Найкращі серіали 2022 року
2022 рік став надважким для України. Але для світової індустрії серіалів він став феноменально чудовим. Про це свідчить, зокрема, кількість нових проєктів, які не є продовженням чи спінофом старих фільмів та серіалів (не те щоб таке взагалі не траплялось, але здебільшого увагу привертали саме нові твори). Різноманіття жанрів і жорстка конкуренція стрімінгових платформ і ТБ-каналів – все це на користь глядачу.
Якщо фільм – це втеча від реальності на півтори-дві години, то серіал стає твоїм другом чи психологом та декілька вечорів (звісно, якщо є електрика або ти завантажив його заздалегідь). І саме таких найкращих друзів та психологів ми сьогодні і пригадаємо у нашому традиційному огляді найбільш цікавого за рік.
Підтримайте нас внеском – це допоможе нам продовжувати писати про фільми та серіали, які варті перегляду.
Краще подзвоніть Солу, 6 сезон (Better Call Saul)
Гранд-фінал одного з найкращих серіалів декади чомусь пройшов повз всі основні нагороди. Це кричуща несправедливість, але навряд чи це має значення. Глядачі отримали неймовірний проєкт вже вдруге від того самого творця – Вінса Ґілліґана, а все інше неважливо. Після Breaking Bad здавалося, що краще бути просто не може, але автори звернулися до не самого очевидного персонажу цього всесвіту, щоб таки зробити ще краще. Чи перевершив спіноф оригінальний серіал? “Пуститися берега” більш ефектний, тут неможливо сперечатися. Але з точки зору глибини образів та багатошаровості історії, здається, “Краще подзвоніть Солу” вийшов на новий рівень – і залишив Breaking Bad позаду.
Якщо у “Пуститися берега” ми побачили історію того, як хороша людина стає поганою (до цієї теми зверталися і “Хрещений батько”, і “Зоряні війни”), то у “Краще подзвоніть Солу” вирішували складніше завдання: чи може погана людина стати хорошою? Чи може вона зрозуміти, що вона робить погані речі та виправитись? Фінальний сезон нарешті дав відповіді на всі питання щодо цього, а паралельно і щодо того, хто залишиться живим, а хто помре. Адже ми чудово розуміли, що ті, кого ми не бачили у “Пуститися берега”, у зоні максимального ризику. Начо Варґа? Кім Векслер? Лало Саламанка? Що буде з ними?
Ґілліґан вкотре довів, що він одночасно може впоратися і з поточним сезоном, зробивши його динамічним та залучаючим, і з загальним баченням проєкта, звівши всі необхідні сюжетні лінії на макрорівні і не втративши загального задуму. Це підручник для сценаристів і щастя для нас, глядачів, адже ми змогли це спостерігати майже наживо.
І ми все ще чекаємо спіноф про молодого Ґуставо Фрінґа.
Поліція Токіо (Tokyo Vice)
Аналізуючи кар’єру режисера Майкла Манна, ми дійшли висновку, що хоча сумніві у професіоналізмі майстра немає, все ж очевидно, що найкращі роки (і проєкти) залишились позаду. Але сам Манн не став погоджуватися з подібним висновком – він повернувся до свого коріння, формату Miami Vice – Поліція Маямі, переніс дію в Японію і створив новий кримінальний хіт.
За книгою журналіста, який у розповіді і є головним героєм (ми б написали, що книга базується на реальних подіях, але автор зображує себе надто героїчним, тому обмежимось формулюванням “за книгою”). Він мріяв працювати у головній токійській газеті і домігся цього. Але реальність старту кар’єри в японській пресі (та ще й для гайджина) стала гірким розчаруванням для юного журналіста. Занадто багато обмежень (деякі з них межують зі здоровим глуздом) і нуль допомоги від керівництва. За цікавими матеріалами для кримінальної хроніки довелося звертатися… безпосередньо до гангстерів. Звісно, що такі знайомства нічим хорошим не закінчуються.
