10 найкращих ролей Коліна Фаррелла

02.02.2023 Актори, Добірки

Найкращі ролі Коліна Фаррелла

Цей симпатичний ірландець з напрочуд виразними бровами із віком став актором набагато цікавішим і набагато більш різноплановим. І сьогодні йому блискуче вдаються і комедії, і трагедії, і трагікомедії, і навіть лякаючі та огидні ролі. Іноді його майже не впізнати за гримом, як от у міні-серіалі «Північні води» та у фільмі «Бетмен». Іноді він герой, іноді боягуз, іноді монстр, іноді чарівний бандит чи навіть убивця…, та, мабуть, найкраще даються Фарреллу звичайні провінційні хлопці з мальовничо-пивної ірландської глушини.

Підтримайте нашу редакцію

Країна тигрів (Tigerland, 2000)

Одна з перших робіт Коліна Фаррелла в кіно і перша головна роль, яка принесла йому статус багатообіцяючого новачка. У цій антивоєнній драмі про війну у В’єтнамі, дія якої розгортається в тренувальному таборі для новобранців у штаті Луїзіана, показано характери кількох молодих американських солдатів, які незабаром будуть кинуті в пекельну м’ясорубку і дуже по-різному сприймають майбутній бій. Хтось романтизує війну і бачить себе новим Хемінгуеєм, хтось боїться, хтось філософськи приймає неминуче, хтось сам рветься у пекло, а хтось сподівається, що війна його загартує і перетворить на справжнього чоловіка. Герой Фаррелла – пацифіст, зухвалий і волелюбний бунтар, який зневажає та ненавидить цю війну і повстає проти системи.

Дім на краю світу (A Home at the End of the World, 2004)

До моменту виходу цієї ЛГБТ-мелодрами про кохання та свободу в Америці 1980-х за романом пулітцерівського лауреата актор був уже цілком відомий: він встиг знятися в «Особливій думці» з Томом Крузом, «Рекруті» з Аль Пачино, «Спецназі міста янголів» з Джеремі Реннером, практично сольно виступив у камерній «Телефонній будці» від режисера «Країни тигрів» Джоеля Шумахера. До речі, цього ж року вийшов помпезний історичний байопік «Александр», у якому Фаррелл продемонстрував не лише військовий талант Александра Македонського, а й його бісексуальність, та ще жовтеньку курчаткову блондинність… Але якщо роль величного античного полководця виявилася для актора провальною, то гра у «Домі на краю світу» (де також знялася Робін Райт) навпаки, удостоїлася дуже теплого прийому. Тут Фаррелл зіграв клівлендського юнака з неблагополучної сім’ї, який після смерті спершу матері, потім батька потрапляє до будинку свого найкращого друга. Ставши братами, хлопці зближуються ще сильніше і одного разу перетинають межу дружби. Через кілька років вже не підлітки, а дорослі молодики вони зустрічаються знову і починають жити разом у орендованій маленькій, але затишній нью-йоркській квартирі, котру з ними ділить красива й самотня дівчина, що мріє народити дитину. У результаті трійця утворює любовний трикутник чи радше нетрадиційну сім’ю, в якій комусь одному рано чи пізно доведеться відчути себе зайвим.

Залягти на дно в Брюґґе (In Bruges, 2008)

У цій ірландській кримінальній трагікомедії від Мартіна МакДони, яка незмінно фігурує у списках кращих чорних комедій усіх часів, Фаррелл склав блискучий душевний тандем із земляком Бренданом Глісоном. Актори зіграли двох ірландських найманих убивць, які після певного інциденту (персонаж Фаррелла під час виконання чергового завдання випадково застрелив ні в чому не винного хлопчика) мають десь причаїтися і перечекати. Місцем їхньої вимушеної відсидки стає бельгійська діра із середньовічною архітектурою під назвою Брюґґе. І поки старший смиренно чекає і, користуючись нагодою, відпочиває від роботи і насолоджується зодчеством провінційного містечка, молодий, геть знервований і нестриманий, тиняється, мучиться і рефлексує. Поки вбивця дитини гризеться почуттям провини і навіть думає пустити собі кулю в рот чи чоло, старший отримує наказ ліквідувати неврівноваженого і проблемного партнера, до якого відчуває майже батьківську любов. У тихому маленькому містечку назріває кровопролитний екшн та драматична розв’язка. Колін Фаррелл створив тупуватий, плебейський, але надзвичайно симпатичний образ кілера з совістю та серцем, і розхитаними нервами, а МакДона – іскрометну бадді-трагікомедію про кодекс, принципи, любов і гуманізм.

