Бідолашні створіння (Poor Things)

Для тих, кому «Барбі» надто рожева.

Що буде, якщо поєднати історію чудовиська Франкенштейна, булгаківське «Собаче серце», керролівську «Алісу у Дивокраї», відвертий секс, епатажний стімпанк, вікторіанський футуризм, радикальний артхаус, Біблію, голу прямолінійну Емму Стоун, голу прямолінійну сатиру, ідеальний соціалізм і науковий фемінізм?… Саме так, будуть «Бідолашні створіння» Йоргоса Лантімоса, химерні і дивовижні, котрі отримали венеційського «Золотого лева» і точно отримають номінацію на головний «Оскар» (проте далі номінації справа навряд чи піде, бо ж «Бідолашні створіння», як і одна з попередніх феноменальних робіт режисера «Лобстер», геть не вписуються у випрасуваний академізм).

І так само є висока ймовірність того, що через згаданий академізм «Оскар» за найкращу жіночу роль (так, академіки все ще гендерно розділяють нагороди за акторську гру) віддадуть Кері Малліган за байопік «Маестро», хоча екранних перформансів, яскравіших за екзистенційний акробатизм Емми Стоун, у 2023 році точно не було… Ну і за режисуру Лантімос сумнівно що-небудь отримає (адже є такі консервативні кити, як Скорсезе і Нолан), хоча, як на мене, саме він є головним кіномитцем і кінотворцем двадцять першого століття, принаймні першої його чверті. А якщо статуетка дістанеться картині лише за костюми, це буде безумовно справедливо для тих, хто вигадав і розробив ті фантастичні речі (не беруся називати тих людей костюмерами, адже вони не гардероб пошили, а створили високий арт), проте на адресу фільму це буде ганебний поблажливий жест, як, приміром, якби Леонардо да Вінчі нагородили за рамку, у котру він помістив «Джоконду».

Дія ділиться на глави і почергово розгортається у Лондоні, Лісабоні, посеред моря на круїзному лайнері, біля берегів єгипетської Александрії, у Парижі і знову у Лондоні. У пролозі сумна жінка (Стоун) у глибоко синій, як море, сукні кидається з мосту і розбивається. Її тіло, до того ж вагітне (причину страшного суїциду і вбивства ненародженої дитини ми дізнаємося лише у фіналі, і це не нерозділене кохання і не позашлюбне зачаття), підбирає знаменитий хірург на ім’я Годвін Бакстер (сильно загримований Віллем Дефо), у наукових кругах знаний як ексцентричний учений, винахідник, експериментатор…, а серед простого люду існуючий як монстр-самітник, жахливе чудовисько, що сторониться натовпу і зайвий раз не виходить на публіку (батько хірурга теж був хірургом, напрочуд жорстоким і навіть садистським, який ставив науку набагато вище за любов до власного сина, тож усі можливі анатомічні експерименти проводив на хлопці, через що той зрештою перетворився на євнуха без шлункового соку і відповідно без нормального травлення та з моторошним обличчям, зібраним зі шматків).

Смотрите легально на MEGOGO

Пристрасно охочий, як і батько, до експериментів Годвін Бакстер вирішує пересадити мозок немовляти мертвій матері, а потім оживляє тіло за допомогою потужного електричного розряду… Так народжується незбагненне створіння і загадкова душа на ім’я Белла Бакстер, новонароджене дитя в оболонці дорослої жінки, котре наново вчиться їсти, ходити і говорити, котре дзюрить на підлогу, навпомацки пізнає навколишній світ і одного прекрасного дня, певна річ, робить захоплююче відкриття у себе між ніг…

Неочікувано для себе Годвін наповнюється щирою батьківською любов’ю до Белли і, як і більшість люблячих батьків, намагається дитя надмірно опікати, тотально контролювати, нікуди не відпускати (та важливо, що його ставлення все ж істотно відрізняється від ставлення чоловіків, адже він бачить у Беллі саме дитину, котрій небезпечно у відкритому світі, а аж ніяк не свою власність, не іграшку, не придаток). Проте незграбне немовля поступово трансформується у юну спраглу дівчину, котрій свербить осягнути весь неосяжний всесвіт, і зрештою докторові такі доводиться відпустити допитливу красуню у вільне плавання… ще й у супроводі шельмуватого й аж ніяк не шляхетного звабника-бабія-адвоката (несподіваний Марк Руффало).