Суміш поліцейського бойовика, детектива, трилера та місцями чорної комедії – у головних ролях харизматичний Кен Ватанабе та юний Енсел Елгорт, чиї найкращі дні ще попереду.
Король Талси (Tulsa King)
Несподіваний і дуже крутий Сталлоне нарешті дістався телевізійного формату. Він грає колишнього ель капо мафії у Нью-Йорку, який повертається додому після 25 років в’язниці. Він очікує певної вдячності від колег та боса за те, що він нікого не здав, але натомість отримує “путівку” в Оклахому, у невелике містечко Талса, де йому запропоновано побудувати власну кримінальну імперію (адже конкуренції тут немає).
Починається серіал як легка і весела кримінальна комедія – завдяки цій легкості він і підкуповує аудиторію. Здається, нічого особливого, але ти із захватом дивишся кожну нову серію. Втім, сценарист Тейлор Шерідан («Вітряна ріка», «Будь-якою ціною», «Єллоустоун») не настільки простий та лінійний автор, щоб обмежитися розважальним форматом. Поступово розповідь стає все більш напруженою, а там вже і до справжньої трагедії недалеко…
Окремо відзначимо каст: царство людей 40+, у жінок підтяжки на обличчях, у чоловіків – відображення всіх життєвих пороків, жодного красунчика чи красуні, ти ніби дійсно дивишся на реальний світ, а не на голлівудську картинку. А у центрі цієї пишноти – Сталлоне у неймовірній формі (нагадаємо, актору вже 75 років).
Андор (Andor)
Чи не єдиний серіал року, якому буквально всі співають оди. Що й не дивно, адже творці “Бунтаря-один” позбавлені можливості грати на ностальгії за джедаями та звичними персонажами “Зоряних війн”, а тому їм необхідно писати справжній сценарій, а не недолугі діалоги між появами Обі-Вана та Дарта Вейдера. Як і у фільмі, приквелом якого став цей серіал, тональність куди менш дитяча, ніж загалом у “Зоряних війнах”, більш похмура, а головне, більш детальна та обґрунтована.
Як формувався опір імперським силам, звідки вони брали гроші та зброю, як знаходили порозуміння в умовах ризику для життя та незрозумілої вищої місії боротьби з Темною стороною. Ці питання розкриваються поступово, зважено, неквапливо (власне, єдина претензія до “Андора” – це саме тотальна неквапливість, іноді здається, що автори знімають дванадцятигодинний художній фільм, і до кульмінації не поспішають; тому деякі глядачі так і не дочекалися фінальних епізодів, адже просування до запланованого пограбування відбувається зі швидкістю півметра на годину). Втім, такий темп дійсно дає можливість розкрити і персонажів, і контекст ситуації, і те, як живуть, працюють, думають люди на боці повстанців і на боці Імперії (остання у цьому проєкті зображена як типова гігантська корпорація з усіма її вадами – неповороткість, загальмованість, бюрократія, інерційність).
Дуже здорово те, що у всесвіті “Зоряних війн” (до того ж, диснеєвських “Зоряних війн”) можуть одночасно існувати такі проєкти як “Андор” і “Мандалорець”, і при цьому, будучи зовсім різними, дарувати насолоду глядачам (принаймні тим, хто відкритий до різних стилів і форматів).
Монстр: Історія Джеффрі Дамера (Monster: The Jeffrey Dahmer Story)
Справжній хіт цього року від досвідченого хітмейкера – Раяна Мерфі. Творець “Американської історії жахів” і “Американської історії злочинів”, а також “Поза”, “Хор” та “Ретчед” знов звернувся до однієї з улюблених своїх тем: криваві жорстокі злочини, природу яких диктує нетипова психіка маніяка. Історія базується на реальних фактах, від чого, звісно, стає ще страшніше та неприємніше.
