Найулюбленіші ромкоми всіх часів
Цю статтю ми назвали добіркою саме «найулюбленіших», а не «найкращих» романтичних комедій. Бо ж чимало ромкомів, котрі отримали від критиків наганяй, потім стали улюбленцями глядачів на кілька поколінь вперед. Ну, приміром, один з перших фільмів за участю Джулії Робертс, ромком «Містична піца», кінознавцям вельми сподобався, та з глядацької пам’яті швидко вивітрився, тоді як пізніша «Красуня» навпаки, від професіоналів отримала середні і навіть низькі оцінки, проте серед звичайних глядачів здобула статус канонічної лав-сторі про повію-попелюшку і прекрасного «принца» на шикарному спорткарі…
Реальна любов (Love Actually, 2003)
Різдвяний ромком – особливий романтичний піджанр. Це максимально святкове комбо, де романтичний настрій і різдвяний настрій йдуть єдиним компактним флаконом два в одному. А у випадку «Реальної любові» ще й з купою британських зірок: Кірою Найтлі, Коліном Фертом, Г’ю Ґрантом, Еммою Томпсон, Ліамом Нісоном, Аланом Рікманом, Біллом Наї, Мартіном Фріменом… Це стрічка-мозаїка, що поєднує з десяток паралельних романтичних історій, які відбуваються у Лондоні напередодні Різдва. І хоча це мелодраматична комедія, лінії далеко не всіх персонажів завершуються хепі-ендом. Приміром, керівник рекламного агентства у виконанні Рікмана, заграючи із сексапільною секретаркою, дуже ображає дружину. А героєві Ендрю Лінкольна доводиться зізнатися у тому, що безтямно закоханий у чарівну наречену свого найкращого друга, і змиритися зі стражданнями через неможливість, неприпустимість, невзаємність цього кохання. Героїня Лори Лінні роками мовчки зітхає за вродливим колегою, та коли настає момент близькості, про який вона так довго мріяла, дівчина виявляється не в змозі проігнорувати дзвінок свого психічно хворого брата, бо любов до брата реальніша за сексуальне тяжіння до смуглявого красеня… Ромком Річарда Кертіса, котрий інколи називають романтичною трагікомедією, справді показує, що «реальна любов» є надзвичайно різною: сумною, нещасливою і навіть помилковою зокрема…, та існує вона усюди, ледь не у кожному квадратному метрі часу та простору.
Щоденник Бріджит Джонс (Bridget Jones’s Diary, 2001)
Інший улюблений знову-таки британський ромком – звісно ж, «Щоденник Бріджит Джонс» з американською акторкою Рене Зеллвеґер у головній ролі. Його резонанс полягає у максимальній звичайності героїні, з котрою асоціює себе кожна глядачка. Адже працівниця видавництва Бріджит Джонс – аж ніяк не модельна красуня, а кумедна й трохи незграбна пампушка, котрій не щастить з бойфрендами і котра, звичайно ж, чекає, чекає, чекає (закидаючись цукерками і печивом)… на справжнє-справжнісіньке велике кохання. А потім, дещо заплутавшись і нарешті щось схоже на «казкову лав-сторі» таки намацавши, опиняється перед вибором між шармом ловеласа (Г’ю Ґрант) і занудством педанта (Колін Ферт).
500 днів літа (500 Days of Summer, 2009)
Нетиповий ромком теж цілком може стати улюбленим. Приміром, за виняткові дотепність і винахідливість. Автори стрічки «500 днів літа» (котра в оригінальній назві містить гру слів, бо Саммер, що перекладається з англійської як «літо», є ім’ям головної героїні, за якою страшно побивається головний герой у виконанні Джозефа Гордона-Левітта) говорять, що кожна закоханість – наче сезон, пора року, що рано чи пізно неодмінно поступиться наступній порі, як ти не намагайся подовше втримати літо; і що зміни – це природно і навіть необхідно. Персонаж Гордона-Левітта працює на роботі, котру не любить (у фірмі з виробництва вітальних листівок), і зациклюється на дівчині, котра не любить його. Тож нам ніби розповідають романтичну історію з точністю до навпаки. І навіть дещо приголомшують глядачів фактом, що й наприкінці сюжету герой і героїня все одно не будуть разом. Тобто цей ромком не про те, як зустріти кохання, а про те, як від нього звільнитися і крокувати далі.