Читайте також: Найкращі чорні комедії

Нестерпні боси (Horrible Bosses, 2011)

У цій зовсім не інтелектуальній, але смішній голлівудській комедії Фаррелл виконав другопланову харáктерну партію одного з «нестерпних босів». За сюжетом троє головних героїв, скромні та працьовиті представники «планктону», зазнають щоденних принижень і претензій від своїх жахливих шефів-самодурів і ходять на роботу як на каторгу. Одного тероризує тиран і психопат, іншого домагається начальниця-німфоманка, а третього дратує нестерпно, кричуще, феєрично тупий син колишнього керівника, що посів його місце. Останнього якраз і зіграв Фаррелл. Його надутий персонаж кладе руки в боки, робить губи «качечкою», дивиться геть нічого нерозуміючим поглядом спідлоба (а лоб у нього непомірно високий, що, правда, аж ніяк не робить його високолобим) і незграбно ховає плішину, зачісуючи набік пасмо рідкого волосся. Словом, вкрай колоритний, гиденький і водночас чарівний кретин вийшов у актора.

Лобстер (The Lobster, 2015)

Самобутній грецький постановник Йоргос Лантімос розкрив Коліна Фаррелла з нових сторін. У сатиричній антиутопії «Лобстер», що розповідає про світ, де кохання – не вибір, а тяжкий обов’язок, Фаррелл виконав головну роль. Його персонаж спершу потрапляє у спецготель примусових знайомств, де кожен у певні терміни повинен знайти «другу половинку» виходячи з наявності чогось спільного (наприклад, дефекту мовлення, косоокості чи кульгавості, або спільної любові до солоних крекерів…), інакше його буде перетворено на тварину, проте на яку це вже за власним вибором (герой хоче стати лобстером). А потім втікає до протилежного табору повстанців-одинаків, у лавах котрих навпаки, будь-які стосунки перебувають під суворою забороною. Тобто свободи немає ані в тих, ані в інших. У цій екстраординарній картині, сповненій іронії та трагедії, і констатації людської нездатності через вроджене непереборне его любити когось (окрім себе) по-справжньому, Фаррелл створив маленький, але прицільно точний, опуклий образ смиренного тихоні, який хоч і не згоден із системою і навіть намагається їй протистояти чи як мінімум її обдурити, та насправді ні на який заколот нездатний, як і більшість із нас.

Читайте також: Всі фільми Йоргоса Лантімоса, ранжовані від найгіршого до найкращого

Вбивство священного оленя (The Killing of a Sacred Deer, 2017)

Після успіху «Лобстера» Лантімос зняв Коліна Фаррела ще раз. На цей раз без комедії. Актор зіграв успішного кардіохірурга, який припускається страшної лікарської помилки, через яку помирає пацієнт. Відчуваючи провину і відповідальність, герой починає зближуватися із сином-підлітком, що залишився без батька з його милості. Він дарує хлопцеві подарунки та запрошує до своєї оселі, знайомить із дружиною, сином та донькою. Та через деякий час поведінка хлопця стає безцеремонною і настирливою, а сім’ю лікаря раптово спіткає страшне незбагненн горе: його дітей одного за другим розбиває безпричинний з медичної точки зору параліч. Цього разу Лантімос зняв майже давньогрецьку трагедію або біблійну притчу про невблаганність фатума та неминучі наслідки скоєних проступків, такий собі міф чи алегоричну оповідь про невідворотність нещадної кари за гріхи. А Фаррелл зіграв боягузливість і слабкість, котрі нікого не прикрашають перед лицем жаху і безвиході.