Джеффрі Дамер не тільки вбивав своїх жертв, але й займався такими речами як канібалізм та сексуальні збочення. Втілив цю потвору на екрані Еван Пітерс, якому, здається, немає ніякої різниці, кого грати – він може перевтілюватися із надзвичайною легкістю.
Другий і третій сезони, які вже підтверджено, схоже, будуть розповідати історію інших монстрів.
Вибула (The Dropout)
Серіалів про фейли великих стартапів все більше (ми навіть писали про це окрему статтю), але ця історія – чемпіон. Тут проблема не тільки в тому, що стартап провалився, а й у тому, що в гонитві за славою нового Стіва Джобса Елізабет Голмс вдалася до відвертої брехні, яка з часом набула гігантських розмірів. Її компанія мала оцінку в декілька мільярдів, її обличчя було на обкладинках престижних видань про найвпливовіших людей планети, вона стала іконою жінки у великому бізнесі, але все це трималося на відчайдушних спробах обдурити інвесторів і споживачів з наміром виграти час.
Найдивовижніше, що їй вірили стільки років – і не хто-небудь, а найбільші інвестори, найдосвідченіші політики та бізнесмени. Навіть коли почалися спроби донести правду до тих, хто підтримував Голмс, вони не вірили найбільш вагомим аргументам і продовжували довіряти своїй улюблениці.
Потужна роль Аманди Сайфред, яка останнім часом розкривається з найкращого боку як акторка. Цього разу вона довершено передала стан людини, впевненої у власній місії (нехай і неіснуючої) настільки, що не зупиняється, навіть коли починає руйнувати життя іншим людям.
Кульгаві коні (Slow Horses)
За аналізом бачення режисера, надзавдання актора і інших глибинних речей критики часто забувають, що захоплива історія все ще є головною зброєю творців кіно та серіалів. І коли ти ковтаєш серію за серією – це і є ключова ознака того, що серіал справді сподобався. Саме таким серіалом виявилась нова робота всіма обожнюваного Ґері Олдмена. Він знов повернувся до світу шпигунських ігор, як у “Шпигун, вийди геть!”, от тільки його герой є повною протилежністю Джорджу Смайлі.
Колишній топ-агент Мі-6 зараз є керівником відділу для невдах, які провалили завдання, реальне або тренувальне. Цей відділ має неофіційну назву “Кульгаві коні” (або “Повільні коні”). Оскільки завдання тепер простіше, а співробітники ніколи не стануть наступним Джеймсом Бондом, Джексон Лемб (Олдмен) ніколи не напружується, спить у власному кабінеті в робочий час, постійно бухає, лише частково дотримується особистої гігієни та смачно пердить майже постійно. Втім, коли трапляється щось погане для національної безпеки, і він, і його повільні конячки можуть бути корисними для держави. Тому і балансує цей серіал на межі шпигунського трилера та чорної комедії (справді веселої, а не просто паразитуючої на жартах про зовнішній вигляд шефа відділу та численних вживаннях словесних оборотів зі словом fuck).
Перший сезон вийшов у квітні (6 епізодів – ще одна перевага, адже ніхто не намагається розтягувати хронометраж), другий – у грудні (ще 6 епізодів). Другий сезон сподобався навіть більше (хіба це не свідчення хорошої роботи команди), а третій вже також заявлено. Олдмен також казав, що хотів би завершити свою кар’єру саме цим проєктом. Нам дуже не хочеться, щоб цей актор покінчив з акторством, але якщо саме цей серіал стане останньою його роботою, це буде гідним завершенням.
Дивні дива, 4 сезон (Stranger Things)
Багато хто каже про те, що “Дивні дива” займаються самоповторами та втратили той драйв, який був у перших сезонах. Але якщо згадати будь-який популярний серіал, то подібні формулювання завжди з’являються на етапі 3-4 сезонів, адже незадоволеність – частина людської природи. Наше ставлення до еволюції цього проєкту прямо протилежне: він набирає динаміку з кожним сезоном, і четвертий сезон на даний момент став піком.