Це безглузде кохання (Crazy, Stupid, Love, 2011)
У цьому дорослому і вкрай смішному ромкомі, котрий теж препарує різні види (сорти, форми, типи, етапи, вікові періоди) симпатії, флірту, закоханості та кохання, бездоганно елегантний і майстерний молодий донжуан у виконанні Раяна Гослінга випадково чує у барі скиглення зрілого невдахи (Стів Карелл), котрого зрадила дружина (Джуліанна Мур), і вирішує бідоласі допомогти: перевдягає його з футболки GAP у вишукані бутикові костюми і вчить правильно спокушати незнайомих жінок. Незручний момент настає, коли донжуан несподівано для самого себе закохується у дівчину (Емма Стоун), котра виявляється дочкою героя Карелла… «Це безглузде кохання» стверджує, що любов складається із суцільних парадоксів, у ній нема правил і типовостей, і всі її «аргументи», «причини», «мотиви» – лише в очах і думках того, хто закоханий. Тому ідеальний красень-ловелас, «наче відфотошоплений», волею серця обирає максимально природну, невимушену, живу і нефальшиву дівчину. А у невдасі, котрого дружина вважає прісним тюхтієм, сусідська школярка бачить чоловіка своєї мрії. А малий син тюхтія дивиться на ту сусідку як на Шерон Стоун…
Сабріна (Sabrina, 1995)
Тоді, у 1995-му, суворі критики написали, що ремейк романтичної комедії «Сабріна» тотально програв оригіналу, котрий був випущений у 1954-му і в котрому зіграли Одрі Гепберн і Гамфрі Боґарт. Написали, що на тлі сяючої енергетики Гепберн актриса нової версії Джулія Ормонд виглядає блякло й пісно, і буцімто витягнув кіно виключно шалений шарм Гаррісона Форда… Ми не згодні і готові топити за те, що в ремейку всі троє ключових виконавців (Ормонд, Форд і Грег Кіннер), а також Ненсі Маршанд в образі старої прагматичної матері бізнес-сімейства є чудовим, блискучим, влучним кастинг-рішенням. «Сабріна» – теж історія попелюшки, а саме мрійливої доньки шофера, який багато років працює водієм на багату родину підприємців. Сабріна зростала у затінку цього багатства, поряд з двома синами багатіїв і була по вуха закохана у молодшого брата, та все ж завжди належала до іншого класу, завжди залишалася шоферською донькою. І коли Сабріна перетворилась з дівчинки на дівчину, батько, аби врятувати мрійницю від одержимої та марної закоханості, відправив її від гріха подалі навчатись у Парижі. Та звідти незграбне дівчисько, «гидке каченя», повернулося приголомшливою лебедицею… зі старими мріями.
Без образ (No Hard Feelings, 2023)
Часто здається, ніби все улюблене вже зняли раніше і що нове стати улюбленим неспроможне. Ромком за участю Дженніфер Лоренс «Без образ» цілком здатен переконати у протилежному та освіжити старі списки улюблених романтичних комедій. Хоча це певною мірою ревізіоністський ромком, тож тут немає традиційної лав-сторі і замість кохання герої переживають дорослішання, незграбний секс, дружбу, звільнення від страхів та комплексів. Лоренс зіграла тридцятирічну (з гаком) мешканку мальовничого маленького курортного містечка, котра звикла все в житті вигризати власними зусиллями. Вона зростала сама і перетворилася на бойовий пропелер, звикла діяти як танк і не звертати особливої уваги на чужі почуття та скиглення. У містечку вона працює водійкою таксі та у сезон заробляє непогані гроші, за які мріє викупити в банку материн будинок. Коли її тачку забирає евакуатор, героїня втрачає єдиний спосіб заробітку, тож, вичитавши дивне оголошення від багатих стурбованих батьків, зголошується стати «секс-вчителькою» для їхнього зелененького сором’язливого сина… Автори стрічки дотепно показують ідеологічно-ментальну прірву між поколіннями, а саме поколінням міленіалів та поколінням зумерів, і не менш дотепно цю прірву долають. І зумисно до самого кінця так і не перетворюють оригінальний сюжет, котрий спритно порпається в альтернативних коханню психологічних процесах, на типову лав-сторі.
