28 років по тому: Храм кісток (28 Years Later: The Bone Temple)

Продовжуючи (але ще не завершуючи) культову зомбі-франшизу, «Храм кісток» ще більше за попередню частину віддаляється від будь-яких зомбі-кліше і зомбі-жанру загалом, ще глибше трансформуючи цей ракурс кінематографа з фізіологічного у соціально-політичний і філософсько-екзистенційний, де ерос і танатос сплітаються і в інтелектуальному діалозі, і в божевільному танку…; де суцільно самовідданий крихтам віри в гуманізм і шансу на воскресіння давно похованої людськості персонаж Рейфа Файнса прикидається сатаною в екзальтованому перформансі під пісню «The Number of the Beast» гурту Iron Maiden, щоби вже за хвилину довести, що ніякого диявола не існує, існують виключно люди з монстром всередині…; і де наприкінці таки з’являється той самий Джим у виконанні Кілліана Мерфі з оригіналу «28 днів по тому», щоби… ні, не повбивати ще кількох ходячих мерців, а допомогти тим, хто іще дивом живий (хоч і був дуже близький до того, щоби зробитися чудовиськом), й озвучити короткий урок історії про тотожність фашизму (нацизму), що виник на тлі програшу і падіння Німеччини після Першої світової, і рашизму, що виник у пострадянській росії на тлі падіння і розпаду комуністичної імперії…, щоби нагадати, що істинних зомбаків (ватників), порожніх і голих, породжує не витік якогось там вірусу з лабораторії, а колективний психоз і колективна дезорієнтація в правді, цінностях і чеснотах як прерогативі людського роду.

Сюжет «Храму кісток» розпочинається там же, де закінчився фільм 2025 року. Хлопчина Спайк, який через пухлину мозку втратив матір і покинув батька (а разом із батьком і общину, де жив усі роки і був захищений і від інфікованих, і від інших монстрів, породжених новим порядком речей і моралі у спотвореному світі), і завдяки зустрічі з доктором Ієном Келсоном (Файнс), який з доктора медицини і спасіння життів перетворився на доктора-архітектора пам’яті смерті і спасіння останніх (буквальних і фігуральних) кісток колись культурної цивілізації…, навчився приймати невідворотність (і навіть певні красу і поезію) великого завершення всього…, тепер зустрічає на своєму шляху банду «сера» Джиммі Крістала (Джек О’Коннелл, який після «Грішників» знову феєрично і пластично персоніфікує інфернальне зло, де інферно – це не вигадане пекло, а цілком реальне монструозне ДНК різних поколінь і різних націй, по-різному і в різний час травмованих і деформованих), такого собі світлокосого «принца» юних безпритульних гопників, який колись давно був чистою білявою дитиною, сином місцевого пастиря, котрого старт пандемії застав за переглядом «Телепузиків»…, а нині є шизофреніком, який називає себе сином Лихого (себто сином Люцифера, себто Антихристом), упевнено стверджує, що саме Лихий покарав людей жахною недугою (та не його, бо він – … син), носить на шиї ювелірку і золотий хрест перевернутий, на голові – королівську тіару (бо, «будучи сином», в рот надавав і церкві, і монархії) і ходить по вцілілих домівках, де з уцілілих живих буквально здирає шкіру (бо ад – це не безголові істоти, що нетямуще і безрезультатно їдять мізки, ад – це він)…

Американська режисерка Ніа ДаКоста (котра раніше так само інтелектуально, соціально-філософськи, крізь призму національних – але тоді ясно що американських, а не англійських – міфів, національних привидів, національної історії, національного мистецтва… продовжила і переосмислила інший культовий горор – «Кендімен»), слідуючи по відбитках британців Алекса Ґарленда і Денні Бойла (котрі створили цю франшизу і неуклінно надають їй вектор, але завжди лишають ліберальний простір для зміни напрямку, вільного подиху і виходу з жанрового периметра), відмовляється від динаміки, ритміки і напруги останнього і перемикається на власний темп і власне бачення як витоків, так і… гирла зомбі-легенди. Власне, буквальне зіткнення із зомбі, буквальні страхи і буквальний біг від страху, де немає нічого крім розподілення гнилої і свіжої плоті, практично повністю нівелюються. Натомість посилюється драма дорослішання і виховання новим світом юного Спайка, котрий зіштовхується із розподіленням затьмареного і прозорого розуму.

Власне, «Храм кісток» можна назвати доволі камерним (і навіть в певних достатньо великих частинах моноспектаклем або щонайменше бенефісом Рейфа Файнса), яким і має бути вайб богослужіння у храмі. Якщо в минулорічному фільмі Спайк сприймав контакт із диваком Келсоном, обмазаним йодом і свідомо пропахлим запахом смерті, як контакт із умовним богом, який мирно «забрав» його матір і долучив її нетлінні залишки до святилища, то у продовженні хлопець проходить крізь випробування ще більш умовним антихристом, щоби потім знову зустрітися з Келсоном і переконатися, що ні творців, ні демонів не існує, проте навіть той світ, який є максимально об’єктивним і атеїстичним, все рівно лишається вірним вірі в людину.

«Я майже нічого не пам’ятаю про старий світ. Не пам’ятаю телефони, комп’ютери, магазини… Але пам’ятаю, що тоді світ здавався непорушним. Так, він тонув у конфліктах, катаклізмах і війнах, але… фундаментальні засади здавалися непохитними… До того, як усе похитнулося і розвалилося», – розповідає хлопцеві доктор, який в нібито тотальному розпаді свідомості альфа-зомбі зумів видобути іскру згаслого розуму. Похитнулося і розвалилося все тоді, коли процес виховання перетворився на телезомбування й інфікованість вірусом масового психозу зі штамами фашизму і популізму стала невідворотною (недарма авторський діалог із глядачем вустами травмованого шизофреніка-соціопата повертається до «Телепузиків», з яких «усе» почалося: продитячих плюшевих монстриків, які мають на животах телеекрани і дивляться на тих екранах на самих себе, які дивляться на своїх екранах на самих себе, які дивляться на своїх екранах на самих себе…, і так далі і далі до нескінченності…).

Лікар, який один не здатен вилікувати більшу частину людства від затуманення і божевілля, знаходить в своєму останньому «пацієнтові» компанію для морфінного кайфового заспокоєння й опіумного вічного забуття (бо кайфонути і забутися інколи здається єдиним виходом зі світу, що перевернувся…, як хрест на шиї психа у велюрових треніках і олімпійці). І він знову ж таки невипадково називає патлатого велетня (за волосся і м’язи) біблійним Самсоном, який згідно із міфом втратив сховану в пасмах божественну силу (варто помітити плішину на голові альфа-зомбі), та потім усе ж таки молитвою і божественним чудом її повернув назад (як повернулося до жертви масового психозу, до зомбованого спорожнілого телепузика вічне сяйво чистого мислення)… «Тепер, Самсоне, ти у мене в боргу. Жартую. Я державний лікар, безкоштовний».

«Я не маю квитка» – так тут звучить символічна фраза пробудження серед камерного хаосу богів і монстрів, і земних скажених синів… Очевидно, що поїзд із людством в тісних душних вагонах періодично, на кожній спіралі історії стрімголов мчить у тартарари…, з кожним телеекраном всередині ситого чи голодного зацикленого живота… В більшості (хто змирився із Гітлером, любив Сталіна, голосував за Трампа і путіна… чи просто за всяких несправедливих, неправильних, неприпустимих обставин завжди мовчав) є на той потяг у кишенях квитки… Проте дехто (таких менше, та все ще багато) має шанси зійти…

Анастасія Лях