Звісно, це казка. Фантасмагорія. І звісно, виключно для дорослих. Але неможливо не помітити жартівливі натяки на низку відомих дитячих класичних казок, які століттями писалися чоловіками для дівчаток, старанно виховуючи оманливу мрію про принцес, врятованих принцами, чи бідолах, що потрапляють на королівський бал, або тих жалісливих альтруїсток і самозречених мучениць, що готові віддатись кудлатій потворі (у казці останні перетворюються знову-таки на принца, та у реальному житті завжди так і лишаються кудлатими потворами)… Приміром, волосся Белли у фільмі відростає на два з половиною сантиметри щодня, і це алюзія на замкнену у вежі Рапунцель. Ну а ім’я Белла ясно що є відсилкою на головну героїню «Красуні і чудовиська» Белль.

«Бідолашні створіння» – адаптація однойменного роману шотландського філософа, письменника та ілюстратора Аласдера Ґрея, котрий був соціалістом і запеклим прихильником незалежності Шотландії (Ґрей помер в останні дні 2019 року, а вже у 2020-му Лантімос розпочав підготовчу роботу над майбутньою екранізацією). Тож можна сказати, що фемінізм, який ми тут очевидно спостерігаємо, логічно витікає із соціалізму, тобто з ідеї справедливості для всіх, зокрема для жінок, і можливості для кожного обирати власноруч і на свій смак, і звісно, права на фізичну, ідеологічну, ментальну свободу. І певним чином можна сказати, що Белла – персоніфікація самої Шотландії очима письменника, котрий малював у своїх чудернацьких алегоричних науково-фантастичних сюжетах омріяний самостійний шлях для батьківщини.

Можна говорити про одночасний омаж і «Франкенштейну», і «Нареченій Франкенштейна». Причому персонаж Віллема Дефо, над котрим експериментував цинічний батько (батько може бути і в значенні батька, і в значенні творця), – це монстр Франкенштейна, який, не маючи образи й ненависті до батька-творця, успадкував його спосіб мислення, його наукові доробки, його ремесло і сам став наступним доктором Франкенштейном, створив Беллу, і та в свою чергу теж стала наступним доктором Франкенштейном…, і це такий типу нескінченний ланцюг буття, творіння, життя…, нескінченність одвічної дилеми про курку та яйце (звідси ж відповідно, так би мовити, ростуть ноги сюжетного повороту про Беллу як мати і доньку в одному тілі, наче у замкненому кільці нескінченного існування без початку і завершення, у петлі безперервної таємничої екзистенції).

Перші сцени з Беллою абсолютно чітко нагадують «Собаче серце», причому варто казати про цитування не лише твору Булгакова, а й радянської екранізації 1988 року (безсумнівно видатної, як би надалі не дискредитував себе режисер Бортко). Тут навіть є аналог доктора Борменталя, асистента професора Преображенського, а геть нечемна, безкультурна, капризна, нахабна, свинська поведінка героїні Емми Стоун на перших порах дорослішання, навчання і виховання сильно нагадує дикі витівки Шарікова. Проте цікаво, що у Булгакова творіння професора попри намагання творців його окультурити перетворилося на варварського комуняку, тоді як Белла навпаки, пізнавши мистецтво, прочитавши достойні книги (бо ж коли вона наситилася любовними втіхами, то почала запоєм читати, цілими днями, що вкрай дратувало її недалекого коханця-гедоніста), замислившись про етику і мораль, перетворилася на соціал-лібералістку.

Втім, Йоргос Лантімос точно не політик і іронізує з будь-яких політичних течій і політичних світоглядів. Власне, навіть сама мораль є для нього вкрай суперечливою і мінливою категорією (у Парижі Белла активно підробляє повією, причому не лише заради грошей, а й заради задоволення і секс-експериментів; а коли переповідає свій неоднозначний досвід нареченому, той не засуджує і як взірцевий фемініст зазначає, що «її тіло – її діло», та разом з тим додає, що тридцять франків за раз «якось замало»). Натомість визначальною цінністю є свобода, і творча свобода зокрема, тож серед іншого саме тому постановник не допускає цензуру ні на геніталії, ні навіть на секс-сцену у присутності підлітків (проти якої повстали британські чиновники, бо та ніби порушує закон про права дітей). І свобода бути шльондрою – по суті та сама свобода, що й голосувати, мітингувати чи отримувати за працю відповідну зарплатню.