Герої стають старшими (і не тільки зовні), зло отримує потворне страшне обличчя, а нові центральні персонажі взагалі стають культовими відразу після виходу нових епізодів – Едді Мансон та його образ рок-н-рольщика порадували не тільки прихильників важкого металу (що вже казати про нашу редакцію, яка є фанатами Metallica). Master of Puppets у виконанні Едді, можливо, виглядає дивно з точки зору правдоподібності того, що відбувається на екрані, але, по-перше, кому не начхати на правдоподібність у серіалі про дітей з паранормальними здібностями, а по-друге, коли ти створюєш щось настільки драйвове, інші деталі відходять на другий план (згадайте полум’яного гітариста у “Скаженому Максі”).
Ми дуже чекаємо на п’ятий сезон, і сподіваємось, що йому вдасться перевершити попередні.
Миротворець (Peacemaker)
Джеймс Ганн вміє робити свою справу. Він вдихнув нове життя у “Загін самогубців”, хоча здавалося, що до цієї ідеї вже краще не повертатись. А потім він взяв одного з персонажів цього загону та зробив про нього спіноф у форматі серіалу. І що тут казати – цей проєкт виявився навіть кращим за сам фільм.
Головна причина – повна відсутність гальм у режисера та команди. Мат? Оголене тіло? Сцени сексу? Чорний (максимально) гумор? Ризиковані теми (расизм, нацизм, мізогінія, сумнів у доцільності політкоректності і багато чого іншого)? Чому б ні. Це ж навіть не телебачення, це ж онлайн-платформа HBO Max. Що вже казати про обмеження для кінотеатрального прокату – їх тут зовсім не існує. І Ганн використав ці потужності на повну, а тому шоу відразу виглядало максимально свіжим та не клішованим. Далі потрібно було лише дати розвернутися своїй фантазії (а її у Ганна завжди вистачало).
І ще одна компонента успіху – Джон Сіна. Що б не сказали йому робити – він це зробить. Саме тому у режисера опинилися всі потрібні інструменти в руках. Сіна став глиною, з якої можна було ліпити будь-що, спецефекти та інші технічні ресурси у наявності, ветеран Роберт Патрік на підстрахуванні, глузування зі всесвіту DC за межами “Миротворця” дозволено. Далі потрібно було тільки казати “Action!” – і ось він перший сезон нового стандарту чорного гумору супергероїки. Тепер чекаємо на другий сезон.
Поділ (Severance)
Що як твоя компанія приховує частину твоїх спогадів про те, що ти там робиш? Так набагато більше сенсу, чи не так? Адже тоді, можливо, ти робиш щось більше, ніж просто таблички в Excel чи нескінченні бухгалтерські звірки. Втім, може ти робиш щось злочинне і не надто пишався б таким. Чи навіть навпаки, тебе настільки задовбала твоя робота, що ти з радістю забув би все, що коїться за стінами твоєї компанії, і не ніс би додому робочі спогади. Саме так і відбувається зі співробітниками компанії Lumen. Вони дають згоду на те, що їх пам’ять розділяють на дві частини, і те, що вони роблять у робочі години, з ними тільки власне у робочі години. А коли вони повертаються додому, вони нічого про свою діяльність у Lumen не пам’ятають.
Але навряд чи подібне потрібне звичайній компанії, що виробляє щось безневинне, чи не так? Рано чи пізно доводиться зіткнутися з тими, хто зміг об’єднати спогади про дім і про роботу в своїй свідомості – і тепер намагається з’ясувати, що ж насправді відбувається за стінами цієї корпорації?
Одним з двох режисерів цього фантастичного трилера став, неочікувано для певної частини публіки, Бен Стіллер. А у головних ролях тут зайняті Адам Скотт, Джон Туртурро, Крістофер Вокен і Патриція Аркетт.
