Вбивця (The Killer)

Новий неонуарний трилер від Девіда Фінчера – і задоволення, і розчарування водночас. Розчарування, бо від Фінчера очікувалось щось із більш заплутаним сюжетом, а не лінійний бойовик про методичну роботу (і певні відхилення від роботи) найманого вбивці, котрий до того ж ще й систематично грузить глядача своєю холоднокровною філософією. І з Тільдою Свінтон тут лише один епізод (до того ж неординарну зовнішність актриси образливо описують як «ватну паличку»…, хоча певна прицільність у цій асоціації все-таки є). Задоволення, бо культовий режисер цього разу є як ніколи технічним, точним і елегантним. І кадри його настільки довершені, що навіть прості (без підтексту й інформативності) віджимання Майкла Фассбендера чи довге споглядання актора в оптичний приціл змушують їсти екран уїдливим, маніакальним поглядом.

Як і у випадку з «Дівчиною з тату дракона», естетика стрічки починається зі вступних титрів, на яких стильним відточеним кліпом (згадаймо, що Фінчер починав кар’єру саме як кліпмейкер) пробігають ключові деталі найрізноманітніших способів убивств, зокрема тих, котрі імітують нещасні випадки чи суїциди (саме на таких постановках блискуче знається головний герой, хоча й дистанційним снайпером бути йому теж достатньо смакує). Далі розповідь ділиться на шість глав і епілог. Главам відповідають різні міста і країни: Париж, Домінікана, Новий Орлеан, Сент-Пітерсберг у Флориді, передмістя Нью-Йорка, Чикаго і знову Домінікана. У Парижі кілер має виконати замовлення, але несподівано для самого себе (адже він ніколи не помиляється, вірніше не помилявся) хибить і поспішно летить додому, в Домінікану, де розуміє, що через провалене завдання тепер сам став замовленням. Тож аби вижити, найманцю треба першим дістатися до усіх причетних: до роботодавця, до інших кілерів, що на нього полюють, і до клієнта, замовлення котрого він епічно провалив.

Не варто вірити синопсисам. Адже «Вбивця» обіцяв історію асасина, котрий раптово починає рефлексувати і гризтися докорами сумління через скоєні вбивства, чи мучитися співчуттям до своїх жертв. Нічого подібного у фільмі немає. Якраз навпаки, наче мантру, герой знову і знову, і знову повторює самому собі: «Жодного співчуття. Бо співчуття – це слабкість. А слабкість – це вразливість». І діє точнісінько за цим правилом (не вбиває хіба що собаку, котрого тимчасово нейтралізує снодійним). І неясно, з якого такого дива чи переляку (та точно не через вияв совісті чи емпатії) він схибив у Парижі: ані сам герой, ані автор не аналізують цей загадковий ляпсус, тож глядачеві доводиться прийняти його як факт випадкової невдачі, бо невдачі трапляються в житті із кожним.

Так само не варто вірити вбивцеві, котрий у першій главі запевняє, що йому «абсолютно на все плювати». Не на все і не на всіх. Адже виявляється, що у Домінікані не просто знаходиться його затишне лігво, а й чекає у лігві кохана жінка (а кохання – то і слабкість, і вразливість). Тож так, історія безіменного найманця, в котрого є слабина через любов і котрий мститься і полює на тих, хто зверху, аби не бути впольованим самому, не може не нагадати історію Джона Віка (остання глава котрого була вельми французькою, як і французький графічний роман, за яким Фінчер поставив своє кіно). І так само шлях кілера наповнений стилем, технічністю, правилами та елегантністю. Тільки у більш реалістичному (себто менш кінематографічному) світі. Менш біблійному і більш цинічному (хоча сам герой, говорячи із глядачем і передбачаючи звинувачення у цинізмі, наголошує, що цинізм і скепсис не є синонімами, і відносить себе до скептиків, а не до циніків).

Смотрите легально на MEGOGO

Жодного співчуття. І жодного глядацького співчуття у тому числі. Якщо героєві Кіану Рівза ми беззавітно і повністю співпереживали, то на героя Майкла Фассбендера… нам цікаво дивитися, проте відчуттів ані зі знаком плюс, ані зі знаком мінус ми до нього не маємо (і навіть його покатовану дівчину режисер нам зумисно показує так, аби не зміг скластися чіткий і конкретний образ, бо конкретні образи викликають емоції, а хтось забинтований і у синцях – це просто хтось). І хоча його помилка – прояв людськості (не людяності, а саме людськості), надалі він все одно діє як швейцарський механізм, а не жива людина (до речі, в одному з інтерв’ю оператор стрічки розповів, що серед іншого завданням Майкла Фассбендера було… зовсім не кліпати). Тож здається, ніхто (ні режисер, ні сценарист, ні виконавець ролі, ні відповідно глядач) жодної уяви не має, ким насправді є цей персонаж і хто реальний ховається під дурнуватим маскувальним нарядом німецького туриста у панамі, що дійсно відлякує і копів, і перехожих, і глядачів («Цей лук я підгледів у німецького туриста в Лондоні. Адже ніхто не хоче мати справу з німецькими туристами. Всі від них шарахаються так само, як від мімів»).

Кілер Фінчера і Фассбендера – це також дуже жорстка версія… Амелі Пулен. Так-так, тієї самої у виконанні Одрі Тоту. Особливо у тому місці, де герой зізнається глядачеві, що йому «подобається думати про те, як ведучі реаліті-шоу «Скарби зі сховищ» (шоу, де влаштовуються складські і гаражні аукціони) відчиняють його гараж і бачать…» магазин озброєння і паспортів. Майже те саме, коли юній дівчині подобається думати про кількість людських оргазмів цієї хвилини.

Новий трилер від Девіда Фінчера – не стільки кіно, скільки конструкція. Блискуча конструкція довершених елементів. І на гарну конструкцію абсолютно точно можна дивитися із задоволенням. Проте розсміятися з неї або розплакатись, чи полюбити конструкцію… навряд чи можливо.

Анастасія Лях