовує обох – декілька пінт темного пива, балачки ні про що, а наступного дня все заново. Їхня дружба мала б тривати ще декілька десятиліть, але одного дня старший товариш відмовляється спілкуватись. Він образився на щось? Це звичайна сварка через п’яні балачки? Виявляється, що причини куди більш глибокі, але зрозуміти їх відразу не вдається ані глядачу, ані персонажу Коліна Фаррелла. Десь там на великій землі йде війна, а на острові двоє чоловіків розбираються у власних відносинах, а ще більше, мабуть, у самих собі, занурюючи у конфлікт все село…
Памфір
А це вже історія із українського села, не менш колоритна та атмосферна. Свій повнометражний дебют представив режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук. Замість Ірландії – Карпати, замість нудного повсякденного життя – карнавал Маланки, замість розбірок між двома друзями – розбірки кримінальні. Адже доброму сім’янину, якого всі кличуть Памфір (насправді, його зовуть Леонід), доводиться повернутися до свого темного минулого контрабандиста.
Не з власної волі, а через нещасний випадок: син намагався завадити тату знов поїхати на заробітки за кордон, але через спробу спалити його документи спалив місцевий храм. Батько домовився із пастором, що обійдеться без в’язниці для малого, а всі збитки він відшкодує. Але шлях злочину, навіть якщо він зумовлений добрими намірами, не часто призводить до чогось хорошого. Ймовірніше за все, це буде подорож в один кінець, де наслідки невідворотні. Адже над кожним дрібним шахраєм є свій бос, якого не цікавлять обставини його вибору. Йому потрібні лише гроші і влада, а втрати маленьких людей залишаються їх власними проблемами.
Трагедія майже у грецькому дусі, але в антуражі Західної України. Невідворотність її відчувається дуже швидко, а тому кульмінація історії на великому різдвяному святі навряд чи віщує світлий фінал…
На Західному фронті без змін (Im Westen nichts Neues)
Це вже третя екранізація антивоєнного роману Еріха Марії Ремарка і перша німецькою мовою. В інтернеті багато обговорювали тему того, що цей фільм виправдовує німців (точніше, “звичайних” німців), які ніби не знали, яким злочином є війна і є лише невинними жертвами режиму (а паралельно робили проекцію на сьогоднішній день та те, що ця логіка виправдовує і російських солдат і російський народ, які теж ніби невинні у злочинах своєї влади). Змушені не погодитись з такою логікою. Німці у фільмі показані абсолютними ідіотами – і студенти-новообранці, яким здається, що вони вже завтра візьмуть Париж і стануть героями (“я вже не можу дочекатись”, каже головний герой у пункті розподілення під час отримання військової форми), і їх преподи, які проголошують мотивуючі промови про військові звитяги молоді, яка зараз відправляється на фронт, і більш досвідчені товариші на фронті, які мріють про те, як добре вони будуть жити солдатами чи офіцерами на батьківщині після закінчення війни. Вони всі на власному рівні повірили у тупу пропаганду про швидку яскраву перемогу (так само, як росіяни у наш час) і пішли на цю війну (так само, як тепер росіяни). А потім загинули, один за одним (так само, як – все вірно – росіяни на війні з Україною).
Злочинні генерали тут також є, їх амбіції повністю переважують голос розуму, але чи виправдовує це рядових? Та звісно, що ні. Тому фільм навіть не намагається виправдовувати німців. Він вкотре вже показує, наскільки злочинна і погана справа – війна (звісно, ми кажемо про війну з боку агресора, адже ті, на кого напали, змушені захищатися). І робить це масштабно (бюджет для німецького кіно рекордний), жорстко і без спроб пом’якшити розповідь. Та й що тут пом’якшувати, це ж Ремарк. У нього самий позитивний момент у книзі – це коли ти не береш її з полиці.
Це не проривне кіно, ані за змістом, ані за формою. Але для всіх поціновувачів воєнного (і антивоєнного) кіно та класичної літератури це однозначно подарунок.