Пацієнт (The Patient)
Стів Карелл, як і згаданий вище Бен Стіллер, вже давно не займається виключно комедією. Серіал “Пацієнт” став ще одним досвідом за межами суто розважальних проєктів – цей мінісеріал є напруженим психологічним трилером, камерним, де майже всі події відбуваються в межах однієї кімнати (і це, навіть, не події, а велика кількість розмов). А що ще робити, якщо опиняєшся у кімнаті із серійним вбивцею, якщо ти сам – психотерапевт?
Виявляється, що лікаря запер у кімнаті маніяк-соціопат, який втім, усвідомлює, що жага вбивати людей не є здоровою, і хоче вилікуватись. Раніше він вже відвідував сеанси у цього психотерапевта, але не міг нормально відкритися і розказати про себе правду (і тепер зрозуміло, чому саме). А тепер, хоча у лікаря і ланцюг на нозі, є достатньо часу у спокійній (відносно) обстановці, щоб розібрати все у найдрібніших деталях.
Лікаря грає Стів Карелл, “пацієнта” – Донал Глісон, а сценаристом і шоуранером став Джо Вайсберг, який раніше зняв чудовий серіал «Американці».
Під небесним стягом (Under the Banner of Heaven)
Ендрю Гарфілд грає детектива-мормона у напруженому психологічному детективі за реальними подіями 80-х у штаті Юта. Як відомо, цей штат є центром світового мормонського руху, і поруч з фінансовою і економічною стабільністю тут також є багато речей, які зрозумілі лише тим, хто знайомий з традиціями та побутом мормонів. Деякі лякаючі звичаї постають у ході розслідування як центральний лейтмотив злочину.
Жорстоко вбито молоду жінку та її доньку, якій всього лише рік. Підозрюваних затримують досить швидко, але потім доводиться розглядати значно ширше коло тих, хто міг скоїти цей жахливий злочин. В процесі молодому доброчесному детективу доводиться поставити під сумнів, що та віра, який він слідує з дитинства, причетна лише до правильних та світлих речей…
Час перемагати: Піднесення династії Лейкерс (Winning Time: The Rise of the Lakers Dynasty)
У 2020 році вийшов неймовірний документальний серіал про Майкла Джордана “Останній танець”, а у 2022 році художня відповідь від Лос-Анджелес Лейкерс: “Час перемагати”. Цей серіал розповідає про золоті часи клубу, коли вони виграли безліч чемпіонських титулів, а головне, стали зірковою машиною, яка заробляла шалені гроші і мала голлівудський розмах у постачанні нових ікон для всіх шанувальників гри. Досвідчений Карім Абдул-Джаббар та юний новачок Меджик Джонсон зійшлися в одній команді у той час, коли її придбав новий менеджер.
Саме новий менеджер стає рушійною силою всіх змін у клубі. Незважаючи на його ексцентричний стиль керування (та й взагалі, життя, у якому швидкому сексу та алкоголю приділяється першочергова увага), результати приходять дуже швидко, зневірені гравці знов знаходять мотивацію, перспективним тренерам надають шанс, а люди з грошима довіряють інвестиції, навіть не маючи віри у повній мірі у те, що ці ризиковані заходи зможуть принести прибуток. Спорт, слава, секс, алкоголь, тусовки, боротьба его та жага успіху – ось із чого складається цей серіал (сподіваємось, ми побачимо наступні сезони шоу від HBO).
Головна складова успіху серіалу – кастинг. Крім класних відомих акторів – Джон Сі Райлі у ролі ексцентричного власника клубу, Едрієн Броуді у несподіваному образі тренера Пета Райлі, Джейсон Сіґел, який також відійшов від комедійного амплуа, у ролі помічника головного тренера, Трейсі Леттс у ролі, власне, головного, Джейсон Кларк в образі колишнього тренера, який ніяк не може залишити свою команду і роботу позаду – тут зайняті також чудові новачки, здебільшого на ролях баскетболістів. Дві головні постаті – Квінсі Ісайя у ролі Меджика Джонсона та Соломон Г’юз у ролі Каріма Абдул-Джаббара – це неймовірний результат роботи кастинг-команди, адже знайти людей, які настільки точно відтворюють образи і за зовнішністю, і за характером, і за антропологічними особливостями, це щось справді фантастичне.
