Список найгірших фільмів, як і будь-який персональний список – цілковито суб’єктивний. Навіть якщо його склав не випадковий користувач Letterboxd, а наш постійний автор, член Спілки кінокритиків України та FIPRESCI, Дмитро Сидоренко. Зрештою, існує нескінченна кількість набагато гірших робіт, ми ж бо зосередимося на тих, від яких очікували значно більшого. Цей перелік з 12 фільмів, немов казка про 12 місяців, радше застережливий, ніж нищівний.
Фільми подано у довільному порядку.
У 1980-му році Стівен Кінґ написав коротке оповідання про вбивчу іграшку під назвою «Мавпа», яке надрукували в еротичному журналі. У 2025 році світ побачила екранізація від Осґуда Перкінса, чий минулий фільм – «Довгоніг» – мав шалений успіх у прокаті та сподобався критикам.
Кіно не раз експлуатувало сюжети про іграшки-передвісники смерті: «Магія» Річарда Аттенборо, «Мертва тиша» Джеймса Вана, франшиза «Аннабель». Але оскільки Перкінс навіть не намагається пояснювати, звідки взагалі взялася ця диявольська мавпа і навіщо, то конкурує він не з цими стрічками. Найближчі аналоги «Мавпи» – серія «Пункт призначення», адже єдиним, що є цікавого у стрічці – це вигадливі смерті.
Читайте також: Найкращі горори останніх десяти років
Музичний ігровий римейк діснеєвської анімаційної класики 1937 року, заснованої на казках братів Грімм. Старий мультфільм є одним із наріжних каменів світової анімації, який встановив рекорди касових зборів (якщо врахувати інфляцію, він і нині вважається найбільш прибутковим мультфільмом в історії).
Фільм працює як типовий діснеєвський атракціон, де на фоні пластикових декорацій актори співають простеньких пісень, а масовка підтанцьовує навколо. Дивитися «Білосніжку», немов потрапити у Діснейленд, де магічну атмосферу можна відчути, тільки якщо не придивлятися уважно до швів та склейок, що видають бутафорію.
Не врятувала ситуацію і зміна сюжету, за яким Білосніжка тепер вирішує агентську проблему злої мачухи, котра править залізною рукою від імені доброго короля, якого відправила на війну з сусідами. Не знайшлося місця навіть класичному принцу і поцілунку для пробудження, бо нині в моді стосунки зі згодою обох сторін.
Читайте також: Найкращі мультфільми всіх часів
Механік, перевізник, бджоляр – список професій Джейсона Стейтема у кіно виглядає так, ніби він в постійному пошуку себе, або записується в центр зайнятості між зйомками. І я не скаржуся, бо люблю пристойний екшн. Але ж «Профі» зробили геть ліниво, що дивно, адже написав і поставив його Девід Ейр, який колись працював з крутими бойовиками «Патруль» і «Тренувальний день». Саме він зрежисував минулорічного «Бджоляра» зі Стейтемом, який коштував 34 мільйони доларів, а зібрав у прокаті більше 160-ти і тепер матиме сиквел. Співсценаристом і одним з продюсерів «Профі» виступив Сильвестр Сталлоне зі своїм Balboa Productions. А серед виконавчих продюсерів значиться наш співвітчизник Євген Ступка, співзасновник студії Постмодерн Постпродакшн.
Фільм «Профі» вийшов примітивним і прямолінійним екшном, який би гарно виглядав в епоху VHS. Навіть екшн складова цього разу не виручає, бо у стрічці є лише один цікавий епізод – один проти двох у кузові фургона на повному ходу, і це не про контролерів, які спіймали зайця. Постановка решти боїв, як і робота з камерою – ніякі. Одним словом, через старі лекала та брак фантазії на фоні сучасних бойовиків «Профі» виглядає просто аматором.
Читайте також: Найкращі бойовики 21 століття
-
«Смерть єдинорога» (Death of a Unicorn)
Фільм від дебютанта Алекса Шарфмана спершу здається сімейним комедійним фентезі. Батько та дочка, ролі яких віддали мейнстрімним Полу Радду та Дженні Ортезі, явно не ладять одне з одним після смерті дружини/матері. Проте батько наполягає на спільній подорожі в маєток його боса, бо він як юрист і права рука, має оформити останню волю помираючого від раку начальника. Фентезі вривається в сюжет, коли дорогою вони збивають справжнього єдинорога.
Але ж не просто так у виконавчих продюсерах опинився Арі Астер. Комедія дуже швидко наповнюється саспенсом та горорнимим елементами, коли єдинороги починають проштрикувати людей рогами і шматувати, немов шаблезубі тигри. Виглядає це відверто бутафорно, зважаючи на погану якість CGI.
Цікавим у фільмі є соціальна сатира на багатіїв. Сім’я боса головного героя демонструє одночасно хижий оскал капіталізму та лицемірство недурних проте безсовісних можновладців. Утім загальна безалаберність стрічки і гра «лівою ногою» зі сторони головних виконавців псують всю картину. Здається, актори прекрасно розуміли у якому фарсі їм доводиться працювати і навіть не намагалися старатися.