Аватар: Шлях води (Avatar: The Way of Water)
Багато хто скаже, що цього фільму не повинно бути у списку найкращих за рік, адже візуальне виконання не повинно переважати смислове наповнення. І з цим можна погодитись у повній мірі, тому що Джеймс Кемерон навіть не намагався створити складну історію чи неочікуваний твіст. Разом з тим, Кемерон знає, що він робить. І саме тому це візуальне виконання стає настільки самодостатнім, що простої лінійної історії (яка, до того ж, майже повністю повторює перший фільм) цілком достатньо. Глядач все одно залишається враженим (звісно, хтось більше, хтось менше). І зрозуміло чому: подібний рівень опрацювання деталей раніше існував лише у теорії. Все чітко, все в фокусі, на задньому плані ніяких повторюваних елементів, щоб заповнити простір, ніяких розмитих незрозумілих контурів – кожна комаха намальована так, ніби від її якості залежить успіх всього проєкту (бо врешті-решт, так і є).
Кемерон створює не візуал, він створює (знов) всесвіт, якого раніше ви не бачили. Тепер він не шокує настільки сам по собі, тому що він розширює те, з чим глядачі вже познайомилися у 2009 році. Але він занурює у атмосферу, бавиться з деталями (саме тому хронометраж більше трьох годин), а саме всесвіт, як показує практика, і є головним у сагах такого масштабу. Всесвіт, його персонажі, взаємозв’язки між ними, а не історія. Пригадайте “Зоряні війни”, “Володар перснів” та інші проєкти з розвинутим світом, вигаданим їх авторами – головна історія у цих сагах досить проста і лінійна, але хто скаже, що це є проблемою? Звісно, що ніхто, адже саме у деталях створеного всесвіту роками копирсаються фани, навіть після десятого перегляду (ми не порівнюємо всі ці проєкти між собою за впливом, ми говоримо лише про загальний принцип). Так і Кемерон розширює вражаючий світ Пандори – додає персонажів, види флори і фауни, звичаї, обряди, філософію нових племен та багато чого іншого. І це затягує як і тоді, у 2009-му.
Це не означає, що з історією не працювали. Вона написана ретельно і якісно, та ще й таким чином, щоб вмістити в три години і драму батьків і дітей, і бойовик на кшталт “Чужих” того ж Кемерона, і трилер, і навіть трохи горору. Просто вона не є тим, через що цей фільм будеш рекомендувати до перегляду. А рекомендувати його ти будеш, адже такі стрічки не пропускають – Кемерон вкотре довів, що він не помиляється.
Блондинка (Blonde)
Коли у 2007-му ми дивилися “Як боязкий Роберт Форд убив Джессі Джеймса”, ми ще не знали про режисера Ендрю Домініка, але фільм нам дуже сподобався – хоча більшості глядачів навпаки, адже це не стандартний вестерн про те, хто швидше дістане кольт з кобури, а довга тягуча розповідь про те, якою сумною може бути доля людини, яка намагається здобути славу за чужий рахунок. Коли у 2012-му ми дивилися “Пограбування казино” з Бредом Піттом, ми знов були у захваті від нестандартної похмурої історії про розбірки всередині локальної мафії, хоча глядачі здебільшого залишали залу, адже сподівалися побачити, скоріше за все, щось на кшталт “11 друзів Оушена”. Поцікавившись, хто був режисером цієї картини, зробили для себе чудове відкриття – це той самий Ендрю Домінік, який зняв “Як боязкий Роберт Форд…”.
Отже тепер, перед переглядом його наступного фільму про Мерілін Монро, ми розуміли, що ніякої мотивуючої історії про долю голлівудської диви ми не побачимо. І це не буде біографічним фільмом, що претендує на точність документального. І взагалі, це буде жорстко, боляче, шокуюче, а може навіть місцями і відверто неприємно. Тому ми були підготовленими, а більшість глядачів – знов ні. А перед переглядом фільмів Ендрю Домініка варто бути готовим до того, що на тебе чекає.