Річер (Reacher)
Тренд повернення до простих лінійних бойовиків починає простежуватись і в кіно, і в серіалах. На великому екрані у 2022 році цей простір зайняв Том Круз із сиквелом “Топ Гана”, а у серіальному просторі одним з найяскравіших прикладів став “Річер” (до речі, Круз колись грав і цього персонажа – це екранізація циклу книг письменника Лі Чайлда). Тільки тепер творці серіали повернулися до оригінального образу Джека Річера – величезний атлет, який своєю присутністю вже несе загрозу усім поганцям.
Зіграв його Алан Рітчсон, феноменальна фізична форма якого вражає. Але справа більше не в ній, а в якійсь дуже простій, але дієвій харизмі актора. Він ніби не робить нічого особливого, але викликає симпатію (власне, як і його герой, який також досить легко розслідує злочини та вбиває ворогів, ніби нічого особливого для цього не роблячи). Будемо сподіватись на ще декілька сезонів пригод майора військової поліції, адже літературного матеріалу для цього достатньо, потрібно лише витримувати рівень динаміки на екрані.
Чорний птах (Black Bird)
Ще одна неймовірна реальна історія: засуджений на десять років (Терон Еджертон) тримує пропозицію від ФБР: якщо він отримає зізнання від серійного вбивці (Пол Волтер Хаузер), він вийде на волю. Певні паралелі з “Мисливцем за розумом” Фінчера тут не важко угледіти, але це шоу куди більш динамічне. Ще одна відмінність – бесіди з маніяком тут проводить не детектив чи психолог, а наркоторговець, засуджений до позбавлення волі.
Ще одна нетипова роль для Пола Волтера Хаузера, який вже вкотре доводить, що комедійні ролі дотепних товстунів це далеко не його межа (раніше ми вже побачили це у “Річарді Джуеллі” Клінта Іствуда та “Чорному кланівці” Спайка Лі).
Убивства в одній будівлі, 2 сезон (Only Murders in the Building)
Що зробити важче, ніж зняти класний комедійний детективний серіал? Все вірно, зробити хороший другий сезон цього серіалу. Скільки вже перспективних проєктів ламалися на цьому етапі, залишаючи все надії десь позаду. Але Стів Мартін та Мартін Шорт спроміглися вдруге створити захоплююче і водночас веселе шоу про те, як люди загадково помирають у звичайному багатоповерховому будинку у Нью-Йорку. Разом з Селеною Гомес вони знов розслідують справу, але тепер додано чимало нових облич: Кара Делевінь, Ширлі Маклейн, Емі Шумер.
Стів Мартін зробив заяву, яка нагадує згадувану вище від Ґері Олдмена – він має намір закінчити кар’єру після завершення цього серіалу. І як і у випадку з Олдменом, ми можемо лише сказати, що будемо засмучені, якщо Мартін піде, але будемо радіти, що завершення відбулося на потужній ноті.
Місячний лицар (Moon Knight)
Загалом 2022 рік можна впевнено назвати роком провалу Марвел (незважаючи на традиційно великі касові збори студії). Особливо боляче на це було дивитись саме у серіальному форматі (тим більше, якщо згадати, з чого починався цей новий серіальний цикл – чудовий проєкт “ВандаВіжен”, який, як здавалося тоді, був лише початком нової ери Марвел, більш витонченої та психологічно глибокої). Але декілька посередніх проєктів, а потім і зовсім “Жінка-Галк” викликали відчуття того, що студія навіть не намагається зробити щось хороше. На щастя, “Місячний лицар” повернув надію на те, що ми ще можемо час від часу бачити щось путнє від Марвел на ТБ, хоча концепт і трейлер нового проєкту виглядали не дуже обнадійливими.