Ідея була перспективною – темна комедія, кривава казка про магічних істот і жорстокість правлячого класу. Натомість ми отримали нерівну, беззубу мішанину, яка так-сяк намагається надати значення екранному божевіллю. Не дивно, що стрічка, яку в американський прокат випускала славнозвісна студія А24, провалилася.
Читайте також: Всі горори студії A24, ранжовані від найкращого до найгіршого
-
«Олов’яний солдатик» (Tin Soldier)
Військовий трилер Бреда Фурмана («Лінкольн для адвоката»), в якій він поєднує дві класичні для американського кіно теми: ПТСР та культ. За сюжетом ветеран організовує Програму, щоб допомогти побратимам впоратися з психічними проблемами після демобілізації. Утім з доброго наміру проростає справжнє зло, коли він буквально створює культ, в якому колишні військові готові слідувати хоч у саме пекло за своїм лідером, що тепер носить ім’я Бокуші.
Автори явно наполягають на драматизмі історії про воїнів, кинутих напризволяще державою і використаних божевільним. Проте, якщо Джеймі Фокс чудово справляється з роллю божевільного й небезпечного блазня Бокуші – а-ля Джокер, то Скотт Іствуд з Джоном Леґуізамо явно не витягують, перетворюючи все на банальні кривляння. Врятувати картину міг би екшн, все ж таки тут військовий штурм та спецпризначенці з обох боків муру, але бойова частина прийшла на екран з минулого століття. Тож «Олов’яний солдатик», звертаючись до популярних в американському кіно тем, не тільки не може запропонувати нічого нового, але навіть не дотягує до рівня постановки якісного екшн-трилеру категорії Б.
Читайте також: Найкращі бойовики категорії “Б” 80-х років
-
«Очі: Легенда Карпат» (The Legend of Ochi)
Фентезі від американця Ісаї Саксона, яке б пройшло у нас непоміченим як звичайний другорядний кінодебют, якби не єврейське коріння, що пов’язує Ісаю з Україною і стало стимулом додати у фільм знайомі нам мотиви. І нехай острів у Чорному морі під назвою Карпати виглядає чудернацьким поєднанням американської глибинки та карпатських сіл (знятих в румунській Трансильванії), утім Віллем Дефо, що підспівує народній пісні «Взяв би я бандуру» – це вже немало.
Звісно сюжет абсолютно клішований: дівчинка Юрі зростає у родині борця з очі – істотами, через яких люди у Карпатах не ходять до лісу вночі. Проте одного разу на полюванні на цих схожих на мавп почвар Юрі стикається з дитинчам очі, через яке наважується кинути виклик усталеним традиціям та власному аб’юзивному батьку (Дефо).
Якимось чудом Ісаї вдалося зібрати непоганий каст: Гелена Ценґель («Новини з усього світу»), Емілі Вотсон (серіал «Дюна: Пророцтво») та Фінн Вулфгард (серіал «Дивні дива»). І це за бюджету всього у 10 мільйонів доларів, який виділила студія А24, і який фільм все одно не окупив, попри засилля дешевого VFX та аніматроніка, який нагадує Бейбі Йоду.
Читайте також: Найкращі (і найгірші) фільми в жанрі фентезі
-
«Руда Соня» (Red Sonja)
На горизонті маячить новий прихід Конана Варвара з Генрі Кавіллом у головній ролі. Тож умільці з Millennium Films вирішили підзаробити на поверненні його старої знайомої. «Руда Соня» – це друга екранізація пригод героїні оповідань Роберта Ірвіна Говарда і коміксів Marvel. Але сподівання на те, що цього разу буде краще, аніж у 1985 році, розтанули швидше, ніж морозиво при відключенні світла.
Усе у фільмі, від акторської гри та діалогів, і до костюмів, декорацій та CGI – дешева бутафорія, яка нагадує серіали 1990-х на кшталт «Ксена: принцеса-воїн». Взагалі диво, як цей фільм опинився в кінотеатрах обмеженим прокатом, а не осів десь на стрімінгу. Певне навіть всеядним гігантам домашніх екранів не потрібна дешева імітація героїчного епосу, в якій за що не візьмись, усе виглядає алогічним і дешевим.
Читайте також: Найкращі пригодницькі фільми
-
«Вічник» (The Eternity Man)
Фільм Івана Ніколайчука заснований на романі Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Книга має успіх серед прихильників магічного мислення, адже розповідає про життя ніби реального Андрія Ворона, який устиг і за Підкарпатську Русь проти мадярів і чехів повоювати, і в радянському концтаборі у Сибіру відсидіти, але зрештою став мольфаром на Закарпатті і завдяки силі цілющих трав дожив до 104 років, ще й інших лікував.
У це кіно запхали все, що могли: багато CGI, здебільшого сумнівної якості, сцени битв і кохання, виживальницький трилер і лагерну лірику, філософські роздуми і еко-френдлі наративи. А ще тут є «Мелодія» Мирослава Скорика, хор імені Григорія Верьовки та «Піккардійська Терція». Проте ніщо зі згаданого не допомогло «Вічнику» уникнути долі стрічки, що присипляє глядача. Затягнута, з хронометражем більше двох годин, вона не може показати майже нічого оригінального, бо складена з кінематографічних кліше і ледь не в кожній сцені страждає на провали у логіці та претензійність «мудростей».