Саме тому наше сприйняття настільки відрізняється від реакції багатьох глядачів. Нас не цікавить, чи точно це відтворює життєвий шлях Монро – для цього є багато інших фільмів. Як і у фільмі “Спенсер” Пабло Ларраіна про принцесу Діану, режисер не намагається розповісти про ті події, які насправді відбувалися. Він створює атмосферу навколо тих проблем, що вбивали цю людину роками, і доручає Ані де Армас зображення ікони у цьому неприємному, але дуже цікавому вигляді.
Снайпер. Білий ворон
Хто б міг подумати, що жанром одного з найкращих українських фільмів про війну росії і України стане бойовик. Ми вже бачили не одну драму на цю тему, ми навіть бачили іронічну комедію (“Наші котики”), але формат бойовика (нехай і драматичного) став несподіванкою.
І знов режисерський повнометражний дебют – Мар’ян Бушан. Крім режисера ми б хотіли також відмітити оператора Костянтина Пономарьова – його робота водночас і неймовірно точна, і візуально поетична. Деякі речі виглядають відверто проривними для української індустрії, але й якщо аналізувати це на загальному рівні, то подібному виконанню позаздрили б багато голлівудських спеціалістів. Тандем режисера і оператора ретельно готував як всю історію, так і кожну окрему сцену, і саме тому цей фільм такий захопливий. Тут все пояснюється, глядач не повинен здогадуватись, чому снайпери щось роблять або не роблять; показують підготовку снайперів, важливі деталі; а коли воїни потрапляють безпосередньо на фронт, можна побачити всю операцію, від етапу підготовки до виконання. Парою пунктів вище ми нахвалювали Кемерона та команду за ретельне опрацювання деталей – тут ми можемо зробити те саме. Тому і результат схожий – немає якоїсь мішанини на екрані, необробленого заднього фону чи деталей у розфокусі. Якщо це дуель снайперів, ти бачиш, як саме вона відбувається; якщо це операція по звільненню заручників, ти маєш змогу зрозуміти, що саме зараз було у кадрі, як розвивалися події – і все це динамічно, захопливо.
Фільм знятий за реальною історією пацифіста, який зі своєю дружиною жив у еко-поселенні під Горлівкою і мав віддалене представлення про Майдан та початок воєнного конфлікту між росією та Україною. Але війна дуже швидко забрала у нього дружину, після чого єдиною метою чоловіка стало вигнання покидьків з рф з нашої землі. Він приєднався до підрозділу ЗСУ, почав навчання на снайпера і вже за кілька місяців став справжньою загрозою для окупантів…
Операція «М’ясний фарш» (Operation Mincemeat)
Це теж фільм про війну за реальними подіями, але про Другу світову, і не про снайперів, а про шпигунів. Адже багато чого робиться не безпосередньо на фронті, а глибоко в тилу. Велика Британія планує передачу дезінформації нацистській Німеччині, що потенційно вплине на весь хід війни. Але як передати цю інформацію таким чином, щоб нацисти повірили, що вони отримали секретне знання, а не наразилися на провокацію супротивника? Цю операцію ретельно планує відділ розвідки, періодично вступаючи в бій не тільки з обставинами, а ще й з власними керівниками (іноді здається, що їх забагато, і вони більше заважають справі, ніж допомагають).
Вийшло динамічно, легко і неймовірно цікаво. Як завжди, додано лінії кохання, родини, дружби та втрати, щоб персонажі були живими, а не просто виконували необхідні для операції дії. Але це не тільки не відволікає від головного, але й тонко вплетено в загальну розповідь. На додачу у головних ролях найкращі британські акторки і акторки – Колін Ферт, Келлі Макдональд, Меттью Макфедьен, Джейсон Айзекс, Том Вілкінсон, Марк Гетісс.
Тар (Tár)
Критики одностайні у своєму захопленні новою роботою з Кейт Бланшетт у головній ролі, а тому, мабуть, варто чекати врожаю нагород цього року. Власне, Кубок Вольпі Венеційського кінофестивалю акторка вже отримала, тому чекаємо, що принесуть Оскар, Золотий глобус та інші. Бланшетт вже давно у позиції, коли кожну її наступну роботу чекаєш (при чому, неважливо, розважальне кіно чи драматичне), але тут, здається, дійсно, фільм, який стоїть окремо.