Джентльмени (The Gentlemen, 2020)

Доброго наставника лондонських гопників Колін Фаррелл зіграв у кримінальній комедії Гая Річі «Джентльмени», довівши, що джентльменство – достоїнство не обов’язково манірних аристократів, а й нетряної шпани у спортивних костюмах. Тому його стильний і до біса симпатичний герой носить бомбер і джогери з класичного англійського картатого твіду, що уособлює шляхетність вуличної шантрапи. Малюсінька, проте вельми яскрава і типу панібратська, компанійська, невимушена роль, що на всі сто подобається глядачеві.

Північні води (The North Water, 2021)

А в цьому костюмному міні-серіалі про брудне і смердюче вікторіанство, британський імперіалізм і жорстокий китобійний промисел актор виконав роль, з огидністю якої не зрівняється навіть дісішний Пінгвін. Пузатий і загримований, Фаррелл став гарпунником, котрий вбиває нещасних тюленів і кашалотів з жахливими ентузіазмом та задоволенням. Він – людина, нижче за яку представників homo sapiens не існує. Він – тварина, монстр, чудовисько, квінтесенція підлості, аморальності, невігластва та садизму, в якій від людини немає зовсім нічого: ані душі, ані тіла, ані розуму. Соковита, смілива і навіть шокуюча робота артиста, який не побоявся змінити амплуа симпатяги на блювотну грудку усіх можливих людських мерзенностей.

Після Янґа (After Yang, 2021)

Ця метафізична науково-фантастична драма могла б бути одним з епізодів антології «Чорне дзеркало». З одного боку, надповільна, майже статична і монотонна картина, в якій єдина жвавість – це груповий фітнес-танець у футуристичних костюмах на вступних титрах. З іншого – ідеальна історія у філософському, культурологічному і толерантному контекстах. В об’єктиві – звичайна родина майбутнього, що складається з європейця-батька, чорношкірої афро-матері і двох дітей-азіатів: маленької дівчинки і дорослого хлопця. Подружжя вдочерило новонароджену китайську дівчинку, а потім, аби дитина не розгубила своє походження й коріння, аби пізнала рідні мову і культуру, батьки купили у конторі під назвою «Брати і сестри» (там можна придбати дружніх андроїдів, що стануть дитині братиком чи сестричкою) так званого культурного бота (тобто запрограмованого на вивчення культур, традицій і мов), робота-китайця на ім’я Янґ. З часом останній став справжнім членом родини, сином для подружжя та дійсним братом для дівчинки, проте одного дня раптово зламався і відключився…

Весь фільм герой Фаррелла різними способами, оббиваючи пороги різних контор і сервісних центрів, намагається відремонтувати зламаного чи то андроїда, чи то сина. І для нього неприпустимо просто «утилізувати цей екземпляр та придбати інший». Не тому, що грошей на нового немає, хоча їх немає. А тому, що відчуває утрату замість того, аби відчувати прикрість через несправність побутової речі… Тут його персонаж невипадково є чайним знавцем і чайним майстром, який присвятив життя вивченню сортів, смаків і церемоній заварювання. Тут він – полярна протилежність до більшості своїх попередніх героїв: медитативно стриманий, навчений мистецтву споглядати і не квапити плин часу. Коли протагоніст продивляється карту пам’яті Янґа (ім’я робота невипадково перекладається як «молодий», а назва фільму невипадково звучить як парафраз виразу «після смерті»), його очима ми «читаємо» думку режисера і автора про плин живого: народження, дорослішання, старіння і смерть, що нібито є недоступними і незрозумілими для штучного світу. Проте робот Янґ все ж помирає, вимикається раз і назавжди без можливості перезапуску-воскресіння. Бо ніщо не є незмінним, і в усього так чи інакше є своє завершення, після якого вже нічого немає, окрім вічно кружляючих у нескінченному космосі спогадів про початок і плин буття.

