Йоргос Лантімос у новій картині знову співпрацює зі своїм грецьким товаришем, сценаристом Ефтімісом Філіппоу. Тож не дивно, що «Види милосердя» схожий на всі інші картини, створені цим дуетом — «Ікло», «Альпи», «Лобстер», «Вбивство священного оленя». І має мало спільного з костюмованою драмою «Фаворитка» та гротескною фантастикою «Бідолашні створіння». Втім з останнього перекочувала частина знімальної групи: Емма Стоун («Бердмен», «Ла-Ла Ленд»), Віллем Дефо («Готель «Гранд Будапешт», «Авіатор», «Антихрист»), Маргарет Квеллі («Одного разу… в Голлівуді», «Круті чуваки»), оператор Роббі Раян («Шлюбна історія», «Акваріум») і композитор Джерскін Фендрікс.
Вперше у мультивсесвіт божевілля Йоргоса Лантімоса потрапив актор Джессі Племонс («Вбивці квіткової повні», «Пуститися берега», «Повстання штатів»). Режисер вочевидь знайшов ще одну споріднену душу в цьому прекрасному, але дещо недооціненому акторі. Епізодичні ролі також виконують чудові артисти: Хонг Шо («Кит», «Зменшення»), Джо Елвін («Операція «Фінал», «Марія – королева Шотландії»), Мамуду Аті («Стихії»), Гантер Шафер («Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій»).
«Види милосердя» складається з трьох окремих частин, в яких одні й ті самі актори грають різних персонажів. Вони об’єднані тематично, про що заявлено в пафосній узагальненій назві фільму, яка більше схожа на назву філософського трактату, або розділу в підручнику інопланетян про людську психіку, за якою ховається глузування та іронія. Адже те, що декларується персонажами грецького режисера як доброта чи милосердя, насправді є схибленими аб’юзивними стосунками, в яких одна людина маніпулює та наказує, а інша підкоряється, бо боїться і не вміє приймати відповідальність за власне життя. Про це так чи інакше всі фільми режисера, тож він міг би створити цілу франшизу під назвою «Види милосердя», додаючи кожен раз до назви нове число і якийсь безглуздий заголовок. Присутні натяки на сюжетний зв’язок між частинами триптиха, але вони обмежуються тим, що події відбуваються в одному всесвіті, або, вірогідно, в одному маренні таємничого чоловіка з ініціалами R.M.F.
Перша частина антології оповідає про Роберта, який кожен день проводить за суворим чудернацьким розпорядком. Виявляється, його начальник Реймонд багато років контролює всі аспекти життя свого підопічного. Роберт сам віддав йому ношу свободи, однак останнім часом деякі настанови здаються йому безглуздими, в тому числі заборона мати дітей. Та останньою краплею стає наказ скоїти автотрощу, в якій може загинути людина.
Найпростіша для сприйняття частина, з прозорою метафорою та зрозумілим сюжетом. Це сатиричний комедійний трилер, без перегинів з кітчем та дивацтвом. Навряд цього б вистачило на повнометражну роботу, проте в такому форматі з цікавого концепту вийшла цілісна дотепна історія. Будь-який абсурдний гумор специфічний, в даному ж випадку фільм навіть не говорить коли сміятись. Тож якщо не налаштуватись на одну з режисером хвилю, неквапливий темп історії здатен викликати нудьгу.
У другій частині рівень невмотивованої химерності значно зростає. Поліціянт Деніел оплакує свою дружину Ліз, яка нібито зникла десь у морі під час робочої експедиції. Проте горе він переживає до ніяковості своєрідно. Невдовзі Ліз знаходять, і вона повертається додому. Деніел впевнений, що після повернення дружина змінилась. Ліз, своєю чергою, ладна на все задля збереження цих відносин, адже краще шоколад у шлунку, ніж м’ясо на тарілці.
З фабули цієї частини могла вийти нормальна сімейна драма. Уявіть собі дослідження того, як людину змінює пережите горе. Як люди розлучаються, бо трагічний досвід, який їм довелося пережити, залишив їм невиліковні рани. Оскільки це робить Йоргос Лантімос, то замість цього ми отримаємо дискомфортний перегляд домашнього порно, параноїдальне божевілля та пафосний монолог про світ, в якому люди хатні тваринки собак, а не навпаки. Під кінець глядача остаточно заплутують, не показуючи деякі сцени, про які говорять герої. Не зрозуміло, де тут сон, а де реальність, хто з героїв ненадійний оповідач, а хто психопат. І потреби розбиратись немає, оскільки маємо справу з постмодерністською грою зі сприйняттям глядача, знущанням над жанровими конвенціями та сюжетними тропами. Це одночасно безглуздий треш, поданий як трагедія, та навпаки, трагедія, подана як безглуздий треш. На відміну від першої частини, цю можна було б розвернути на цілий повнометражний фільм, оскільки від неї виникає відчуття, що вона могла бути більш цілісною, і ще більш провокативною.
Остання частина триптиха розповідає про культ у членів якого дві задачі: займатись сексом з лідерами культу та шукати месію здатну воскресити людину, якою повинна бути дівчина, сестра-близнючка якої загинула. С першої задачею вони непогано справляються, а от дівчину ніяк не можуть знайти.
Жанрово цю історію можна окреслити як сюрреалістичну пародійну фантастику. Для цієї частини характерні гротескні яскраві образи, ніби зі сторінок графічного роману, як фіолетовий Порше, на якому їздить героїня Емми Стоун. Кітч на межі дозволеного, який нагадує про кліпмейкерське минуле Йоргоса Лантімоса. Градус нонсенсу тут найвищий, проте він підіймається послідовно, а не береться нізвідки з метою шокувати глядача. Кумедного навпаки значно менше, ніж у минулих частинах, а середина дещо затягнута. Сильними сторонами є сюжетна інтрига, яка виливається в неочікуваний фінал, акторська робота Емми Стоун і фірмова візуальна аскетична вишуканість.
В цілому «Види милосердя» тяжіє до сюрреалізму навіть більше за попередні роботи режисера. Відчувається вплив головного сюрреаліста в історії кінематографа Луїса Бунюеля, особливо його картини «Скромна привабливість буржуазії». У Йоргоса Лантімоса також герої регулярно розповідають свої сни, та й вся стрічка ніби нескінченна череда снів уві сні.
Буржуа у Бунюеля постійно намагалися повечеряти, але їм постійно щось заважало. У «Видах милосердя» герої постійно вечеряють, готують їжу та обговорюють свої харчові вподобання, іноді ледь не цитуючи вищезгадану картину. Проте в творчості іспанського класика майже завжди присутні соціальний та політичний підтекст. Кінематограф Йоргоса Лантімоса теж не можна назвати ескапістським. Його фільми зняті у Греції, «Ікло» та «Альпи», в тому числі говорять про грецький менталітет та соціальну деградацію.
Своєю чергою «Види милосердя» схожий на вправу режисера та сценариста з дотепного та неочікуваного розкриття якоїсь теми, хай то офісна робота у великій компанії, поліцейська буденність чи історія про секту. Виконання цієї вправи можна оцінити на 5 балів, оскільки рівень творчої свободи, вправності та фантазії авторів на якомусь недосяжному рівні. Втім, сатира з постмодерністською фігою у кишені без конкретного об’єкта висміювання перетворюється на набір узагальнених фраз за все розумне, проти всього дурного.
Тому «Види милосердя» – кіно для «своїх», тобто для шанувальників, або хоча б поміркованих любителів творчості Йоргоса Лантімоса, в очах яких епатажна нісенітниця його світів осмислена, цікава і весела. Для більшості ж нісенітниця залишиться просто нісенітницею.
Артем Поблажкін
Читайте також:
Всі фільми Йоргоса Лантімоса, ранжовані від найгіршого до найкращого
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