Варто зазначити, що Лідія Тар не є реальною персоною. Фільм побудовано як біографічний, у ньому багато реальних подій, але вигадана особа лише вписана у них. Це зроблено так майстерно, що у глядача не залишається сумнівів у тому, що диригентка, яку штовхає вперед її его, реально існувала. Але це не так. Що, звісно, ніяким чином не зменшує заслуг команди картини (мабуть, навіть, збільшує, адже це додаткова робота по створенню паралельного світу, який виглядає як цілком реальний).
Перша диригентка великого німецького оркестру, всесвітньо відома Лідія Тар, пише симфонію, яка повинна стати чимось особливим у її професійній кар’єрі. Але трагедія з однією з її колишніх студенток ставить під загрозу усе, що вона має. До того ж у родині Тар також чимало проблем…
Квиток до раю (Ticket to Paradise)
Мабуть, найбільш неочікуваний фільм у списку (навіть більше, ніж індійський “RRR”). Тому що яке поважаюче себе медіа про кіно буде ставити стандартний ромком у список найкращого за рік, чи не так? Але кіно це не завжди пошук прихованої істини, глибоке самокопання та досягнення катарсису через страждання. Іноді це просто втеча від реальності на півтори години (у 2022 році у цьому багато хто зміг впевнитись, чи не так?). Ромкоми дуже часто бувають зробленими безвідповідально та без намагань зробити щось справді якісно, але якщо люди підійшли до справи так, щоб зробити хороше кіно, то хіба жанр має значення?
Двоє колишніх давно розлучені, але обидва дуже люблять свою дочку. Коли вона вирішує одружитися після дуже короткого знайомства відразу після навчання, їм здається, що вона робить фатальну помилку. Тому вирішено на час забути про взаємну ненависть та об’єднати зусилля, щоб весілля зірвати. Ви ж і самі можете розповісти, чим все завершилось, навіть якщо ви не дивилися цей фільм, чи не так?
Але тут на перший план виходить хімія між двома головними персонажами – їх ролі виконують Джулія Робертс та Джордж Клуні. І це змінює все. Банальний передбачуваний ромком перетворюється на яскраву душевну комедію, яка зворушує ледь не до сліз, хоча, здається, не повинна б була. Півтори години приємного перегляду – в наш час це просто безцінно. Дуже хочеться, щоб цей колись дуже популярний жанр повернувся на екрани (але, звичайно, у якісному виконанні).
Піноккіо Ґільєрмо дель Торо (Guillermo del Toro’s Pinocchio)
Ґільєрмо дель Торо також створює для кожного свого фільму новий всесвіт (навіть якщо це не сага масштабу “Аватара” чи “Володаря перснів”). Іноді, коли сценарій заслабкий, глядачі все одно захоплено пригадують стрічку дель Торо, адже там завжди так багато вкладено і у візуальний ряд, і у особливості персонажів, і у атмосферу. Але, здається, цього разу спрацювало все.
Особливо на фоні іншого “Піноккіо”, який також вийшов цього року – від Роберта Земекіса з Томом Генксом у головній ролі, який став шаблонним стандартним відтворенням добре знайомої історії, і більше нічим. Світ Ґільєрмо дель Торо куди більш похмурий, але при цьому і більш захопливий. Джеппетто втрачає сина і гірко оплакує його багато років. Пізніше він робить сина із дерева і втрачає свідомість, адже вкотре напивається. Фея оживляє його – і тут пригоди починаються…
Італія часів першої половини двадцятого століття, Перша та Друга світові війни і навіть Беніто Муссоліні у якості одного з персонажів – дель Торо вміє робити атмосферу похмурою не тільки за рахунок графічних та візуальних рішень.
Елвіс (Elvis)
Цей фільм варто відзначити вже тільки за те, що Том Генкс тут грає поганого хлопця – а робить він це ну дуже рідко. І хоча нам не хотілося б втрачати чудове амплуа актора, який, мабуть, найкраще зображує чесноти хорошої людини на екрані, мусимо зізнатися: ми б хотіли бачити більше “поганого” Тома Генкса в наступні кілька років.
Загалом байопіки умовно розподіляються на дві великі категорії – історії успіху (крізь терни до зірок) та історії того, як все було некрасиво. Оскільки історій успіху було більш, ніж достатньо у попередні півстоліття, тепер настав час історій про те, який бруд супроводжував весь той шлях до успіху, який нам демонстрували раніше. З одного боку юнак, який хоче підкорити світ (чи принаймні світ рок-н-ролу), з іншого боку – прообраз майбутніх продюсерів шоу-бізнесу, людина, яка хоче вичавити максимум із нової зірки і створює фанатський рух, мерч та багато чого ще, вже звичного у великому бізнесі музики у наш час.
Якщо згадати всі ті численні появи Елвіса у кіно, які були до цього, ми, мабуть, ще й не бачили історії справжнього Елвіса. Ми не можемо підтвердити, що все відбувалося саме так, як показано у фільмі Баз Лурманна, але у ньому король рок-н-ролу принаймні виглядає як жива людина.
Після Янґа (After Yang)
Режисер Когонада – це нове ім’я у кіно, яке точно варто запам’ятати. Так наукову фантастику ще не знімали, це водночас і захопливо (щоправда, якщо ви терплячий глядач), і медитативно, і навіть лірично. Це точно кіно не для всіх (як, скажімо, і “Банші Інішерина” із тим самим Фарреллом вище зі списку), але не тому, що воно намагається бути зарозумілим, а через його темпоритм та настрій.
Щодо Коліна Фаррелла, то варто лише порадіти за кар’єру ірландця – у цьому році у нашому списку три його нові роботи (“Бетмен”, “Банші Інішерина”, “Після Янґа”), а ще ми розглядали і четверту (“Тринадцять життів” за реальною історією порятунку дітей у Таїланді). І все це після феноменального успіху “Джентльменів” Гая Річі буквально два роки тому.
У родині батька-європейця та афро-матері удочерена азіатська дівчинка. Щоб вона не розгубила рідну культуру і мову, батьки купили їй робота-андроїда, що виконує функцію її азіатського брата. Але через деякий час він впадає в цифрову кому. Здавалося б, потрібно лише замінити робота – і справа зроблена. Але батько іншої думки, і він починає довгий шлях, намагаючись відновити брата для своєї дитини…
Ножі наголо: Скляна цибуля (Glass Onion: A Knives Out Mystery)
Закінчимо на максимально позитивній ноті. Яке щастя, що у нас є Раян Джонсон! Режисер та сценарист першого фільму “Ножі наголо”, який став хітом кінотеатрального прокату у 2019 році, уклав угоду з Netflix і отримав достатньо грошей і гарантій для того, щоб спокійно робити продовження (до речі, він вже працює над сценарієм третього фільму). Його другий фільм вийшов саме тим, на що ми сподівалися – інтригуючою детективною історією з великою кількістю неочікуваних поворотів, але при цьому загорнутою у оболонку дуже веселої комедії.
Хочеться, щоб таких фільмів було якомога більше, але в світі просто недостатньо такої кількості класних сценаристів. Але коли студії або стрімінгові платформи знаходять таких, то все інше додати вже простіше – бюджет, ресурси та зірковий акторський склад. У другому фільмі серії крім головного героя у виконанні Денієла Крейґа також можна побачити таких акторів і акторок як Едвард Нортон, Жанель Мане, Кетрін Ган, Кейт Гадсон, Дейв Батиста, Ітан Гоук і Г’ю Ґрант.
Між першим і другим фільмом відстань у три роки, але варто не забувати, що саме на цей час випало дві хвилі пандемії коронавірусу. Втім, якщо Джонсону буде потрібен час, щоб зробити настільки ж класний детектив, ми готові чекати.
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