Релігія химерна не менше за політику. Годвіна Бакстера Белла зменшувально-пестливо кличе просто Год, тобто англійською God, що перекладається як Бог, він же Всевишній, він же Творець. Сама вона, зрозуміло, є не інакше як Євою, і якось за обіднім столом, коли між ногами її турбує сверблячка, вона запхає у вагіну саме яблуко, сумнозвісний «заборонений плід». Але водночас, попри типу блюзнірські жарти, «Бідолашні створіння» сміливо переписують стосунки Господа і Єви, бо тут вона, блудна дочка, по-перше, повертається додому, до рідного «саду», і навіть прощає «батькові» дещо принизливу і нечистоплотну техніку створення самої себе, а по-друге, він не ставиться до дочки ані як до придатка чи відростка від сина, ані як до неслухняної і непрощеної грішниці. Власне, сина у Бога і зовсім немає, є тільки вона, єдина і неповторна, обожнювана й особлива… Тож у цій, повторюся, винятково химерній картині тисячолітня історія жінки, себто історія всіх жінок, себто історія всього жіноцтва від повної залежності (починаючи від міфу про горезвісне «ребро») до повної емансипації, віртуозно вміщена у дві з гаком години.

Після «Убивства священного оленя» і «Фаворитки» Лантімос повернувся до ідей і концепцій своїх ранніх робіт «Ікло» і «Лобстер», до тих самих міркувань про волю і неволю, любов і егоїзм у рамках нарочито абсурдних обставин (але цього разу з більшим виробничим бюджетом). І частково до старих образів і фантазій про тілесні метаморфози як фальшиві чинники здобуття духовних надбань («Ікло», нагадаю, розповідало про батьків, які не випускають своїх дітей за паркан і тотально й абсурдно брешуть про навколишній світ і про те, що вийти за периметр на свободу можна буде тільки тоді, коли випаде ікло на кшталт молочного зуба; а «Лобстер» показував дистопічний світ, де «кохання» є не добровільним бажанням і вибором, а державним обов’язком, примусом і повинністю, яка має виконуватися згідно з переліком правил, інакше людину чекає обернення на тварину, і ті нісенітні суворі правила уможливлювали парування лише за умови наявності зовнішніх примітивних спільностей типу кульгавості чи клаповухості).

Паралелі з тваринами мають місце і в «Бідолашних створіннях». Не лише на тих кадрах, де по дивацьких кімнатах дивацького будинку Годвіна бігають собакогуски чи птахобульдоги (дикі результати його множинних беззмістовних дослідів), а й загалом перетворення між людьми і тваринами у різних напрямках і пропорціях є чимось на кшталт риторичних авторських запитань до досі незаповнених прогалин у дарвінізмі. Або до химер філології, яка чомусь називає нелюдяних людей «звірами», а поганих чоловіків «козлами», хоча (перефразуючи Коцюбинського) кози не винні (нескінченні запитання є рушійною силою еволюції Белли і, по суті, єдиною формою її самопросвітництва, як і у випадку з керролівською Алісою, бо ж якщо ми перестаємо запитувати, ми автоматично перестаємо рости).

Камера «риб’яче око» якнайвиразніше підкреслює феєричний гротеск усього, що відбувається на екрані. Дерев’яні рухи Емми Стоун якнайвиразніше підкреслюють первинну маріонетковість її героїні, котра поступово, в ході покрокового пізнання і себе, і світу (і вивільнення з ниток), стає більш пластичною і живою, як Піноккіо, що перетворюється на справжнього хлопця. Мати і донька в одному тілі – наче боді-метафора продиктованої патріархатом ролі і функції жінки, котра фізично може бути лише матір’ю і лише донькою, а ментально – виключно дружиною. Та кого саме Ґрей і Лантімос звуть «бідолахами»?… Здається, і не жінок, і не чоловіків. Здається, усе живе на землі, що народжується і помирає без жодного сенсу, навіть не розуміючи, курками вони є чи яйцями.

Анастасія Лях