Try to hold it in, but it keeps bleedin’ out
This is what you asked for, heavy is the crown.
Mike Shinoda, Emily Armstrong, «Heavy Is The Crown»
Крістофер Нолан взявся екранізувати античний епос Гомера, але знову зняв кіно про людину, чий розум виявляється водночас і його найбільшою силою, і найнебезпечнішою зброєю. Ілюзіоністи з «Престижу» перетворювали мистецтво на одержимість, герой «Тенета» намагався випередити наслідки рішень, ухвалених у майбутньому, Роберт Оппенгеймер створював засіб завершити одну війну й відкривав двері до безкінечної загрози наступної. В «Одіссеї» (The Odyssey) Нолан нарешті доходить до одного з першоджерел такого типу героя – правителя, воїна й хитруна, який перемагає не силою, а здатністю знайти вихід там, де решта відступає.
Гомерівський епос здається матеріалом, до якого Нолан готувався впродовж майже всієї кар’єри. У «Дюнкерку» він навчився переконливо знімати на морі, в «Інтерстелларі» перетворив повернення додому на драму часу, в «Оппенгеймері» показав, як історична необхідність не звільняє особистість від моральної відповідальності. «Одіссея» збирає ці мотиви в одну епічну конструкцію – історію війни, двадцятирічної відсутності, розпаду держави й повернення людини, яка вже не може стати тією, якою була, коли покидала рідний берег.
Нолан почав писати сценарій у березні 2024 року, вивчаючи одразу кілька перекладів «Одіссеї», а вже восени домовився про виробництво фільму з Universal Pictures. До цієї студії він перейшов від Warner Bros. після того, як публічно розкритикував рішення останньої одночасно випускати фільми в кінотеатрах і на HBO Max. Від оголошення фільму в грудні 2024-го до завершення знімань у серпні 2025-го минуло менше року – майже виробничий спринт за мірками епосу з бюджетом близько 250 мільйонів доларів, міжнародним акторським складом і географією від теплого Середземномор’я до Ісландії, де в одному краєвиді сходяться вогонь і лід. Знімали в Марокко, Греції, Італії, Шотландії, Західній Сахарі, на Мальті та в Лос-Анджелесі. Команда принципово відмовилася від зелених екранів і цифрових задників. Море тут справді безкрає, тож горизонт не закінчується за кілька метрів від актора.
Це не перша масштабна кіноверсія античного міфу, проте Нолан відмовляється від декоративного пеплуму з блискучою музейною урочистістю й музикою, яка наперед оголошує велич кожного кроку героя. Його орієнтири лежать в іншій площині: сувора матеріальність і кривава театральність «Рану» Акіри Куросави, а також рукотворна фантастика Рея Гаррігаузена, чиї чудовиська завжди залишалися частиною фізичного світу, а не цифровою плямою поверх нього.
Міф у Нолана не претендує на історично точну реконструкцію, тому суперечки про достовірність костюмів, акцентів і кастинг – найгучніше обговорювали Люпіту Ніонго в ролі Єлени Троянської – почалися задовго до прем’єри. Обладунки тут підкреслено голлівудські й не претендують на археологічну точність, а передусім підкреслюють статус персонажів. Утім режисер традиційно намагався надати зображенню фізичної достовірності, використовуючи повнорозмірний реквізит. Наприклад, корабель Одіссея, хоч і є сучасною реконструкцією не грецького, а скандинавського довгого судна, – це справжній морський 35-метровий вітрильник Draken Harald Hårfagre, будівництво якого розпочали в Норвегії 2010 року, а на воду спустили 2012-го. Найбільше ж Нолану кортіло показати, як надприродне могло виглядати для людей, котрі не відокремлювали політику від війни, а богів від примх природи. Які вірили, що за подобою жебрака може ховатися божество.
Головну роль виконав Метт Деймон, для якого Одіссей стає своєрідним поєднанням капітана Міллера з «Врятувати рядового Раяна», самотнього астронавта з «Марсіянина» й генерала Леслі Гровза з «Оппенгеймера». Це чоловік, привчений відповідати не лише за власне життя. Його головний талант – розум, проте Нолан послідовно показує, що інтелект не звільняє людину від наслідків її рішень. Навпаки, що краще Одіссей розуміє ціну свого вибору, то важчим стає його тягар.
Режисер свідомо змінює вихідний образ. Він відкидає відомий епізод, у якому Одіссей намагається уникнути призову на війну, прикидаючись божевільним. Натомість перед нами сумлінний правитель, який не тікає від важкого обов’язку й ухвалює рішення проводити мобілізацію жеребкуванням. Навіть під час полювання герой спершу дає здобичі шанс, ніби Нолан завчасно відмежовує його від безчесної хитрості. Це важлива драматургічна підміна. Одіссей починає не як природжений маніпулятор, а як людина, котра вірить у правила, поки війна не доводить їхню безпорадність.
Саме тут «Одіссея» найближче підходить до «Оппенгеймера». Обидва фільми розповідають про розум, поставлений на службу справі, яку герой вважає необхідною, хоч і не може назвати доброю. Хитрість Одіссея допомагає завершити десятирічну облогу Трої. Його трюк стає воєнною перемогою й моральною катастрофою водночас. Барди на бенкетах співають: «Співай, о музо, про героя», проте саме слово «герой» у фільмі постійно межує з іншими поняттями – обманом, жертвою, невиконаною обіцянкою.
Нолан не заперечує героїзм, як це часто робить сучасне антивоєнне кіно, де будь-яке застосування сили легко проголосити проявом загального безумства. Він показує, як війна може бути нав’язаною, а бій може бути неуникненним. І навіть захист дому може вимагати вчинків, після яких повернення до мирного життя або до мирного себе майже неможливе. У цьому «Одіссея» природно перегукується із сучасним українським досвідом: людина може воювати за справедливу мету і водночас залишитися випаленою зсередини горнилом бою.
Без вибору немає лідера, але не існує вибору без наслідків. Одіссей веде людей у бій, тому не може дозволити собі моральної чистоти спостерігача. Він відповідає за тих, хто повірив у його здатність не лише привести їх до перемоги, а й повернути додому. Нолан показує лідерство як постійне скорочення простору для особистої невинності. Спочатку герой вирішує, кому йти на війну. Потім – яким способом її завершити. Далі кожне рішення стає спробою врятувати хоча б залишки власної команди, навіть якщо для цього треба пожертвувати її частиною.
У цьому сенсі повернення на Ітаку важливіше за перемогу над Троєю. Дім у фільмі не чекає в незмінному вигляді, немов нагорода за пройдений шлях. Держава деградує, порядок розмивається, пам’ять про правителя перетворюється на легенду. Той, хто залишив власну землю заради порятунку рідної країни від чужої війни, повертається до світу, який навчився жити без нього. Нолан розуміє цю частину міфу майже по-шекспірівськи: відсутність законного володаря створює не порожнечу, а нову систему інтересів, претензій і узурпації.
Том Голланд, Зендея, Люпіта Ніонго, Шарліз Терон, Енн Гетевей, Роберт Паттінсон і Джон Бернтал утворюють ансамбль, у якому кожен несе за собою шлейф попередніх ролей. Нолан любить працювати з такою кінематографічною пам’яттю. Деймон уже був у нього прагматиком, який виправдовує жорсткі рішення необхідністю; Гетевей – людиною, затиснутою між почуттям і масштабом катастрофи; Паттінсон – загадковим союзником із власними мотивами. «Одіссея» використовує ці асоціації й водночас наділяє їхніх персонажів історичними та міфологічними рисами.
Особливе місце посідає Тревіс Скотт, який зіграв барда й разом із Джеймсом Блейком та Людвігом Йоранссоном записав фінальну пісню «When I’m Home». Після треку «The Plan» для «Тенета» це вже друга співпраця Нолана з репером, повноцінне продовження його інтересу до сучасного ритму як форми міфотворення. Бард у давньому світі був не фоновим музикантом, а носієм колективної пам’яті, людиною, яка визначала, кого назвуть героєм і яка версія подій переживе самих учасників. Персонаж Скотта наголошує, що історія залежить від того, хто саме її розповідає.
Працюючи над фінальною піснею, Нолан уперше отримав авторський кредит як один зі співавторів тексту. Її слова про невиконані обіцянки – природне завершення історії чоловіка, чиє повернення постійно відкладалося війною, богами, стихіями й власними рішеннями. У Нолана фінальні титри завше слугують продовженням фільму. Тут вони повертають епос до його первісної форми – пісні, в якій оспівується подвиг і жертва.
Триразовий лавреат «Оскара» Людвіг Йоранссон на прохання Нолана відмовився від банальної симфонічної монументальності. Замість музики, яка наслідувала б класичні голлівудські пеплуми, він використав ліру, 35 бронзових гонгів, синтезатори та металеві тембри. Створений ним саундтрек надає фільму архаїчного й водночас сучасного звучання та допомагає зануритися в жорстокий міф.
Найпереконливішим аргументом «Одіссеї», як і більшості попередніх робіт Нолана, залишається її зображення. Це перший фільм, повністю знятий на 70-міліметрові плівкові камери IMAX, і Нолан разом зі своїм постійним оператором Гойте ван Гойтемою застосовує великий формат не лише для панорам моря, сцен баталій чи природних катаклізмів, як це було раніше. Головна новація полягає в тому, що нові камери IMAX дали змогу знімати весь фільм, зокрема синхронні діалогові сцени, на великоформатну плівку.
Традиційна IMAX-камера надто гучна для інтимних сцен, тому для камер розробили спеціальний шумопоглинальний кожух. Це дозволило нарешті записувати синхронний звук. Проте громіздка камера разом із шумопоглинальним кожухом важила близько 135 кілограмів і фізично розділяла акторів. Тоді команда розробила систему дзеркал, аби партнери могли бачити одне одного під час знімання. Ця деталь добре характеризує метод Нолана. Технічна складність для нього не є аргументом на користь спрощення задуму. Якщо камера заважає акторам зустрітися поглядами, слід не відмовлятися від камери, а перебудувати простір навколо неї. Утім, запасу плівки все одно вистачає приблизно на три хвилини, що змушує переривати довгі дублі. Цього технічного обмеження подолати не вдалося, тож акторам у довгих діалогах було непросто. Том Голланд згадував, що спершу сприймав часті зупинки як ознаку невдоволення Нолана, доки йому не пояснили трихвилинний ліміт касети.
Такий скрупульозний підхід дав «Одіссеї» рідкісну для великобюджетного кіно тілесність. У цифровому блокбастері камера часто лише фіксує акторів, щоб згодом навколо них збудували світ на комп’ютері. Тут світ уже стоїть перед об’єктивом. Корабель хилиться на справжній хвилі, тканина чинить опір вітру, людина губиться в ландшафті не через зміну масштабу на комп’ютері, а тому що ландшафт справді більший за неї. У цьому Нолан ближчий не до сучасної франшизної видовищності і спецефектів, а до Девіда Ліна, Вернера Герцога чи того ж Куросави, для яких природа була не лише декорацією, а частиною драматургії сцени. Окремо слід відзначити гру світла і тіні. «Одіссея» – це кіно, в якому кожен відблиск полум’я і спалах блискавки дійсно прорізують темряву, аби глядач разом з персонажами у кадрі на мить зміг осягнути всю велич природи, серед якої намагаються врятуватися герої.
Водночас режисер не прагне стерильності 70-міліметрового зображення. Як апологет класичного кінематографу, для 35-міліметрових прокатних копій він застосував суто фотохімічне оптичне зменшення IMAX-негативу, домагаючись зернистості, м’якших кольорів і виразної плівкової фактури. У 35-міліметровій версії зображення анаморфно розширили до формату 2,40:1. У результаті античний світ одночасно отримав монументальний масштаб і вигляд давно знайденого кінематографічного артефакту, ніби новітня камера зафіксувала не реконструкцію минулого, а вцілілий спогад про нього. В Україні 70-міліметрова плівкова версія IMAX недоступна, але й ті, хто дивитиметься фільм у залах із цифровими проєкторами IMAX, отримають непересічний досвід.
Цікаво, що Девід Кілі, багаторічний керівник технічного напряму IMAX і перший директор компанії з питань якості, понад двадцять років працював із Ноланом над розвитком великоформатного кіно. Він помер невдовзі після завершення роботи над «Одіссеєю», а нову IMAX-камеру назвали на його честь. Саме Кілі попросив режисера не переходити межу трьох годин, бо навіть збільшена місткість плівкового платера IMAX мала фізичний ліміт, а подальше збільшення хронометражу потребувало б перебудови всієї проєкційної системи. У цій історії є майже гомерівська іронія: фільм про повернення, пам’ять і втрату створено за допомогою технології, що сама стала пам’ятником людині, яка допомагала її вдосконалювати.
І тут варто сказати про явну проблему: майже тригодинний хронометраж усе одно відчувається занадто важким. Нолан узявся не лише за мандри Одіссея, а й за десятирічну облогу Трої, політичний занепад Ітаки, трансформацію героя і складний ансамбль персонажів. Йому потрібно за один фільм пояснити світ, зберегти ритм пригодницького епосу, дати належну вагу війні й не перетворити повернення додому на довгий додаток після кульмінації. Утримати таку конструкцію в постійній напрузі не вдалося.
Окремі епізоди існують без явної мети, а переходи між ними часом нагадують не органічний рух героя, а необхідність пройти чергову знамениту зупинку міфу чи додати екшну у доволі повільний фільм. Канонічність першоджерела стає пасткою: кожен знає, що певні події повинні відбутися, тому фільмові доводиться або переосмислювати їх, або демонструвати з такою силою, щоб передбачуваність перестала мати значення. Нолан частіше обирає другий шлях. Це працює, доки видовище притлумлює відчуття часу. Коли ж воно відступає, драматургія тріщить під власною вагою.
Втім, надмірність тут частково відповідає самій природі епосу. «Одіссея» ніколи не була компактною пригодою про чоловіка, який заблукав дорогою додому. Це історія про те, скільки життів може вміститися в одну відсутність і як довго тривають наслідки похапцем ухваленого рішення. Нолан знімає її як продовження своїх коронних тем: час і розлука руйнують родини, великі ідеї вимагають особистих жертв, винахідливість рятує світ і калічить винахідника, а повернення додому перетворюється на обіцянку, яку дедалі складніше виконати.
Його Одіссей повертається не переможцем, який заслужив спокій, а людиною, зраненою війною і змученою тугою за тими, кого не зміг поховати по-людськи. Війна навчила його обманювати, передбачати зраду й бачити загрозу краще за інших. У мирному житті ці навички легко стають вадами. Саме тому шлях додому виявляється важчим за шлях до Трої, адже чесній людині легше жертвувати собою, аніж жертвувати іншими.
«Одіссея» не є найстрункішим фільмом Нолана. Вона перевантажена матеріалом, якого б легко вистачило на нову трилогію, подекуди затримується у власній величі й не завжди знаходить рівновагу між міфом, історією та психологічною драмою. Та її масштаб не зводиться до бюджету, зоряного акторського складу чи розміру бобіни з плівкою. Нолан використав найдавніший європейський епос, щоб зняти сучасну історію про відповідальність людини, яка не могла уникнути вибору і тепер мусить жити у світі, створеному цим вибором.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