Чотири весілля та одні похорони (Four Weddings and a Funeral, 1994)
Це зараз Г’ю Ґрант активно знімається у Гая Річі і частенько зображає слизьких та шельмуватих поганців, а в молодості актор був головною зіркою британських ромкомів. «Чотири весілля та одні похорони» – дуже англійська романтична комедія, що розповідає про симпатичного молодика, що є завсідником весільних церемоній. У якості шафера чи просто гостя, лишень не в якості нареченого. На цих весіллях, де зазвичай збирається одна й та сама компанія друзів, знайомих, родичів, герой знайомиться і заводить роман з ефектною і чарівною американкою (Енді МакДавелл) у широкополому капелюсі. Та оскільки англієць-бабій (до речі, Г’ю Ґрант, будучи молодим, і в реальному житті був ще тим донжуаном, і його колишня дівчина Елізабет Герлі неодноразово розповідала про численні зради і скаржилася на інфантильність зіркового бойфренда) не наважується зробити серйозний крок, американка виходить заміж за іншого, тож герой зрештою стає гостем і на її весіллі також…
Ноттінг Гілл (Notting Hill, 1999)
Ще один ромком за участю Г’ю Ґранта, в якому його ліричний герой так само закохується в американку. Але цього разу не просто в американку, а у голлівудську кінозірку, котру зіграла Джулія Робертс. Симпатична і затишна романтична історія, схожа на дорослу варіацію дитячої казки (як і більшість романтичних історій), розповідає про випадкове і начебто неймовірне кохання між скромним власником книжкової крамниці у Лондоні та знаменитої актриси з Лос-Анджелеса, на яку полює натовп папараці і шанувальників. Їхні життя та шляхи настільки різні, що ніколи не мали б перетнутися, а якщо й перетнулися через дивовижний збіг обставин, то мали б зіштовхнутися і розійтися в різні боки. Власне, так і стається. І навіть не один раз. Та оскільки «Ноттінг Гілл» – урбаністична казка, то і фінал в неї, звісно ж, казковий.
День бабака (Groundhog Day, 1993)
Знову Енді МакДавелл, але тут у тандемі з Біллом Мюрреєм. Останній зіграв егоїстичного, злегка цинічного телеведучого, котрий не любить людей і завжди усім невдоволений. Зокрема робочим завданням відправитись до чортів на виступці у далеку холодну Пенсільванію, аби на традиційному святі Дня бабака запитати в бабака, ранньою чи пізньою буде весна цьогоріч. Через хуртовину герой застрягає у пенсільванській дірі, а через магію застрягає у часовій петлі і щоранку під один і той самий сигнал будильника просинається в одному й тому самому дні – Дні бабака. Звісно, це не лише комедійна і романтична історія, а ще й повчальна і виховна. Нескінченна кількість повторів зрештою перевиховує мізантропного егоцентрика і вчить ставитись до людей по-людськи. І до незнайомців, і до нав’язливих старих знайомих, і до жінки, котра подобається…
Коли Гаррі зустрів Саллі (When Harry Met Sally, 1989)
Так, у цьому ромкомі героїня Мег Раян напрочуд яскраво імітує оргазм посеред заповненого ресторану. Та любимо цю розумну й дотепну стрічку, звісно ж, не тільки за ту сцену. Мег Раян і Біллі Крістал зіграли двох друзів, знайомих ще з коледжу. За їхніми стосунками глядач спостерігає впродовж дванадцяти років, і всі ті дванадцять років Гаррі і Саллі жваво дискутують, сперечаються щодо того, чи можлива дружба між чоловіком і жінкою, чи можлива дружба після сексу, чи можливі дружба і секс разом… Впродовж років вони зустрічаються з різними людьми і навіть з кимось одружуються, та коли не клеїться, плачуть в сорочку одне одного. Звісно, такий довгий шлях вони проходять задля того, аби зрештою збагнути, що не дружать, а кохають і ідеально одне одному підходять.
Красуня (Pretty Woman, 1990)
Канонічна історія попелюшки у виконанні Джулії Робертс і принца у виконанні Річарда Гіра з додаванням «пігмаліонських» мотивів. Бізнесмен-багатій зустрічає на дорозі повію і саджає у свій дорогезний ексклюзивний спорткар. А потім пропонує за чималі гроші побути кілька днів ескортницею, тобто його супутницею, його дамою, що має бути мовчазною прикрасою на його бізнес-зустрічах. Коли дешева повія перевдягається в елегантні сукні, вчиться етикету і навіть розпізнає виделку для молюсків, їй починає здаватися, що нарешті мрії здійснилися і вона потрапила у нескінченну казку. Та на відміну від казкового принца принц дорослого ромкома виявляється набагато цинічнішим і прагматичнішим… Втім, наприкінці, ясна справа, не лише Пігмаліону вдається переробити невігласну квіткарку Елізу Дуліттл (створити Галатею), але й їй вдається змінити його.
Бум (La Boum, 1980)
Мабуть, уся підліткова романтика (принаймні тих глядачів, хто народився у 1970-80-х) виросла на цій культовій французькій стрічці, в якій зіграла чотирнадцятирічна Софі Марсо. Красномовна назва картини відображає бурхливість підліткового віку, коли все довкола (закоханість у старшокласників, перші поцілунки під час повільного танцю на дискотеці, сварки батьків, максималізм і кардинальні зміни настрою; розчарування, що здається «смертю»…) постійно тікає у голові, наче вибухівка. І зрозуміло, що, не дивлячись на легковажність, «Бум» (і так само його продовження «Бум 2»), показував, як крізь гру у дорослість відбувається реальне дорослішання.
Амелі (Le Fabuleux Destin d’Amélie Poulain, 2001)
Ще один культовий французький ромком, але родом з геть іншої епохи та іншої естетики: ексцентричний, новаторський, дещо фантасмагоричний і навіть експериментальний. Його героїня – Амелі Пулен у виконанні Одрі Тоту, що живе на Монмартрі, – постала, з одного боку, старомодною доброю дивакуватою мрійницею у дусі знову-таки тієї самої Попелюшки (яка сумує від самотності; фантазує про те, скільки коханців у цю секунду відчувають оргазм; збирає в кишені камінці для пускання «жабок» і допомагає людям); та з іншого – перевершила свій час, бо виступила «принцесою», котра аж ніяк не чекає ні на фею, ні на «принца», а влаштовує свою долю сама. І навіть магію теж влаштовує сама. Амелі абсолютно все робить сама, і світ підпорядковується її правилам і бажанням.
Квартира (The Apartment, 1960)
Нехай «Сабріну» Біллі Вайлдера ми замінили ремейком, та до списку потрапили два інші ромкоми легендарного режисера. Про один (за участю пишногрудої білявки) знають геть усі. А от про надзвичайно зворушливу «Квартиру», мабуть, знають лише глибокі кіномани, хоча свого часу стрічка здобула десять номінацій на «Оскар» і виграла в п’яти, зокрема у категорії «найкращий фільм року». Важливо відмітити, що цей різдвяний ромком швидше є романтичною трагікомедією, аніж просто комедією, хоча й з хепі-ендом. До того ж деякої похмурості йому додає той факт, що майже всі події відбуваються в квартирі у присмерковий та вечірній час доби. І ця історія точно не про принца і попелюшку. Скоріш навпаки: про кохання двох маленьких людей, скромного бухгалтера та милої ліфтерки (чарівні Джек Леммон і Ширлі МакЛейн), котрі не переїжджають у замок, а так і залишаються на своїх маленьких місцях, проте еволюціонують їхні до того пригнічені воля та рішучість… За сюжетом нахабний начальник сумирного клерка пропонує підлеглому кар’єрне підвищення в обмін на використання його квартири для побачень з коханкою. Героєві пропозиція не подобається, та він не може відмовити директору. Найбільше розчарування охоплює бухгалтера тоді, коли він дізнається, що коханкою, котру керівник водить до його квартири, є дорога його серцю ліфтерка з їхньої фірми, в котру бідолашний таємно закоханий…
У джазі тільки дівчата (Some Like It Hot, 1959)
Можна не любити Мерилін Монро. Можна не сприймати її як актрису і навіть не розуміти ажіотаж навколо її зовнішності. Проте не любити солістку ансамблю Дану «Цукерочку» Ковальчик у її виконанні навряд чи можна. До того ж Біллі Вайлдер відкинув лірику і зняв, можливо, найдрайвовіший ромком в історії, поєднавши романтику з криміналом і авантюрою. І джазом, звісно ж, котрий разом з героями подорожує від гангстерського Чикаго до сонячного Маямі, де бідні красиві дівчата полюють на мільйонерів у білих штанях… Хоча зрештою образ хижачки, котрий приміряє Цукерочка, виявляється такою ж маскою, як і жіноча перука чи фальшива личина багатія закоханого у неї звичайного саксофоніста.
Це сталося якось вночі (It Happened One Night, 1934)
Як і «Квартира» Вайлдера, ромком «Це сталося якось вночі» Френка Капри теж отримав п’ять «Оскарів» і теж став «найкращим фільмом року». Більш того, забрав статуетки в усіх головних категоріях: фільм, режисура, сценарій, чоловіча і жіноча ролі (таке комбо називають «великою п’ятіркою», і після ромкома Капри воно корилося лише «Мовчанню ягнят» та «Пролітаючи над гніздом зозулі»). Володар убивчого шарму Кларк Гейбл зіграв журналіста-невдаху, який випадково знайомиться в автобусі з дівчиною (Клодетт Кольбер), котра виявляється норовливою донькою-втікачкою владного татуся-багатія, що ховається від татових детективів і репортерів, аби дістатися і бути разом з нареченим, котрого батько забракував. Спершу журналіст і дівчина відчувають взаємну неприязнь, та чоловік обіцяє не дзвонити татусеві лише за умови, що знаменита втікачка з газетних шпальт дасть йому ексклюзивне інтерв’ю… Низка випадковостей, звісно ж, змушує цих двох незнайомців бути невольними попутниками, допоки їхня обопільна антипатія, ясна справа, не трансформується в закоханість…
Тутсі (Tootsie, 1982)
Ромком від режисера Сідні Поллака певним чином переосмислює комедію «У джазі тільки дівчата». Адже тут головний герой у виконанні Дастіна Гоффмана теж перевдягається у жінку, аби отримати роботу (тільки не в джаз-ансамблі, а у мильному медичному телесеріалі), і теж закохується у чарівну колегу-білявку (Джессіка Ленг), котра сприймає його як подругу. Тільки Поллак переносить дію з ревучих 1920-х на початок 1980-х, з мафіозного Чикаго у трудогольний Нью-Йорк. І відображає актуальні реалії американської кіноіндустрії: важкі роки безробіття і акторський страйк у липні 1980 року. Тож Гоффман грає аж ніяк не клоуна у перуці, а драму безробітного та незатребуваного професіонала, котрий несподівано для самого себе, опинившись у жіночій шкурі, починає перейматися геть іншою проблемою: сексизмом і харасментом; та зрештою стає чоловіком-феміністкою.
Загублене місто (The Lost City, 2022)
Сандра Буллок впродовж кар’єри неодноразово грала в ромкомах. І хтось скаже, що до цього списку мав потрапити фільм «Поки ти спав», де акторка зобразила мрійливу касирку метрополітену; або «Кохання з повідомленням», де вона знялася у тандемі з Г’ю Ґрантом; або «Пропозиція», де її героїня-бізнесвумен-стерво була змушена прохати підлеглого у виконанні Раяна Рейнольдса взяти її заміж… Та ми обрали найсвіжіший ромком за участю Буллок, в якому вона зіграла, будучи у 58-річному віці, і виглядала при цьому розкішно. І це не карамельна романтика, а пригодницький екшн… з вельми саркастичною та ультрасучасною романтикою. Героїня Сандри Буллок – популярна письменниця, авторка пригодницьких жіночих романів, котра насправді набагато розумніша за свою ширвжиткову писанину про древні скарби в амазонських джунглях, атаки отруйних змій і еротичні поцілунки в підземеллях. Коли письменницю викрадає божевільний мільярдер (упевнений, що в її сусальних текстах схований ключ до справжніх скарбів загубленого міста), на порятунок несподівано кидається хлопчина-модель (Ченнінг Татум) з обкладинки її книжки. Та тільки сучасна, сильна, емансипована жінка вже не грається у старий консервативний образ «дами у біді» і здатна сама постояти за себе. І на додачу врятувати свого «рятівника», котрий добрий і дуже симпатичний, та злегка тупуватий, незграбний, непристосований і надто ніжний для суворої тропічної пригоди.
Чого хочуть жінки (What Women Want, 2000)
Без харизми Мела Гібсона та елегантної гри Гелен Гант цей ромком, мабуть, не став би улюбленою курйозною лав-сторі кількох десятиліть. А курйоз, нагадаємо, тут полягає у тому, що волею вищих сил самозакоханий бабій Нік Маршал, працівник креативного відділу рекламного агентства, після випадкового удару струмом починає чути невимовлені уголос потаємні та й буденні думки усіх-усіх-усіх жінок…, навіть пробігаючої повз пуделіхи… Як і у випадку з головним героєм «Дня бабака», це прокляття чи дар кинуто на бідолашного для того, аби він змінився на краще, здув своє велике его і навчився слухати і розуміти оточуючих. У випадку з Ніком – слухати (а не тільки чути) жінок.
Ділова дівчина (Working Girl, 1988)
Режисер Майк Ніколс у 1967 році випустив культову стрічку «Випускник» з юним Дастіном Гоффманом, котру частково теж можна назвати ромкомом, та драми в ній все-таки більше, причому і драми екзистенційної, і драми дорослішання, і драми завчасного песимістичного розчарування у стосунках, котрі тільки-но от почалися…, і навіть хепі-енд «Випускника», нібито показуючий щасливі посмішки на збуджених обличчях закоханих, позначений останнім акордом ледь помітного смутку… Тому для цієї добірки ми обрали інший ромком Ніколса – класичну «Ділову дівчину» за участю Мелані Гріффіт і Гаррісона Форда. Історія секретарки Тесс МакГілл – це епохальна історія жіночого успіху, котру можна вважати відправною точкою для усіх подальших феміністських кіносюжетів. І хоча героїня після гидкої зради бойфренда знаходить кохання, і романтична лінія тягнеться крізь усю стрічку, любов тут не є ключовою чи принаймні не є ключовим досягненням. Головне досягнення – власний кабінет у величезній компанії і розуміння, що шлях лише розпочато і є куди прагнути вище і вище, і вище…
Римські канікули (Roman Holiday, 1953)
Звісно, нам подобається Одрі Гепберн. І хоча ми замінили її Сабріну Сабріною у виконанні Джулії Ормонд, та проігнорувати «Римські канікули» ніяк не можемо (до того ж за роль принцеси Анни акторка отримала «Оскар»). До речі, «Ноттінг Гілл» можна назвати омажем саме «Римським канікулам», адже там недоступна простим смертним і затиснута рамками публічного зіркового життя голлівудська кінозірка у виконанні Джулії Робертс (котру теж звуть Анною) під час гостювання у Лондоні зустрічає звичайного книгаря і на певний час торкається приємної свободи звичайного приземленого «живого» життя. У «Римських канікулах» принцеса неназваної європейської монархічної держави, так само затиснута рамками церемоніального життя вищої посадової особи, під час дипломатичного візиту в Рим тікає на кілька днів від своїх нудних обов’язків і зустрічає звичайного газетяра (Грегорі Пек) і так само на певний час торкається заповітної свободи простого некоролівського «живого» життя, коли можна безцільно гуляти містом, їсти морозиво, мчати під освіжаючим подихом вітру на моторолері «Веспа»… Тільки на відміну від «Ноттінг Гілла», де казка завершується умовним весіллям, казка принцеси Анни завершується сумним протверезінням і поверненням у реальність.
Приборкання норовливого (Il bisbetico domato, 1980)
Продовжуючи італійську тему, завершаємо добірку улюбленим дуетом Адріано Челентано та Орнелли Муті у кумедній сучасній переробці п’єси Вільяма Шекспіра. Через зламане авто і погану погоду напрочуд упевнена в собі міська красуня з модного Мілана застрягає посеред якогось провінційного багна і стукає у двері першого ліпшого будинку, в якому, як виявляється, мешкає фермер-винороб і затятий холостяк на ім’я Еліа. Той факт, що сільський мужлан взагалі ніяк не реагує на приголомшливу вроду міланської панянки, настільки обурює і водночас розбурхує рішучу дівчину, що вона береться за будь-яку ціну спокусити неприступного невігласа (хоча насправді Еліа – людина вкрай освічена й начитана, нехай він і не розуміє феномен Чарлі Чапліна та не знає модельєра Валентино). Герой є твердим як кремінь. Не здається навіть перед оголеними принадами Орнелли Муті. Та наприкінці, ну звісно ж, таки ламається його незламна псевдомізогінна чоловіча воля.
Анастасія Лях
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
