Батько, мати, сестра, брат (Father, Mother, Sister, Brother)

На 9-му Київському тижні критики показали новий фільм американського інді-ветерана Джима Джармуша – драмедійний альманах із трьох окремих родинних історій «Батько, мати, сестра, брат», який став цьогорічним володарем венеційського «Золотого лева» (і здається, цією нагородою журі вшанувало не стільки саму стрічку, скільки творчість режисера загалом і його багаторічний вклад у поетичний артхаус).

І по-перше треба сказати, що всі головні прем’єри нинішнього Тижня критики зумисно чи випадково, так чи інакше, іронічно або серйозно торкаються теми батьків і дітей. Норвезька «Сентиментальна цінність» через метафору тріщини в старому будинку, що бачив народження і смерті кількох поколінь, намагається залагодити тріщину в складних стосунках дорослої доньки-актриси і блудного батька-кінорежисера. Південнокорейський чорнокомедійний трилер «Жодного вибору» показує (і якщо навіть не схвалює, то точно прощає) батька, котрого раптово звільняють з роботи і той заради сім’ї (заради того, щоби мала донька продовжувала отримувати дорогі уроки гри на віолончелі, а син-підліток продовжував дивитися платний Netflix) буквально ліквідовує всіх конкурентів зі своєї ніші на ринку праці. Італійська «Благодать» розповідає про нарочито вигаданого італійського президента, котрий перед закінченням свого терміну і виходом на пенсію має скинути з плеч важкий тягар відповідальності і, будучи ревним католиком, підписати або не підписати закон про евтаназію, котрий просуває його донька-юристка-атеїстка.

Бразильський «Таємний агент», заснований на реальних історичних подіях 1970-х, коли Бразилією керувала військова диктатура і всі відкрито незадоволені режимом потрапляли під репресії, зосереджується на історії батька, котрого розшукує і хоче вбити впливовий представник тотально гнилої влади і котрий просить ліберальний спротив вивезти себе та малого сина за кордон, паралельно намагаючись розшукати в архівах Інституту ідентифікації хоч якусь інформацію про свою матір, якої він ніколи не знав. Іспанський «Сират» – це історія батька і сина, котрі вирушають у подорож марокканською пустелею, щоби відшукати зниклу під час фестивалю електронної музики доньку/ сестру. І нарешті американська камерна антологія «Батько, мати, сестра, брат» – це з ракурсу трьох різних родин авторський погляд на майже повний розпад сімейних зв’язків.

А по-друге треба сказати, що це точно не найкращий фільм Джима Джармуша. Режисер очевидно займається самоповторами (дещо нав’язливо цитує свій культовий альманах «Кава і сигарети»), так само очевидно фокусується на тому, щоби «бути Джимом Джармушем» (раннім чи пізнім – неважливо, головне – бути «надмірним Джармушем») і відповідно подобатися або своїм запеклим фанатам, або навпаки тим, хто ніколи не бачив жодного його фільму, при цьому ігноруючи місію митця змінювати (і змінюватися), реформувати, ламати усталені кінематографічні традиції і усталену кінематографічну мову. Тож з одного боку, «Батько, мати, сестра, брат» – типова робота ветерана, котра захлинається самою собою і котра є доволі скупою на сюжет і на емоції (і навіть на акторську гру), і тим паче на щось нове і свіже. Проте з іншого боку, тримаючи на обідньому столі привідчинені скриньки із символізмом, наштовхує на аналітичні роздуми, котрі можуть виявитися цікавішими за саму картину.

Дії трьох новел відбуваються в Америці (Нью-Джерсі), Ірландії (Дублін) і Франції (Париж). У першій історії брат (Адам Драйвер) і сестра (відома за ситкомом «Теорія великого вибуху» Маїм Бялік) приїздять у гості до батька (Том Вейтс), котрого давно не бачили. Батько виглядає старим занедбаним відлюдником у старому занедбаному відірваному від цивілізації будинку, пригощає дітей водою з-під крану, весь скрипить і хрипить, і прикриває рукавом годинник Rolex на руці, запевняючи, що то дешева китайська репліка… Натягнута розмова клеїться так-сяк, і брат із сестрою, котрі і між собою явно не надто ладять і давно не є близькими, скоро, відбувши тоскний візит ввічливості і «турботи», їдуть, повертаючись кожен до свого відчуженого від батьків і батьківського дому життя…, та батько їхній виявляється геть не таким, якого з себе вдає…

