Щорічно наголошую, що це мій суб’єктивний список. По-перше, він не може бути об’єктивним хоча б через те, що я бачила далеко не всі фільми, котрі вийшли у 2023 році (приміром, ще не встигла подивитися «Бідолашних створінь» Йоргоса Лантімоса, проте майже упевнена, що якби подивилася, вони потрапили б до цього топу). По-друге, сюди увійшли стрічки, котрі так чи інакше зачепили особисто мене. Тобто або зачепили (ідеєю, концепцією, естетикою, метафорою, смислом), або подарували тотальний чистий кайф на кшталт фентезі «Підземелля і дракони».
І так, у двадцятку вмістилося не все. Тому тут немає сьомої «Місії неможливої» (хоча це бездоганний екшн з феєричними трюками), «Привидів у Венеції» (хоча це чудовий атмосферний детектив, ефектний і повний символізму), «Люксембургу, Люксембургу» (хоча це не лише дотепна, а й розумна і дуже точна, і алегорична трагікомедія), «Королівства тварин» (хоча це напрочуд емоційна, жива, щира і прониклива утопія) і багатьох інших хороших картин. І найважливіше, тут немає «Убивць квіткової повні», бо хоча й майстер Скорсезе не перестав віртуозно знімати, а актриса Лілі Гладстон вражаюче зіграла жіноче і загалом людське достоїнство, проте формат подання потенційно цікавої історії виявився, як на мене, нецікавим з нецікаво константними і банально ницими персонажами у виконанні ДіКапріо і Де Ніро.
Тому так. Фільми представлені у тому порядку, в якому я їх подивилася. Без детального опису та аналізу, бо детально я про них уже писала (окрім «Зони інтересів» Джонатана Глейзера, рецензія на неї з’явиться на сайті у лютому, оскільки наразі діє ембарго від прокатника). Тож жодної градації типу від найгіршого до найкращого чи від найкращого до найгіршого у списку немає. Проте скажу, що якби довелося обирати один найкращий фільм року, ним стала б «Анатомія падіння».
Підземелля і дракони: Честь злодіїв (Dungeons & Dragons: Honor Among Thieves)
За те, що екранізація настільної гри, котра нібито не обіцяла нічого інтересного, несподівано виявилася джерелом абсолютного задоволення: від гумору, від легкості, від камео, від настрою ексцентричної авантюри, від казкових алюзій, актуальних інтерпретацій, живих персонажів і справді захопливого пригодницького сюжету, фантастичного як у феєрії і водночас продуманого як у детективі.
Джон Вік 4 (John Wick: Chapter 4)
За те, що франшиза, котра з першої серії продемонструвала бездоганне поєднання стилю і ритму, давно вийшла за межі просто бойовику і навіть за межі ідеального бойовику, бо перетворилася на окрему філософію, а Джон Вік у четвертій частині перетворився на неонуарну проекцію Ісуса Христа з канонічним тяжким, мученицьким, смертоносним сходженням на Голгофу.
За глибину песимістичного екзистенціалізму, сховану під формою камерного монотрилера про нібито звичайне пограбування. І за дивовижний самотній перформанс Віллема Дефо, схожого на гірко нещасного і гірко приреченого героя абсурдистських творів Камю і Кафки.
Вартові галактики 3 (Guardians of the Galaxy Vol. 3)
За те, що через форму розважального глядацького коміксу (і не виходячи за рамки цієї форми) режисер-сценарист Джеймс Ганн зумів органічно підняти таку важливу і серйозну тему, як вівісекція і загалом будь-яке проведення експериментів над тваринами. І за те, що сміливо і жорстко вказав студії Disney на те, що її кліше «забавних тваринок» є ретроградним і пустим.
Безмежний басейн (Нескінченний басейн, Infinity Pool)
За безжальну гостроту і лячність фантасмагоричної сатири на геть спотворену мораль сучасного гедоністського соціуму, де багатий істеблішмент тяжіє до абсолютної, цілковитої, безмежної вседозволеності, а підлеглий світ найманих робітників і прислуги (або третій світ стосовно світової еліти) не протистоїть, а дозволяє цій вседозволеності бути… за певний грошовий еквівалент. Проте відсутність межі у «безмежного басейна», як відомо, є лише оптичною ілюзією.
За аудіовізуальну і смислову надпотужність, котра страшно зрезонувала з нашим загальнолюдським і зокрема українським сьогоденням. І за тонке виконання Кілліана Мерфі, котрий наче з чорною дірою у серці показав, як амбіції трансформуються у відчуття жахливої провини.
За те, як винахідливо творці цього маленького фільму обіграли реальне ім’я реальної головної героїні за допомогою форми і концепції, котрі надали глядачеві максимальний, голий, абсолютно прозорий і чесний реалізм.