Але сталося диво: сценаристам дали волю прояву фантазії, а студія не намагалася обмежити авторів стандартними сюжетними і форматними кліше (власне, як і у “ВандаВіжен”). Тому історія про те, як звичайний працівник музею періодично втрачає свідомість і стає на цей час супергероєм, перетворилася на психологічний (а часом, навіть, психоделічний) трилер, де ми бачимо то єгипетську міфологію, то кризовий психоаналіз, то елементи комедійного бойовику, а головне, навіть знаходимо місце для досить чутливої драми. Саме тому і знадобилося задіяти двох чудових драматичних акторів – Ітана Гоука і Оскара Айзека, адже тут дійсно було що грати.
Периферійні пристрої (The Peripheral)
Науково-фантастичний серіал, у якому творці «Світу Дикого Заходу» Джонатан Нолан і Ліза Джой виступають виконавчими продюсерами. Втім, на відміну від двох не надто вдалих останніх сезонів “Світу” цей проєкт виправдав очікування поціновувачів книги Вільяма Гібсона.
Хлоя Морец грає жительку американської провінції, побут якої похмурий та безперспективний. Хвора мати та брат, що повернувся з війни також не у найкращій формі. Щоб заробити на знеболювальне для матері, вона і брат тестують відеоігри. Якось дівчина надягає віртуальний шолом замість брата і потрапляє у Лондон 2099 року. Виконуючи місію у аватарі брата, вона відчуває збудження та ейфорію, але, закінчивши грати, не може позбутися відчуття, що гра занадто реалістична. І як з’ясовується пізніше, недарма…
Старий (The Old Man)
Якщо ми коли-небудь побачимо “Джон Вік 20”, то мабуть це буде виглядати приблизно так. Адже фабула у чомусь нагадує пригоди Кіану Рівза: колишній оперативник ЦРУ (його грає Джефф Бріджес) змушений знов повернутися до шляху насильства, коли до нього приходять погані хлопці, щоб покарати за гріхи молодості. Та й зачіска у Бріджеса схожа на зачіску Рівза. Втім, на цьому подібність закінчується, адже розповідь про колишнього агента спецслужб куди більш зважена і реалістична.
Дістати його хоче чоловік, у якого головний герой колись викрав дружину. Це було в зовсім іншій країні, він привіз її до Штатів, де вони прожили щасливе життя, аж до самої її смерті. Здається, все, що відбулося тридцять років тому, повинно було вже бути давно забутим, але виявляється, що тепер персонаж Бріджеса потрібен і приниженому колись чоловіку, який тепер прагне помсти, і самому ЦРУ. А отже, спокійного життя у пенсіонера тепер не передбачається…
Ми володіємо цим містом (We Own This City)
Якщо ви скучили за серіалом “Дроти” та Балтімором, то ось вам проєкт, який поверне вас на ті самі вулиці до тієї самої атмосфери. Творці цього шоу Джордж Пелеканос і Девід Саймон – двоє людей, які безпосередньо причетні до створення “Дротів” (Саймон був творцем проєкту, а Пелеканос написав сценарій для багатьох його епізодів, як і для багатьох інших проєктів Саймона). І хоча успіх “Дротів” повторити не вдається, це дійсно потужний серіал, який так само поєднує реалістичність всього, що відбувається на екрані, та максимальне залучення глядача.
За книгою журналіста, що займався розслідуваннями для газети Baltimore Sun – реальна історія балтіморської поліції, групи по відстежуванню зброї, члени якої загрузли у системній корупції. Якщо “Дроти” здавалися вам песимістичним баченням світу влади та правоохоронної системи міста Балтімор (та загалом США), то на вас чекає ще більш похмурий погляд на американську поліцію минулого десятиліття. Розповідь нелінійна і періодично переривається флешбеками.
У головній ролі Джон Бернтал.
Якщо ця стаття здалася вам корисною, підтримайте наш сайт внеском – це допоможе нам продовжувати свою роботу.
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