У другій новелі дві сестри (Кейт Бланшетт і Вікі Кріпс) навідуються до матері (Шарлотта Ремплінґ), в якої усе виглядає геть відмінно від безладного батька з першої історії: щедро накритий смаколиками стіл, порцеляновий чайний сервіз, білосніжні тканинні сервірувальні серветки… Проте матір здається владною і холодною, а її доньки виглядають до сих пір залежними від материного схвалення: старша, схожа на стару діву, більшою мірою; молодша, така собі неповноцінна бунтарка з рожевим волоссям, меншою… У третій частині двійнята брат і сестра, котрі, судячи з усього, давно живуть кожен самостійним життям у «країні великих можливостей» і між собою спілкуються англійською, зустрічаються в паризькій квартирі своїх нещодавно трагічно загиблих батьків, але квартира уже стоїть порожня у віданні рієлторської агенції, а особисті речі запроторені у сховище-контейнер для зберігання. На голій підлозі брат і сестра передивляються старі сімейні світлини, свої дитячі і фото батьків, коли ті були молодими…

«Здрастуй, мій улюблений сину! – Я твій єдиний син, батьку» – такі от доволі стримані шпильки в діалогах є максимумом пізнього джармушівського гумору, котрий навіть не силиться бути по-справжньому гострим, балансуючи на лайтовій горизонтальній майже рівній поверхні. Власне, прохолодні жарти режисер робить синонімом прохолодного відчуження, що панує всередині родин з першої і другої новел. Помітно, що дистанція між дітьми і батьками є значно більшою, ніж дистанція дітей між собою, тобто розрив зв’язків братів і сестер, однак і відчуженість всередині одного покоління теж досить разюча, хоч і наприкінці другої історії, покинувши материн будинок, дві сестри на мить беруться за руки… Щиро теплий зв’язок з’являється лише в третій частині (сентиментальній), де він дійсно помітний і навіть очевидно нав’язаний нам, глядачам, автором. Однак це разом із тим і єдина замальовка, де батьки є відсутніми повністю, і цілком можливо, що саме на цьому ґрунті, на цій підставі і вибудовується (чи відбудовується) близькість між сестрою і братом (та скільки двійнята не переглядали би своїх дитячих роздрукованих з плівки знімків – хоча ймовірно тоді фотоплівка широкого вжитку вже вимерла –, «сентиментальної цінності», котрою нас збагатив Йоакім Трієр, у тому немає).

Але код для розуміння цієї нібито зовсім простої роботи Джармуша абсолютно точно криється в патернах-символах, які, повторюючись, зв’язують три сімейні епізоди між собою (так само як в альманаху «Кава і сигарети» всі новели були об’єднані власне ароматом кави і димом сигарет, що слугували поетичним швом між розрізненими сценками). Тут цими зшиваючими нитками є три речі: вода, годинник Rolex і випадкові юнаки на скейтах, які «переїжджають» із Нью-Джерсі в Дублін, із Дубліна в Париж.

Годинник – це час. Час, кажуть, тече як вода. І час – це ясно що рух уперед і постійне балансування (теперішнього між минулим і майбутнім), так само як і скейтбординг. Rolex – тому що час завжди дорогий, дорогоцінний, надто дорогий…, але так само, як брендовий преміальний годинник, він може бути підробкою, дешевою копією, коли проживається в обмані чи самообмані. Вода може бути чистою і брудною, токсичною і цілющою, мутною і кришталевою…, як і час, який усі ми, геть всі покоління людства, проводимо на цій землі… Водою ми буквально запиваємо гостру чи погано засвоювану їжу; фігурально ж персонажі Джармуша запивають нетеплу шорстку зустріч, недобру подію, вимучену натужну бесіду, котра нещирістю своєю дряпає горло. І завжди некомфортна зустріч і штучно сплетений діалог змушують нас час від часу (а час в таких ситуаціях спливає повільно, наче у заторі застряг) дивитися на годинник.

Хлопці на скейтах, можливо, уособлюють рух як час, рух як свободу, час як свободу. Звісно, повертаючись додому до турботливих чи не дуже, чи аж занадто, чи відчужених або навпаки, полюбляючих тотальний контроль… батьків, скейтбордисти так само втрапляють у залежність від (холодних чи теплих) родинних зв’язків. Але тут, на асфальті, балансуючи на своїх власних дошках-опорах і самостійно обираючи напрям нестримного руху, вони почуваються вільними… Саме тому, напевно, брат і сестра з першої новели (особливо брат) та сестри з другої (вірніше тільки старша) дивляться на скейтерів з невимовленою вголос тихою заздрістю, ніби хочуть, але не можуть чи не наважуються відчути таку ж свободу… Проте двійнята з третьої частини, батьки котрих померли (і здається, тут крізь видиму показну сентиментальність просочується чесний невидимий цинізм), не дивляться на дошки юнаків із заздрістю, а вільно собі крокують у тому ж невідомому, невизначеному напрямку, спрямованому кудись неодмінно вперед…

Анастасія Лях