Простакуватих плебейських персонажів Фаррелл змінив на чоловіка і батька, що філософськи вивчає те, як машина вивчала живий світ, і переймає від машини мудрість прийняття невідворотного кінця як остаточності, мудрість необхідності миритися з утратою і відпускати, не сподіваючись на диво повернення. І як недивно, акторові пасує бути ретранслятором східної філософії. Нетипово витончена, м’яка, делікатна, ніжна, тиха, спокійна, смиренна і екзистенційна роль зазвичай нетерплячого ірландця.

Банші Інішерина (The Banshees of Inisherin, 2022)

Через п’ятнадцять років після свого дебюту «Залягти на дно в Брюґґе» ірландський режисер Мартін МакДона зняв ще одну бадді-трагікомедію з найдушевнішим акторським тандемом Коліна Фаррелла і Брендана Глісона. Але цього разу аж ніяк не кримінальну, а екзистенційну. І набагато більш ірландську. Зрілу і вдумливу, але менш веселу і геть не динамічну. І персонажі Фаррелла й Глісона цього разу зовсім інакші, хоча між ними вібрує той самий міцний і нерівний зв’язок «батька» і «сина», та сама прониклива й цупка зворушливість… Події розгортаються у 1920-х роках на вигаданому ірландському острові Інішерин (справжній називається Інішир). На материку палає війна між ірландськими революціонерами і британською армією. Але на Інішерині надзвичайно тихе життя так само повільно тягнеться своїм звичаєм. Тут ніби усе є незмінним. І широченні пустирі, і мальовничі відсторонені ландшафти, і пасторальне життя пастухів, що мають в житті єдину розвагу – вечір після робочого дня за пінтою пива у єдиному місцевому пабі. Боротьба проходить повз Інішерин. Все проходить повз Інішерин… Фаррелл зіграв фермера Подріка, що геть не розуміє, чого одного чудового дня його старий і найкращий друг раптово категорично відмовляється з ним спілкуватися і сидіти за одним столом у пабі.

Тут Фаррелл зі справді віртуозною майстерністю трагікоміка зобразив маленьку провінційну людину, що охоче приймає і навіть любить статичну незмінність низького, приземленого існування, і не жадає нічого більшого. Його герой не має дружини й дітей, живе разом із незаміжньою сестрою (яка дуже начитана і знає значення мудрованих слів), щовечора ходить у паб, обожнює свою худобу наче домашніх пухнастиків (особливо маленьку ослицю Дженні) і має, вірніше мав кращого друга. Подрік недалекий, але добрий. Нікому не робить шкоди… Допоки не стикається із бунтом товариша, суть якого йому ніколи не вистачить клепки і ученості зрозуміти. І ця його чесна, тверда неспроможність до розуміння якихось високих матерій і екзистенційних рефлексій цілковито обеззброює.

Те, що здається драмедією про сварку двох друзів з фірмовою ірландською іронією, насправді складний і глибокий, і дуже сумний, а подекуди навіть страшний і жорсткий роздум про щастя невігласів і нещастя просвічених; про трагедію тих, хто пробудився від вічного «інішеринського сну» і почав зневажати беззмістовне животіння, і солодкість святої простоти тих, хто радіє у незнанні і у відірваному від умоглядних міркувань буденному позитивному існуванні, прибираючи за худобою кізяк і випиваючи келих пива… Герой Коліна Фаррелла – щасливий простак без схильності до меланхолії, що не турбується ані революціями, ані вічністю. Його турбують ослиця Дженні і той незбагненний і вельми неприємний факт, що старий друзяка чомусь став непривітним і злим. Подріка не хвилюють великі проблеми великого світу. Але саме Подрік і тільки Подрік (і обличчя актора безапеляційно виражає міцність цього примітивного, але осяйного щастя) проживає своє маленьке життя у гармонії і блаженному мирі. І йому неможливо не заздрити.

Анастасія Лях

Підтримайте нашу редакцію

Читайте також:

Найкращі ролі Тома Гіддлстона

Найкращі ролі Вуді Гаррельсона

Найкращі ролі Венсана Касселя

Найкращі ролі Стеллана Скашгорда

Найкращі ролі Жана Дюжардена

Найкращі ролі Курта Рассела

Найкращі ролі Сема Роквелла

Найкращі ролі Дензела Вашингтона

Найкращі ролі Ґері Олдмена