Із серіалами визначитися завжди складніше, ніж із фільмами. Тут, на мій суб’єктивний погляд, має найперше спрацьовувати не художня цінність, а момент гачка: чи зачепило шоу настільки, що ти додивляєшся його до самого кінця попри будь-яку погоду на інших стрімінгах і каналах. Адже якщо глядач (кінокритик-глядач так само) оцінив першу серію за високу майстерність, а другу при цьому навіть не увімкнув, то щось автори явно зробили не так… І якщо моя добірка найкращих фільмів присвячена межі між раєм та адом, то добірка найкращих серіалів – про межу між всіма нашими внутрішніми монстрами, що різні на зріст, вагу і калібр, але однакові в сенсі невідривності від наших соціальних масок, бо ми – це і є комбо внутрішнього звіра і зовнішнього гриму, між якими – … просто пил.
Підліток (Перехідний вік, Юнацтво, Adolescence)
Не лише за претензійність творців, які безпрецедентно зняли всі серії одним неперервним кадром, а і за усвідомлення неможливості зрозуміти, збагнути, відвернути, попередити бактерію підліткової жорстокості. І звісно, за феноменальний виступ (і феноменальну харáктерну метаморфозу) зовсім юного виконавця дійсно лякаючої головної ролі.
Мобленд (Гангстерленд, MobLand)
За ритмічне насильство нового кримінального світу від Гая Річі, котрий має достатньо митецької цинічності, щоби розділяти однаково кровожерливих головорізів на хороших хлопців і поганих.
Вузька дорога на далеку північ (The Narrow Road to the Deep North)
За поетичність і витонченість однієї окремої (на тлі колективної) трагедії військового полону і за пронизливий погляд у далеку перспективу «мирного» життя після незмивно травматичного досвіду військовополоненого. І за те, що саме тут можна побачити діапазон драматичної гри Джейкоба Елорді, а зовсім не у «Франкенштейні».
Затишок (Reservatet, Secrets We Keep)
За те, що скандинави завжди мають наснагу і час критично замислюватися над червоною лінією між матеріальною цінністю західного комфорту і моральним вибором щодо незатишної реальності решти світу. І роблять це переважно в детективному жанрі.
Відділ нерозкритих справ (Відділ Q, Dept. Q)
За те, як похмурий шотландський вайб ідеально сів на скандинавське детективне першоджерело і за сивобородий блакитноокий шарм Метью Гуда в образі білого постзрілого чоловіка в екзистенційній депресії і самоїдстві.
Гра в кальмара, 3 сезон (Ojing-eo Geim/ Squid Game, season 3)
Можна подумати, що в заключному сезоні творці одного з найпопулярніших шоу вдалися до апогею надуманої сентиментальності, зробивши гравцем ігор на виживання новонароджене немовля. Проте насправді вони вдалися до апогею ідеї гуманності, котра мала перемогти апогей ідеї меркантильності. Тож… за апогей.
За те, як легендарна кінотеатральна франшиза, опинившись на малому екрані, ризикнула піти принципово інакшим шляхом можливості налагодження емоційного зв’язку з найжахливішим монстром двадцятого кіностоліття і переспрямування монструозності в бік людської техногеніальності століття двадцять першого. І за… продумане іншопланетне око в голові звичайної вівці.
За святкове загортання в обгортку детективно-психологічного трилера про кіднепінг обґрунтованої думки про те, що біда двох статей (і відповідно традиційних родин) на нашій планеті криється у повній колективній відсутності почуття вини у чоловіків і перенасиченні часто безпідставного визнання колективної жіночої провини.
За тотально саркастичний підхід до архаїчної теми нашестя прибульців і за весело-раціональну думку про те, що один душний розумний песиміст здатен зіпсувати просте легке щастя всього переважно недалекого людства.
За картинно соціопатичне протистояння протагоністки й антагоніста у виконанні Клер Дейнс і Метью Ріса, котрі насолоджуються талантами одне одного і тією вкрай розмитою межею, що розділяє їхніх доволі голосистих внутрішніх монстрів.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.