Елегія моральних цінностей. Рецензія на фільм «28 років по тому»

19.06.2025 Рецензія

Try, try, try, try to think o’ something different

Oh my God keep me from goin’ lunatic!

John Philip Sousa, «Boots»

Лауреат премії «Оскар» Денні Бойл та номінант Алекс Ґарленд знову об’єднали зусилля, аби розширити культовий похмурий всесвіт «28 днів по тому» новою частиною – «28 років по тому» (28 Years Later), фільмом, який нагадує гіпнотичне занурення в постлюдську психіку. Результатом стала різка, візуально експериментальна робота, що кидає виклик очікуванням глядачів і переносить зомбі-горор на територію артхаусу.

28 років по тому (28 Years Later)

У 2002 році «28 днів по тому» перевинайшов жанр зомбі-фільмів, утвердивши архетип швидких інфікованих, який надихнув два десятиліття апокаліптичного кіно – від масштабних бойовиків «Світова війна Z» Марка Фостера і «Потяг до Пусана» Йона Сан Хо, до комедійних екшнів серії «Зомбіленд» Рубена Флейшера та драматичної відеогри «Останні з нас» Ніла Дракманна і її серіальної адаптації від Крейга Мезіна.

У 2007 році світ побачив сиквел – «28 тижнів по тому», який робила інша команда, і одкровенням фільм не став. Того ж року стало відомо, що Ґарленд працює над третьою частиною, яка мала б носити назву «28 місяців по тому». Однак проєкт потрапив у виробниче пекло, місяці розтягнулися на роки, котрі і увійшли до фінальної назви. Лише у 2024 році вихід фільму офіційно підтвердили, а продюсер Ендрю Макдональд викупив права на франшизу у Searchlight Pictures і продав їх Sony.

В планах тепер не просто триквел, а запуск нової трилогії, другу частину якої – «28 років по тому: Кістяний храм» – знімали одночасно з «28 років по тому» і планують випустити в прокат у січні 2026 року. Творча команда з режисера Денні Бойла, сценариста Алекса Ґарленда та виконавчого продюсера Кілліана Мерфі лишається незмінною. До неї додаються Джоді Комер («Байкери»), Аарон Тейлор-Джонсон («Швидкісний поїзд»), Рейф Файнс («Конклав») та Елфі Вільямс (серіал «Темні матерії»).

28 років по тому

Фільм розгортається майже через три десятиліття після того, як вірус люті вперше вирвався з лабораторії. Британія перетворилася на нічийну землю, де одна ізольована спільнота виживає на віддаленому острові, з’єднаному з материком лише вузькою гаткою. Ми потрапляємо в цей світ очима 12-річного Спайка (Вільямс), який вирушає у свій перший вихід на материк під наставництвом батька Джеймі (Тейлор-Джонсон). Те, що починається як похмурий обряд ініціації, швидко перетворюється на зустріч із ворогом, від якого майже неможливо втекти і якому даремне протистояти.

На відміну від попередніх частин франшизи чи їхніх насичених екшном наслідувачів, «28 років по тому» дистанціюється від героїзму та видовищності, хоч як Денні Бойл не намагається наситити кадр ефектними поєдинками із зомбі, та сюжет Ґарленда, рваний ритм і хаотичний монтаж не дають стрічці стати попкорн-атракціоном. Натомість фільм схиляється до філософського роздуму, використовуючи класичний троп про нове покоління, як надію на зміни, й подорож, як шлях переродження. Подібне ви могли бачити у стрічках «Книга Ілая» Альберта Г’юза, «Дорога» Джона Гіллкоута, «Могила світлячків» Ісао Такахати та багатьох інших.

28 років по тому

Задум Ґарленда найбільше тяжіє саме до духу серіалу «Останні з нас», адже він використовує зомбі-екшн лише як тло для того, аби показати історію розлюднення homo sapiens в часи глобальної катастрофи й занепаду цивілізації. Це не фільм про героїчні вчинки, а про нову норму «кожен сам за себе». Керівники поселення кажуть, що чекатимуть малого назад для святкування на його честь, водночас буденно попереджаючи, що не підуть рятувати їх з батьком, якщо ті потраплять у біду на великій землі.

Сувору реальність доповнює історія про карантин, який британцям влаштувала континентальна Європа, перемігши вірус інші держави просто відсторонилися від острівних сусідів – ніяких рятувальних місій, жодного зв’язку, лише патрулювання, аби переконатися, що ніщо звідти не вибереться.

Читайте також: Найкращі фільми про постапокаліпсис

Бойл і Ґарленд через похід малого і батька показує нам, як хлопчик з боязкої дитини перетворюється на рішучого й самовпевненого воїна. Та при цьому не наслідує старших, не втрачає людяності й емпатії, не випалює емоції, хоч як батько не навчає: «Чим більше вбиваєш – тим стає легше». На відміну від інших, малий Спайк бачить велику землю не як суцільну небезпеку, від якої потрібно ховатися за парканом на острові, а як можливість врятувати хвору маму, від якої емоційно відсторонилися усі, включно з його батьком. Але не очікуйте надмірної сентиментальності – Ґарленд заземлює все це в крові, бруді та психологічній травмі.

«28 років по тому» не так по-голлівудськи вилизаний й чітко скроєний, як серіал Мезіна та Дракманна, натомість Бойл і Ґарленд переводять свій горор у формат кіно на межі з перфомансом, сповненим сирості й нестабільності, де найближчим орієнтиром стає «Зона інтересу» іншого британця – Джонатана Ґлейзера. Автори теж бавляться з кольорокорекцією, вставками з ефектом нічної зйомки, та слідують підходу оригінального «28 днів по тому», в якому оскароносний оператор Ентоні Дод Ментл, який знову в команді, використовував ручні цифрові камери низької роздільної здатності, створюючи безпосередність відеоряду, насиченого ручною клаустрофобією та зернистістю, що нагадує VHS-касети.

28 років по тому (28 Years Later)

Ісландська композиторка Хільдур Гуднадоттір, яка за роботу над «Джокером» заробила Оскар, наповнює звуковий ландшафт «28 років по тому» музикою, що створює у глядача дискомфорт, який підсилює індустріальний надламаний і тривожний саундтрек шотландського гурту Young Fathers, з якими Бойл працював у продовженні свого «Трейнспоттінґу».

Фільм «28 років по тому» виглядає неначе фестивальне кіно, яке більше личить не широкому прокату, а Каннам, де свої фільми показували Азанавічус («Фінальний монтаж»), Джармуш («Мертві не вмирають»), вже згаданий Ґлейзер. Адже за популярним сетингом зомбі-апокаліпсису приховується не розважальне кіно. Ба більше, як горор-екшн-трилер фільм не витримує конкуренції з сучасними стрічками, страждає від алогічності і відверто обманює очікування глядачів. Але як постановка, направлена на відчуття незвичного і незручного, що не прагне сподобатись, а виводить із зони комфорту і саджає глядача на гойдалку, поєднуючи криваву розвагу та елегію про моральні цінності занепадаючого суспільства, яка буквально дає відчути, що виживання не дорівнює життю, і що небезпечним є не страх, а втрата надії й занепад духу, стрічка «28 років по тому» переконує, що справжній апокаліпсис – це не війна і жертви, а виснаження він неї і втрата моральних орієнтирів, через що людина може стати не кращою за зомбі.

Дмитро Сидоренко