За те, що цей український фільм, украй новаторський і принципово авторський, і ні на що не схожий, жанр котрого можна визначити як кримінальна поема у пов’язаних єдиною ниттю сценах-замальовках, вперше після «Племені» Слабошпицького довів, що наші кіномитці здатні вражати світову кіноспільноту вельми особливою, екстраординарною, авангардною і водночас живою кіномовою… І за шокуючий твіст-обрамлення, котрий є епілогом, але, хитро плутаючи глядачів, показаний у пролозі.
За те, як ветеран європейського арт-кіно Акі Каурісмякі органічно поєднав старомодну лірику, старомодну романтику, старомодну незграбну ніжність і старомодний пролетарський дискурс із ультрасучасними актуальними соціально-політичними (зокрема проукраїнськими) наративами.
Шалені гроші (Дурні гроші, Dumb Money)
За хулігансько-душевний колажний хайп із дотепними попкультурними вклейками, котрий наочно і чесно показав, що (і як саме) систему справді можна зламати. За кумедне загравання з ідеями робітничої революції на тлі сучасної американської біржі і за розумну та водночас доступну масам кіномову.
За гостроту, жорсткість і щиру безцензурну пристрасть у цьому несподіваному поверненні до еталонних еротичних трилерів 80-90-х років і за однаково потужні любов і ненависть між головними героями.
Траєкторія падіння (Анатомія падіння, Anatomie d’une chute)
За поєднання в одному детективному сюжеті вкрай напруженої інтриги і вкрай прозаїчної буденності, за глибоку екзистенційну метафору, сховану у назві і фабулі; за хірургічно тонке і водночас нещадне препарування геть неоднозначних шлюбних стосунків і за блискучо живе виконання Сандри Гюллер. І окремо за фантастичну гру пса Мессі.
За те, наскільки тихо, поетично, без гротеску, криків і провокацій (на відміну від Паоло Соррентіно) режисерка Аліче Рорвахер щоразу повертає колишню велич італійському кінематографу. За естетику ексцентричного поєднання лицарської балади із пом’ятою, заштопаною маргінальністю. За символізм, алюзії, фантасмагоричний фінальний твіст, котрий замикає цей напівсон у потойбічне кільце. За асонанс із ранніми шедеврами Фелліні.
Теорія всього (Die Theorie von Allem)
За бездоганну стилізацію під класичні детективні нуари 1940-50-х років, в котру гармонійно вплетена так само класична наукова фантастика. За те, наскільки ідеально цей німецький арт-фільм зумів поєднати артхаус із жанровістю.
За те, що це зовсім не той історичний байопік, котрий очікуєш побачити. За те, що замість аромату пенсійності і скрипучого пафосу «Наполеон» від 86-річного Рідлі Скотта гостро пахтить інклюзивністю у політичне сьогодення і великою іронією. За ефектний перформанс Хоакіна Фенікса і Ванесси Кірбі, котрі склали один із двох найкращих чоловічо-жіночих тандемів 2023 року (другий – це Адам Драйвер і Пенелопа Крус у фільмі «Феррарі»).
Ілюзія безпеки (Залиш світ позаду, Leave the World Behind)
За вражаюче правдоподібну і жахну демонстрацію того, як саме (покроково) велика політика знищить людство. За знову-таки прицільно точний резонанс зі страхами, очікуваннями і параноєю сьогодення. За влучний гіркий жарт-рефрен про ситком «Друзі» і віддзеркалення нашого дикого намагання попри катастрофи і падіння всього навкруги жити у скляному акваріумі і у крихкій ілюзії.
Травень, грудень (May December)
За розмаїття інтерпретацій щодо ідей і смислів цієї магнетично-містичної (хоча буквальної містики тут у жодному разі немає) драми (чи драмедії, чи трагедії, чи трагікомедії…) і вперте ненамагання автора зупинитися на котрійсь одній. За багатошаровість наративів і інтелектуально-постіронічне загравання із бергманівською «Персоною».
За вже згаданий тандем Драйвера і Крус, котрі нагадали Марчелло Мастроянні і Софі Лорен у «Шлюбі по-італійськи». І за шокуючий кульмінаційний нокаут від режисера-ветерана Майкла Манна, котрий розрубав стрічку на до і після і котрий має увійти у підручники з кінематографії.
Герой наших снів (Сценарій мрії, Dream Scenario)
За ще один нетривіальний виступ Ніколаса Кейджа, неординарний психоіронічний сюжет і найнеочікуванішу з-поміж усіх можливих алегорію, в котрій розпізнається критика «культури скасування».
Зона інтересів (The Zone of interest)
За ту саму Сандру Гюллер, що і в «Анатомії падіння», і за те, що тут акторка є геть іншою. За вражаючу експериментальність постановки і символізм ледь не у кожному кадрі, проте ще потужніший – за кадром. За убивчий вплив звуків і жахну констатацію безмежжя людського цинізму, котре є не винятковою аномалією, а звичайною нормою. За те, що режисер Джонатан Глейзер, не показуючи Голокост, змусив відчути його якомога болючіше.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.