Читайте також: Найкращі українські фільми 2024 року
-
«Натхненник» (The Mastermind)
Кримінальна драма про пограбування, що пішло не за планом. Але авторка цього кіна – 61-річна Келлі Рейхардт – показує, що не за планом пішло усе життя головного героя. За сюжетом у 1970-х у містечку в штаті Массачусетс безробітний тесля Джей Бі Муні (Джош О’Коннор) задумує пограбування музею. В ті роки в музеях було мінімум охоронців та засобів захисту, тож Джей Бі, який уже не вперше виносив коштовності звідти, вважав справу легкою. Звісно, все йде не за планом.
Попервах стрічка захоплює естетикою американської провінції 70-х, буденністю життя героїв, кримінальними елементами. Та коли пограбування лишається позаду, темп фільму остаточно сповільнюється, і глядачів занурюють з головою у той лімб, в якому опиняється головний герой, що не може змиритися зі своєю нікчемністю й спробувати врятуватися. Довгі кадри й дивні монтажні рішення Рейхардт призводять до того, що публіка починає виходити із зали задовго до кінця стрічки.
Читайте також: Найкращі фільми про пограбування банків
-
«Токсичний месник» (The Toxic Avenger Unrated)
Ребут «Токсичного месника» (The Toxic Avenger Unrated) – це така чорна комедія про супергероя зі шваброю, що одним своїм синопсисом потрапляє у жанр кемпу. Усе у фільмі, від дурнуватих костюмів та дешевих спецефектів до пласких жартів та гротескних персонажів прямо питає глядача: «Нахіба ти це дивишся?». Шкода, що справді вдалої сатири на супергероїку не вийшло, після «Хлопаків» подібна дурня сприймається гірше, ніж у 1984-му, коли вийшов перший з п’яти фільмів про Токсі.
Не розумію, як Мейкону Блеру вдалось заманити у фільм стільки крутих акторів, але гра кожного тут виглядає радше блюзнірством. Окрім хіба що Пітера Дінклейджа, який просто не вміє лінитися. Він раніше знімався у написаних Блером «Братах», тож якщо вам сподобався гумор там – може зайде і «Токсичний месник». Хоча це малоймовірно.
Читайте також: Найкращі чорні комедії
-
«Антарктида: Щоденники війни» (Antarctica: War Diaries)
Від документального фільму Володимира Хомка очікували гідного конкурента поп-доку «Антарктида» Антона Птушкіна. На відміну від відомого ютубера, який завітав на полярну станцію «Академік Вернадський» туристом, Хомко, будучи частиною експедиції, провів там цілий рік.
Але поки Птушкін ставив рекорди в прокаті завдяки якісному відеоряду та фактам з Вікіпедії, Хомко з посередньою зйомкою ледь торкнувся психологічного стану науковців в екстремальних умовах ізоляції та низьких температур і поверхнево згадав їхнє ставлення до жахів повномасштабного вторгнення, яке розгортається в рідній, але такій далекій Україні, куди деякі члени експедиції так не воліють повертатися, що одразу подають заявку на повторну зимівлю на станції.
Читайте також: Найкращі українські документальні фільми 2024 року
-
«Що тобі каже ця природа» (What Does That Nature Say to You)
Плодовитий улюбленець відбірників європейських кінофестивалів – південнокореєць Хон Сан Су знімає по два-три фільми на рік, тяжіючи до формату «люди ходять й говорять». Взагалі здається, що його кіно документальне, настільки воно схоже на зображення реального життя.
Якщо минулорічні «Потреби мандрівника» були натхненні Францією і могли похвалитися Ізабель Юппер у касті, в результаті вигравши на Берлінському кінофестивалі «Срібного ведмедя», то стрічка «Що тобі каже ця природа», представлена там же цього року, не отримала жодного призу.
Сюжет обертається довкола парубка, який підвіз дівчину додому і ненароком напросився в гості. Після цього Хон Сан Су у притаманній йому манері майже дві години демонструє нам по-корейськи обережне знайомство з батьками та сестрою дівчини, під час якого всі ходять і говорять, чи їдять і говорять, і, звісно, розпивають місцевий рисовий алкогольний напій – макколі.
І хоч головний герой – поет, і Хон Сан Су намагається підібрати цікаві локації, але він абсолютно не має чим зачепити глядачів. Розмови цього разу вийшли примітивними, робота з камерою виглядає, немов сусіда попросили зняти домашнє свято, а азіатське сором’язливе розшаркування починає набридати вже до середини фільму.
Дмитро Сидоренко
Читайте також:
Підтримайте нашу редакцію:
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- Telegram — t.me/kinowarcom
- Viber — viber.com/kinowar.com
- WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- threads — threads.com/@kinowar.com.ua
- facebook — facebook.com/goodkino
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
- фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
- Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati
