6 найкращих фільмів Ксав’є Долана

22.04.2022 Добірки, Режисери

Найкращі фільми Ксав’є Долана

Цей молодий франкомовний режисер з Квебеку на початку кар’єри здобув від преси прізвисько «канадський вундеркінд», бо напрочуд рано прославився і безпрецедентно рано потрапив до Канн (з повнометражним дебютом, який зняв у віці двадцяти років). Та згодом хлопчина виріс, став чоловіком та позбавився дитячого прізвиська. Щоправда, із віком (і з англомовним дебютом) його картини втратили юнацький шарм, експресію, максималізм, щирість… Ксав’є Долан переріс зацикленість на матері, вигорів по темі гей-кохання та, здається, не зумів намацати нову гостру тему для натхнення та емоційного виплеску. Та наразі йому лише тридцять з гаком, і все ще попереду: нове кіно та нові досягнення.

Але озираючись назад, варто згадати, що саме зацикленість на матері, рефлексія з приводу власних складних відносин з родителькою і породили кращі фільми Долана, породили Долана як виразного і самобутнього митця, як яскраву і бурхливу творчу особистість… Звісно, він не єдиний з-поміж режисерів виплекав своє мистецтво із дитячих та юнацьких спогадів, із досвіду багатобарвних та неоднозначних почуттів до матері. Так само зацикленим можна назвати іспанця Педро Альмодовара, який присвятив материнству та матері майже усі роботи. Проте саме Долан (який після розлучення батьків виховувався лише матір’ю і з двох років ріс без батька) створив із матері на екрані культ, мадонну і жахіття одночасно, і відкрив глядачеві прихованість та інтимність, суперечливість та слизькість свого едіпового комплексу, свої велику любов та велику ненависть.

Я вбив свою маму (J’ai tué ma mère, 2009)

Сценарій цієї майже автобіографії Долан написав у шістнадцять років (за що, власне, і отримав прізвисько «канадський вундеркінд», хоча задовго до цього, ще з чотирьох років, маленький Ксав’є знімався в рекламі та серіалах і практично ріс і дорослішав на очах канадських телеглядачів). Згодом сценарій реалізувався у дебютну режисерську роботу і поїхав до Канн. Частково хлопця надихнули власне життя і власні стосунки з матір’ю (цікаво, що квебекська акторка Анн Дорваль грала у Долана матерів п’ять разів, тож заслужила титул так званої екранної матері його екранних «я»), частково – знакова картина Франсуа Трюффо «Чотириста ударів», один з перших та найважливіших символів французької нової хвилі, так само дебют і так само автобіографія. Головну роль виконав сам Долан, тобто, по суті, зіграв самого себе, а саме шістнадцятирічного хлопця на ім’я Юбер, гомосексуала, що перебуває у підлітковому пошуку власного «я» і переживає нелегке дорослішання, живучи з матір’ю у передмісті Монреаля. Герой любить та водночас ненавидить матір (почуття, знайоме багатьом з нас), і не знаходить точок дотику та розуміння. Творча та тонка особистість, талановитий та багатообіцяючий художник, Юбер по-особливому та вразливо сприймає навколишній світ. Юнак проходить через перший сексуальний досвід, наркотики, аутінг…, пошук себе та свого місця. Проте усе це залишається поза увагою і розумінням матері, яка начебто любить сина, але не знаходить у собі достатньої сили, аби стати синові другом. Тим часом Юбера дратують її несмак, говір, манера одягатися і навіть манера жувати… Та насправді хлопець шукає хоч якоїсь духовної близькості із найріднішою людиною, яка здається зовсім чужою.

Уявне кохання (Les amours imaginaires, 2010)

Друга режисерська робота Долана «Уявне кохання», можливо, була створена під впливом «Мрійників» Бертолуччі. В ній так само троє молодих людей, одна дівчина і два хлопця, утворюють любовний трикутник і живуть не у реальності, а у фантазії, ілюзії про кохання поза навколишньою дійсністю. Герой-гомосексуал (знов зображений самим Доланом) та його давня і близька подруга знайомляться з красенем, в якого обидва закохуються і пускаються у вир любовних фантазій. Проте на відміну від картини Бертолуччі, де трійцю зв’язує секс, тут мають місце лише платонічні стосунки, лише дружня близькість, яка руйнується під натиском химери про плотську любов. Ця ніжна і начебто романтична історія, юнацька та мрійлива, обертається першим гірким розчаруванням та крахом сновидно-еротичної омани.

І все ж Лоранс (Laurence Anyways, 2012)

Цього разу провідну партію виконав не сам Ксав’є Долан, а французький актор Мелвіль Пупо. І цього разу вже більш зрілий, більш дорослий, більш досвідчений, більш різносторонній молодий режисер, що відійшов від теми юнацтва, пубертатного пошуку, мрій, матерів…, зобразив не хлопця, а чоловіка, який зважується зізнатися коханій, що відчуває себе жінкою і хочу бути жінкою. Лоранс вдягає жіночий одяг, змінює манери та поведінку, та все одно кохає свою дівчину і сподівається, що вона згодом прийме ці зміни. Долан не став знімати кіно про те, як трансгендерам важко знайти спільну мову з консервативним суспільством. Він розказав, як важко знов-таки знайти порозуміння з близькою людиною. Та найголовніше – наскільки важко порозумітися з самим собою. Головний герой перебуває у невизначеності та знов-таки у пошуку, та не у юнацькому, сповненому перших проб та помилок, а у дорослому, зваженому, цілком зрілому та тверезому, аби у кінці остаточно зрозуміти, ким же він все-таки є.

Том на фермі (Tom à la ferme, 2013)

Це, можливо, найкраща робота Ксав’є Долана. Чи щонайменше найчуттєвіша та найнапруженіша. Стрічка отримала на Венеційському фестивалі приз ФІПРЕССІ та захоплені відгуки критиків. Сюжет розгортається навколо тендітного хлопця, молодого та стильного копірайтера, хіпстерського містянина з блондинистими кучерями (у ролі Тома – сам Долан), який, як і сказано безпосередньо у назві, буквально приїздить на ферму, в сільське багно. Бо тут, у родинному колі, має відбутися похорон його коханця, за яким Том сильно сумує та плаче. Та виявляється, що мати померлого про Тома нічого не чула і навіть не знає, що син її був геєм. А старший брат загиблого, грубий кремезний селюк, задля спокою матері підтримує казку про те, що у її померлого сина була наречена у місті, і змушує Тома, який начебто доводився померлому просто товаришем, робити те саме. «Том на фермі» – напружений та бурхливий психологічний трилер, просякнутий тривогою, саспенсом (тихим, закляклим очікуванням), звірячим страхом ягня перед вовком та одночасно вишуканою чуттєвістю та сексуальністю, що іронічно розгортається посеред корів та свиней. Ніжний Том, наляканий брутальним братом свого коханця, вступає у небезпечну гру із вовком чи то ведмедем, готовим накинутися на бідолашне біляве ягнятко, таке оксамитове і вразливе, і чи то роздерти здобич, чи залюбити до смерті… Та у захопливій кульмінації ці кицьки-мишки, це непримиренне протистояння протилежних світів, обертаються на… пристрасне танго.

Матінко (Mommy, 2014)

У цій картині Долан повернувся до теми, з якої почав режисерську кар’єру, тобто до мотивів та проблематики свого дебюту, лише з більшими досвідом та майстерністю. І здобув у Каннах приз журі. Анн Дорваль знову зіграла матір шістнадцятирічного підлітка, та образ сина з тим самим едіповим комплексом автор, звісно ж, цього разу передав іншому, більш юному акторові. Головний герой – важкий тінейджер з синдромом дефіциту уваги, який влаштував у школі підпал і потрапив до виховного закладу. Він – не поганий хлопчина, проте надто імпульсивний, схильний до неконтрольованого гніву, нападів раптової агресії та навіть до насильства. І водночас він особистість творча, цікава, енергійна, ініціативна та вольова. Він з тих, хто спроможний вирости в генія, якщо його внутрішня надпотужна й нестримна снага буде спрямована у потрібне русло. Та для цього необхідна близька та надтерпляча людина поруч. Його мати Діана не з таких, не з терплячих. До того ж вона і сама, хоч і меншою мірою, страждає тими самими вадами характеру та змінами настрою, що і син. Вони люблять один одного та міцно зв’язані, проте спроможні один одного травмувати і навіть убити. «Матінко» – не лише історія сина і матері, що ніби дві направлені одна одній назустріч крилаті ракети. Це історія жаги до свободи, до звершень, до польоту у відкрите вікно величезного світу, можливих можливостей та крихкого шансу на просторе і нелімітоване завтра, без стін та обмежень,… та тюрми, маленької, удушливої, тісної. По суті, ці крайності рвуть на частини кожну обдаровану та важку дитину, що стоїть на порозі дорослішання та вибору. І хтось із таких особливих дітей падає, хтось летить… Світ головного героя то розширюється, то звужується (Долан наочно показує це буквальним звуженням та розширенням кадру). Однієї миті він наче птах, проте вже за секунду небокрай знов стає куцим та крихітним, скупо урізаним, наче райдуга у щільному чорному ящику.

Це всього лише кінець світу (Juste la fin du monde, 2016)

Екранізація однойменної п’єси Жан-Люка Лагарса отримала полярно протилежні рецензії від захвату до повного несприйняття та відрази. І все ж стрічка (найзірковіша в кар’єрі Долана: в ній зіграли нині покійний Гаспар Ульєль, Наталі Бай, Маріон Котіяр, Леа Сейду та Венсан Кассель) отримала в Каннах Гран-прі. За сюжетом відомий письменник приїздить до родини (матері, брата, сестри), яку не бачив дванадцять років. Він хоче сказати, що хворий і помирає. Проте приїзд блудного сина викликає в сім’ї хаос, істерику, розбрат…, і ціль візиту так і залишається невимовленою вголос. Долан зняв камерну сімейну драму, в якій віртуозно, жестом істинного маестро поєднав кричущу, перенасичену експресію побутової баталії з елегійною лірикою самотності і прощання з ароматами і тонами навколишнього світу, з найтоншим прустівським відчуттям плину часу та плину спогадів.

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі фільми Аарона Соркіна

Найкращі фільми Джима Джармуша

Найкращі фільми Сема Мендеса

Найкращі фільми Клінта Іствуда

Найкращі фільми Демієна Шазелла

Найкращі фільми Девіда О. Рассела

Підтримайте Україну: