Кінець Оук-стріт (The End of Oak Street)

«Люди – як ті метелики. Живуть всього лише один день, а думають, що цілу вічність». І якщо згадати, що динозаври панували на цій планеті кілька сотень мільйонів років тому, а вся Земля існує вже кілька мільярдів років, то вік людства, сягаючий лише кількох сотень тисяч років, і справді виглядає всього лиш одним днем метелика… Але навряд чи цей survival-horror-sci-fi дійсно розповідає саме про динозаврів… До речі, практично паралельно онлайн і в прокат вийшли «Останній будинок» від Netflix і «Кінець Оук-стріт» від компанії Дж. Дж. Абрамса Bad Robot: два горор-сай-фаї про виживання в межах однієї родини та одного будинку/ однієї вулиці поряд із величезними монстрами, котрих в нашому часі та просторі бути не має…

Традиційно для фільмів, що мають на меті тотально зруйнувати ілюзію гармонії та безтурботності, дія починається яскраво сонячним ідеальним днем в ідилічному котеджному middle class районі під час пікніка чи барбекю на акуратному рівно підстриженому подвір’ї (приміром, «Трава зеленіша», «Субурбікон», «Морозивник», «Мис страху»…). Фарби нарочито райдужні, соковиті, осяяні… На дворі 1982 рік: рейганоміка, базована на неоконсерватизмі, намагається подолати колапс чи принаймні створити видимість подолання «всіх американських проблем»…

«Щаслива» родина Платтів (батько у виконанні Юена МакГрегора, мати у виконанні Енн Гетевей, старша донька, трохи молодший син і чудовий кмітливий пес Старбакс… – мережа однойменних тепер уже легендарних кав’ярень працює вже десять років поспіль і теж долучається до рейганоміки) нібито радіє своєму «маленькому життю метеликів», допоки… однієї ночі, коли за вікном миготить дивне яскраве світло, вони не просинаються посеред темряви, де зникли електрика і зв’язок (телефонний і радіо), і попри шок і невіру в таку можливість не усвідомлюють, що якимось чином через якийсь портал телепортувалися (подібно до «філадельфійського експерименту») разом із усім кварталом в епоху динозаврів, в гущавину диких джунглів, незайманих водоспадів, височенної давно зниклої флори і панування ідеального харчового ланцюга без жодної участі людини… Тож тепер доісторичні холоднокровні хижаки колосальних розмірів спустошують газони і басейни, ламають home-sweet-home-будинки, жеруть котів, собак і, власне, без розбору усіх мешканців Оук-стріт…, а вулиця тепер не веде до міста, а… просто закінчується враз, просто обривається з обох боків, і виходу нема…

Насправді «кінець» настає не раптово, а поступово, бо все, що здається ідилією, ідилією, звісно ж, не є. Насправді сім’я Платтів і до телепортації перебуває у розладі (якщо не сказати «в занепаді») і впевнено наближається до свого кінця. Насправді батько страждає від безробіття, бо його скоротили (судячи з усього, субурбікон, який «вирвало» із реальності і перенесло в епіцентр ідеального хаосу нон-стоп пожирання, що цілком охоче римується із нібито цивілізаційною культурою нон-стоп споживання…, – це передмістя Детройта, адже героя звільнили з концерну Chrysler, і це якраз розпал глобальної кризи детройтського автомобільного промислу, що почалася з «паливного шоку» 1970-х, а закінчилася закриттям заводів і зрештою декадансом самого Детройта), і підробляє розвозкою піци. А мати насправді написала про себе роман, де головна героїня має напоготові «тривожну жовту валізу», котра маячить близькою і водночас далекою перспективою (чи лише мрією) кинути дітей і чоловіка і податися за самореалізацією у великі міста… Насправді дзвіночки кінця лунають повсюдно з мінливою гучністю подібно до того, як ще до «перенесення» на ідилічних подвір’ях з’являються величезні (не людських і не тваринних об’ємів) буквальні купи лайна…

Режисер і сценарист Девід Роберт Мітчелл, який «вистрілив» ще 2014-го, випустивши обласканий критиками метафоричний і по-справжньому лячний горор It Follows (у перекладах «Воно слідує за тобою» або ж «Воно слідує», або ж просто «Воно») про ланцюгову подібну до ВІЛ інфекційність зла, котре наступає повільно, проте неуклінно…, працює принципово і навіть демонстративно без поспіху і без гонитви за комерційним вибудовуванням кар’єри на хвилі першого успіху. Власне, сиквел «Воно» він знімає з тих пір і досі, а в проміжку довжиною дванадцять років встиг зробити геть непомітний для широкої публіки експериментальний антидетектив «Під Сільвер-Лейк» і буцімто жанровий і мейнстрімний «Кінець Оук-стріт», який насправді просто ховає за показним жанром гостру злободенну алегорію. З одного боку, Мітчелл створив проєкт на догоду продюсерові Дж. Дж. Абрамсу, ніби продовживши його знакову трилогію про монстрів, вулицю і телепортацію («Кловерфілд», «Вулиця Кловерфілд, 10», «Парадокс Кловерфілда»). З іншого, на догоду собі поламав купу лайна кліше.

З одного боку, Мітчелл голосно заявив: «Парк Юрського періоду» й особливо «Світ Юрського періоду» – повна туфта, нісенітниця, ахінея. Бо динозаври – це не пригода, а гарна гуманна казочка про співіснування людей із ними – утопія. Динозаври за Мітчеллом – це гола феєрія абсолютного жаху, крові і розкиданих шматків плоті. І це «реальність» такого ґатунку, де будь-яка ситуація є практично безвихідною і тупиковою, пекельною і безнадійною, тож життя обривається на раз-два так само, як телепортована в мезозой Дубова вулиця (а голлівудські веселі оказії із викопними ящерами – для дубової аудиторії). З іншого – режисер узагалі зняв кіно не про динозаврів, а про війну. Адже саме війна раптово посеред ночі вириває і викидає людей зі звичної нормальної (не ідеальної, але нормальної) повсякденності і кидає в епіцентр парадоксальної неможливості, в яку до останнього категорично не віриться, і раптовий фронт посеред мирного існування дуже схожий на шмат благополучної вулиці, телепортованої до невгамовних самовпевнених хижаків, з якими нереально домовитись (тож важковаговий динозавр, наче балістична ракета, посеред тиші змушує дім ходити ходором; а птерозаври налітають і спустошують дах, наче «шахеди»).

Мітчелл настільки ладен порушити жанрові (студійні) правила, що готовий зробити миттєвим малодраматичним (не плутати із «мелодраматичним»), ба більше антидраматичним перекусом навіть головного персонажа… Проте забагато творчої свободи – це дійсно забагато (принаймні для комбінованої гри у голлівудщину). Тому вже в самому фіналі (в самому кінці фільму та вулиці, і в певному сьогоденному сенсі самому кінці ілюзії про Америку…) авангардист дещо здається… Війна війною (війни війнами), а видовище і хліб за розкладом. Кошмар, коли лишається позаду, м’якне і світлішає до кольору і консистенції усе ж таки шаблонної пригоди, і не відгризена (відірвана гранатою) нога лишається «на пам’ять», а фотокартка з ідеальною усмішкою на тлі по-собачому склеєних (підтримуючих традиційні сімейні цінності) завроподів…

Анастасія Лях