Номінантка на «Оскар» Ренате Реінсве: «Всесвіт Backrooms нагадав мені «Синій оксамит» Девіда Лінча»

29.05.2026 Інтерв'ю, Новини кіно

Велике інтерв’ю з акторкою про дебютний горор в її кар’єрі

Спалахнувши на міжнародній арені завдяки тріумфальній стрічці «Найгірша людина у світі» (2021) Йоакіма Трієра, за яку вона отримала нагороду Канн як найкраща акторка, норвежка Рената Реінсве миттєво стала улюбленицею провідних незалежних режисерів, балансуючи між витонченим європейським артгаузом та сміливим американським жанровим кіно.

Цей рік став для Ренате остаточним закріпленням у вищій лізі та справжнім кар’єрним тріумфом. Її неймовірна акторська робота у психологічній драмі «Сентиментальна цінність» того ж Йоакіма Трієра принесла їй абсолютно заслужену номінацію на премію «Оскар». Критики в один голос зазначають, що Реінсве володіє унікальним магнетизмом: вона здатна передавати найскладніші спектри людського болю, екзистенційного пошуку та внутрішньої сили за допомогою ледь помітної міміки.

Сентиментальна цінність

Паралельно із підкоренням нагородного сезону, акторка вирішила випробувати себе в абсолютно новому концептуальному полі, зігравши головну жіночу роль у психологічному горорі «Backrooms: Залаштунки». Стрічка виросла з однойменної крипіпасти про нескінченні, моторошно порожні жовті кімнати з люмінесцентним освітленням, що викликають підсвідому тривогу. Цей всесвіт візуалізував юний YouTube-візіонер Кейн Парсонс, чиї аматорські короткометражки по Backrooms підірвали мережу та змусили культову студію A24 ризикнути, довіривши 20-річному хлопцю крісло режисера повного метру.

Сюжет стрічки розгортається навколо практикуючого психолога Мері Клайн (Реінсве), яка намагається допомогти своєму пацієнту Кларку (ще один оскарівський номінант Чиветел Еджіофор). Кларк знаходить вхід у Залаштунки в підвалі свого меблевого магазину і стає одержимим цим лімінальним виміром. До слова, лімінальні простори (від латинського limen – поріг) – це транзитні, буферні зони, як-от порожні нічні коридори, зали очікування чи занедбані торгові центри, які через відсутність людей втрачають свій звичний функціональний контекст і викликають у підсвідомості гнітюче відчуття відірваності від часу. Коли Кларк безслідно зникає, Мері вирушає слідом за ним у химерні Залаштунки. Проте замість відповідей професійний психолог стикається з матеріалізацією власних придушених дитячих травм.

Поринути в цю гіпнотичну та лякаючу атмосферу українські глядачі зможуть самостійно – стрічка вийшла в наших кінотеатрах 28 травня.

Напередодні прем’єри Ренате Реінсве розповіла, чому концепція Backrooms нагадала їй культовий неонуар Девіда Лінча, як їй працювалося з наймолодшим режисером в історії студії А24 та чому дитяча роль звичайної лисиці у шкільній виставі досі означає для неї значно більше, ніж номінація на «Оскар».

Ренате, яка вона – ваша героїня у «Backrooms: Залаштунки»?

Її звати Мері Клайн, і Кларк є її пацієнтом. Як і багато популярних психологів 1980–1990-х років, Мері написала власну, «Вікно всередину», у якій вона закликає людей розірвати ланцюги поведінки, що тримають їх у полоні негативних патернів поведінки. «Ніколи не пізно прокласти новий шлях», – пише вона у своїй книзі. Проте методи, які Мері розробила, щоб допомогти іншим і самій собі опанувати власних демонів, на жаль, не працюють. Як і Кларк, Мері страждає від відчуття ізоляції та відчуженості, що змушує її відсторонюватися від оточуючих. Вона так палко прагне допомагати іншим, бо це – її покликання, рушійна сила в житті. Але в цьому відчайдушному прагненні допомогти іншим вона не допомагає собі тоді, коли сама цього гостро потребує.

«Backrooms Залаштунки» (Backrooms)

А з якими саме власними демонами бореться Мері?

Якось Мері пропонує Кларку одну терапевтичну вправу – рольову гру, де вона бере на себе роль колишньої дружини Кларка. Але замість того, щоб примирити чоловіка із реальністю втрати, ця вправа натомість виявляє його небажання протистояти справжнім джерелам своїх проблем. Зрештою, система Мері принесла більше шкоди, ніж користі у випадку з Кларком, не кажучи вже про її власну вразливість. Окрім того, Мері отримує ще один болючий удар: вона спостерігає, як зносять будинок її дитинства, щоб звільнити місце для забудови передмістя, і цей акт урбаністичного прогресу сприймається нею як травматичний акт насильства. Руйнування оселі стає початком тихого, тривалого душевного розладу, і це натякає нам на те, що у Мері та Кларка значно більше спільного, ніж здається на перший погляд… Руйнування дому її дитинства наче пробило діру в свідомості Мері. Це місце впаяне в її психіку, і бачити його зруйнованим – це все одно що бачити, наче привидом стає якась частина її самої. Тож коли Кларк під час сеансу розповідає про своє відкриття лімінального простору, що кидає виклик реальності, Мері відчуває непереборне бажання потрапити туди. І зникнення Кларка дає їй формальний привід для цього. І потрапивши в Залаштунки Мері постає перед своїми власними глибоко похованими дитячими спогадами.

Чим вас зачепив сценарій «Backrooms: Залаштунки»?

Першою чергою – самою ідеєю лімінальних просторів. Коли я прочитала сценарій, я пішла в інтернет і заглибилася у форуми про Backrooms та схожі феномени. Мене заворожив вплив лімінальних просторів та квантової фізики на людський розум. Я зрозуміла, як історії про лімінальні простори можуть викликати у глядачів одночасно і затишок, і неспокій. Для мене цілком логічно, що деяким людям подобається дивитися ці відео, де в реальності з’являється невелика тріщина, а за нею стоїть щось, що виглядає майже так само, але викривлено. Це – спосіб зрозуміти світ на набагато глибшому рівні, ніж можуть передати слова. Це водночас і моторошно, і приносить полегшення.

«Backrooms Залаштунки» (Backrooms)

Знаєте, і сценарій фільму, і самий всесвіт Backrooms, розвинений Кейном Парсонсом, викликали в мене асоціації з нуаром Девіда Лінча «Синій оксамит». Світ Лінча в тому фільмі дуже специфічний, він побудований навколо свідомості та символів. І Backrooms в голові Кейна – це те саме: величезний, складний і сюрреалістичний світ.

Як вам було працювати із Кейном Парсонсом – наймолодшим режисером, що будь-коли опинявся за кермом проєкту студії А24?

Захопливо! Він справив надзвичайне враження. Під час зйомок йому лише виповнилося 20 років. Але він був дуже впевнений у тому, чого хоче, і мені подобається, що він не дивився так багато кіно, як, до прикладу, я. Його референси зовсім інші, ніж у мене, тому було дуже цікаво працювати з кимось, хто мав такі ідеї, де я не знала першоджерел.

Ви згадали «Синій оксамит». А які ще стрічки справили на вас велике враження?

«Піаністка» Міхаеля Ганеке із Ізабель Юппер – це просто вау! Нещодавно я вперше подивилася «Весь цей джаз» Боба Фосса – і це чудове кіно, таке грайливе та круте. Також я дуже люблю «Це – Spinal Tap!», мок’юментарі Роба Райнера про вигаданий занепадаючий британськи рок-гурт: дуже кумедний фільм! І ще я дуже-дуже люблю радянський фільм «Йди та дивись» Елема Клімова – надзвичайно похмуре антивоєнне кіно про Другу світову. Цей фільм прекрасний у жахливий спосіб.

Не можу не спитати про цьогорічну номінацію на «Оскар»: чи змінилося щось для вас – чи у вас самій – після неї?

Напевно, ні. Але це було дуже приємно, і я дуже за це вдячна. Вже просто бути в цих списках і знати, що хтось вважає твою гру чимось настільки важливим для себе, – цього мені достатньо. Бо це вже саме по собі божевілля!

Знаєте, в дитинстві і юності мене просили піти майже звідусіль, окрім акторства, тож це єдине заняття, де я справді почуваюся на своєму місці. Зі скаутами в мене не склалося, допомагати в сімейному господарському магазині теж не вийшло, але коли у шкільній виставі мене обрали на роль лисиці, всередині наче щось спалахнуло. Я думала: «Що ця лисиця сьогодні їла? Де вона була?». І ніхто не вчив мене так робити, але в цьому і полягає акторська майстерність. Усі інші діти на виставі крутилися довкола й розважалися, але я була дуже серйозною. Я дуже чітко пам’ятаю той момент, коли я в костюмі лисиці вийшла на сцену. Саме це все змінило, не «Оскар».

Яку пораду ви могли б дати тим, хто лише готується «вийти в костюмі лисиці» – акторам, що лише починають?

Не бути такою наляканою, сором’язливою та не ніяковіти через усе на світі, як я колись. З іншого боку, саме це сформувало мене як акторку, бо мені завжди доводилося працювати над собою, долаючи цей опір від почуття страху. Проте було б добре навчитися приймати себе раніше такою, як є.

«Backrooms Залаштунки» (Backrooms)

І насамкінець – чи можете ви виокремити наскрізну лінію в своїй кар’єрі: ролі, які саме «ваші» – від і до? І чи належить Мері до таких ролей?

Так. Для мене наскрізна лінія – це екзистенціалізм, цікавість і пошук того, наскільки складним я можу зробити персонажа. Крім того, я завжди обирала те, що вважаю цікавим. Навіть коли я граю драматичних, сумних героїв, я завжди отримую від цього задоволення. І, звісно, Мері прекрасно вписується в цю концепцію, – так само, як і самі Залаштунки. Перебуваючи у Залаштунках, ви можете відкрити щось нове у собі, а оскільки ви постійно змінюєтеся, змінюватимуться і самі Залаштунки.

Читайте також:

Найкращі горори останніх часів

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах: