Найкращі фільми 2023 року
Цього року наш список традиційно дуже різноплановий: різні країни, різні жанри, є і авторське кіно, і мейнстримове, і суто розважальне. Є не дуже відомі позиції, є очевидні, є, можливо, неочікувані, а все тому, що світова кіноіндустрія повністю відновилась після ковіду, а українська спромоглася не померти під час повномасштабної війни. Щоправда, з останнім залишаються проблеми, які не на боці митців, а на боці влади: справи у Держкіно все ще в проблемному стані. Але будемо сподіватися і на продовження позитивного організаційного тренду (цього року таки звільнили міністра культури Ткаченка), і на витривалість тих, хто пише сценарії, шукає гроші під проєкт і врешті-решт знімає нові стрічки.
Ми вирішили не чекати декількох очевидних фаворитів року і скласти список з того, що вже вийшло в широкий прокат (або на стримінги). Немає сумнівів у тому, що новий фільм Йоргоса Лантімоса “Бідолашні створіння” буде вартий визначення “найкраще за рік”; те саме можемо сказати і про, на щастя, тепер вже не останню, а чергову роботу майстра анімації Хаяо Міядзакі «Хлопчик та чапля» («Як ти живеш?»); всі критики після фестивальних переглядів співають дифірамби поверненню після десяти років мовчання режисера Джонатана Ґлейзера із картиною про Голокост – “Зона інтересів”. Але ми ці стрічки не бачили, адже в прокаті їх ще не було, а європейські фестивалі важкодосяжні, зважаючи на обставини, і скласти власне враження поки що не можемо, а тому вони залишаються поза статтею (точніше, поки що залишаються – у січні-лютому ми точно її оновимо, а тому деякі з цих проєктів з великою вірогідністю тут опиняться).
Варто пам’ятати, що ми не претендуємо на мистецький чи індустріальний рейтинг. Ми складаємо добірку того, що було найбільш цікавим у світі кіно за рік. Частину цих картин глядачі точно бачили, але деякі, можливо, стануть цікавими знахідками для перегляду. До речі, якщо так станеться, не забудьте підтримати нашу редакцію – вдячні вам за кожен ваш донат.
Почесні згадки:
Цей довгобуд не став революцією в жанрі чи мистецьким одкровенням, але, по-перше, він став рекордсменом серед українських проєктів в прокаті (і не за цей рік, а за всю нашу історію незалежного кіно), а по-друге, це й справді класний мультфільм, який і з дітьми приємно подивитись, і самому переглянути. На момент виходу в прокат здавалося, що повернути інвестиції просто фізично неможливо (і до певної міри це нормально, не всі проєкти, що підтримує держава, існують суто для прибутку), але спочатку український, а потім міжнародний прокат довели, що головне – зробити по-справжньому цікаве кіно, тоді маркетинг і реклама у поєднанні із черезтинним радіо зроблять все інше. А якщо додати доходи від спонсорства, спільних проєктів з виробниками та сувенірку, то це взагалі виглядає як найкращий комерційний досвід Disney – можемо тільки виразити наше захоплення професійністю Film.UA Group, здається, вони знають свою справу. Режисери Олександра Рубан і Олег Маламуж разом зі студією Animagrad працювали над “Мавкою” дуже довго, але це точно варто років очікування.
Місія неможлива: Розплата. Частина перша (Mission: Impossible — Dead Reckoning Part One)
Том Круз за останні декілька років вивів індустрію бойовиків на принципово новий рівень: навіть франшизі “Джон Уік” є чому повчитись. Спочатку він впевнено довів, що “Місія нездійсненна” з кожним новим фільмом може ставати тільки кращою (і це майже через тридцять років після виходу першого фільму), а потім у минулому році повернув ще більш старого звіра – “Топ Ган”, зробивши довершений сиквел і перевершивши оригінал в рази. У 2023 році він врешті-решт спромігся донести нову “Місію” до екрану (тому що в часи ковіду здавалося, що навіть фільмування може не завершитись), але його потенційний тріумф зруйнувала неймовірна парочка Барбігеймер. У підсумку не тільки збори вийшли доволі скромними (точніше, вони гігантські – 567 мільйонів, але бюджет за роки виробництва аж надто виріс – близько 290 мільйонів, а тому до беззбитковості не вистачило мільйонів 20-30), але й фурору, притаманного останнім хітам Круза не відбулося. Сам фільм також поступається попередній частині, але лише тому, що планку здійняли дуже високо вгору – олдскульний, але візуально потужний бойовик точно вартий перегляду, а наступна частина інтригує через завбачливо підготований кліфгенгер.
Тепер безпосередньо до найкращого за рік – і почнемо із згаданої вище солодкої парочки Барбігеймера (немає сенсу розводити їх у тексті, їм судилося бути разом – якщо сиквел “Барбі” таки з’явиться, Крістоферу Нолану також доведеться знімати продовження історії про всесвітньо відомого фізика).
Оппенгеймер (Oppenheimer)
Місце нового фільму Крістофера Нолана в списку найкращого за рік ні для кого не є шоком. Ба більше, з нашої точки зору це і є найкращий фільм 2023-го. Нолан знов взявся за “серйозне” історичне кіно після “Дюнкерку” – і знов досяг неймовірних результатів. Як часто бувало в біографії режисера, успіх проєкту у критиків підтверджено і успіхом комерційним. Так сталося з “Темним лицарем” (фільм про супергероїв, який став чимось більшим, ніж традиційне кіно за коміксами, зібрав мільярд в прокаті), так було з “Інтерстелларом” (складна і довга науково-фантастична драма зібрала 660 мільйонів), так було з уже згаданим “Дюнкерком” (воєнна драма без видовищних баталій та головного героя отримала більше, ніж півмільярда) – тобто всі ці стрічки не просто стали революційними проривами чи тонким кіно для синефілів, а по-справжньому гучно пройшли по кінотеатрам всього світу, ними захоплювались мільйони глядачів, вони стали народним, у певному сенсі, кіно. І те саме відбулося і з “Оппенгеймером”. Нагадаємо, це біографічна стрічка про науковця (ще й фізика), тривалістю в три години, яка концентрується не на коханках головного героя чи його розгульному стилі життя, а на створенні атомної бомби, яке супроводжується самокопанням та психологією людських відносин. Так, тут є зустрічі з жінками поза шлюбом і навіть доволі відвертий секс, але це не те саме, що ми бачимо в інших байопіках на кшталт “Волк з Уолл-стріт”, де секс, наркотики та рок-н-рол займають приблизно 95% стрічки. І незважаючи на весь історичний розмах картини, саме по собі кіно це майже камерне.
Але при всіх цих складних вихідних даних кіно зібрало майже мільярд доларів. Тут не вистачить самого лише імені режисера, для такої суми потрібно, щоб фільм справді захоплював. Нолан сам займався сценарієм, за класичною для себе траєкторією побудував плин подій у стрічці – теперішнє, потім минуле, потім рух по минулому у хронологічному порядку, потім повернення в теперішнє і різкий флешбек в минуле для підкреслення основної думки – і далі те саме по колу, стільки разів, скільки це буде потрібно, щоб розповісти історію про талановитого студента, який стає перспективним ученим, який очолює один з найбільш амбіційних наукових проєктів століття, досягає успіху, починає спалювати себе зсередини через сумніви у правильності обраного шляху, намагається зупинити катастрофічний його потенційний розвиток і стає непотрібним власній державі. Настільки, що та його фактично пережовує і випльовує. Сумна доля геніїв? Якщо вірити Ейнштену у цьому ж фільмі, то саме на такий шлях вони приречені при співпраці з державою. Вибачення запропонують, але набагато пізніше і не так само гучно, як це було зі звинуваченнями.
Байопіків про вчених і війну дуже багато (у “Грі в імітацію”, по суті, Алан Тюрінг проходить принципово той самий шлях генія-науковця, що і Оппенгеймер), але в пам’яті залишаються одиниці. Не вистачить однієї лише належної роботи зі сценарієм, щоб створити один з таких фільмів. Тут важлива якась іскра, яка запалює інтерес на початку картини і тримає в кріслі три години, незважаючи на все випите пиво. Що це, обрана тема і вдалий момент для прем’єри, коли світ за пару кроків від Третьої світової? Пронизливий перформанс Кілліана Мерфі? Традиційний перфекціонізм Нолана, який відтворює місто в Нью-Мексико, де проводили роботи по створенню бомби, та її вибух без спецефектів? Чи все це, разом узяте в правильній комбінації?
Крім ролі Мерфі, найкращої в його кар’єрі, відзначимо і інших акторів. Всі казали про обов’язкову номінацію на Оскар для Кілліана (і ми повністю згодні), але для нас на тому самому рівні вражаючими були ще дві роботи – Емілі Блант в ролі дружини професора та Роберт Дауні-молодший, який нарешті відірвався від блокбастерів і машин по зароблянню грошей для студій-гігантів і взяв участь в авторському кіно… яке, втім, заробило майже мільярд для студії-гіганта (але ви розумієте, до чого ми це). Блант – одна з найкращих акторок покоління, рівень її виконання давно не викликає здивування, але її спроможність грати кожного разу по-різному захоплює. Дауні теж не новачок і його професійність також не під питанням, але він надто довго був мільярдером, плейбоєм та філантропом у залізному костюмі – ми майже втомилися чекати його повернення у умовно “справжнє” кіно. Втім, очікування було того варте, бо такого слизького покидька зіграти в історичному контексті вдається не кожному.
Смілива і яскрава Флоренс П’ю, стабільно цікавий Метт Деймон, несподівано жорстокий Кейсі Аффлек, аномальний Бенні Сафді, який є не гіршим актором, ніж сценаристом та режисером, традиційно геніальний Ґері Олдмен у топовому епізоді – та тут багато кого можна згадати. Зорепад, як в картинах Веса Андерсона, тільки на відміну від його стрічок тут у акторів є змістовна роль, а не просто поява у блискавичному епізоді. Каталізатором для цього неймовірного коктейлю майстерності і актуальної для світу історії став вихід в прокат одночасно з “Барбі”: тренд Барбенгеймер не тільки спровокував масовий перегляд двох фільмів в кінотеатрі в один день, а й таку кількість мемів, що не помітити ці два проєкти можна були тільки якщо ви ще не відкрили для себе явище інтернету.
Читайте також: Всі фільми Крістофера Нолана, ранжовані від найгіршого до найкращого
Барбі (Barbie)
Всіх попереджали, що це не легковажна комедія в рожевих кольорах; що режисерка – одна з найпомітніших постатей альтернативного авторського кіно; що со-сценарист пише драматичні історії і еталонні життєві діалоги; що лялька Барбі тут лише привід для подачі теми фільму; що це може й не стане гіркою артхаусною пігулкою, але точно не буде цукеркою, про смак якої забуваєш відразу після того, як проковтнув. Але кого цікавить те, що пишуть на сайтах про кіно? Люди все одно пішли на легку комедію з Марго Роббі в рожевому – і реакції в перший тиждень прокату були як під копірку, “я думала/думав, там про ляльку, а там ого-го”. Це вже потім тренд Барбенгеймеру витіснив будь-які інші реакції, адже ми живемо в світі постмодерну, а тому іронічне ставлення для паралельного існування цих двох стрічок в прокаті стало домінуючим. А після цього прогнозовано з’явилась частина аудиторії, яка почала тягнути ковдру в інший бік, мовляв, нічого за простою формою не стоїть, немає там ніякої глибини, та й взагалі, ця зарозуміла комунікація про гучну драму про пошук власного місця у сучасному світі є лише прикриттям для сумної правди: це така сама порожня історія, як і її примітивна обгортка.
Але кого це цікавить, якщо “Барбі” зібрала майже півтора мільярди доларів в прокаті? Так, ми постійно згадуємо про гроші, але це не тому, що вони є головним в кінематографі. Вони є показником того, що кіно було цікавим для аудиторії велетенського масштабу. Це ж не просто сума, яка покриває витрати – це рівень грошей, який можливо досягти тільки про позитивних відгуках про побачене, адже після всієї реклами і маркетингу починає працювати вже черезтинне радіо, а для нього потрібні справжні враження від побаченого, ці думки не купиш. Тому можна сперечатися про те, наскільки кіно глибоке чи порожнє, але тут точно немає сумнівів про те, що воно було цікавим.
Кар’єра Ґрети Ґервіґ тепер точно змінилася назавжди, питання тільки у тому, як саме. Її фільм “Леді-Птаха” зібрав чудову пресу та відгуки глядачів, п’ять номінацій на Оскар та декілька нагород Золотий глобус – і при цьому успішно повернув гроші студії, адже при бюджеті всього лише в 10 мільйонів зібрав 76 мільйонів. Наступний фільм “Маленькі жінки” зробив те саме – чудові відгуки, п’ять номінацій на Оскар, купа нагород та 218 мільйонів зборів при 40 мільйонах бюджету. Тобто Ґрета Ґервіґ – дуже рідкий і цінний вид режисерки, яка не тільки створює цікаве авторське кіно, але й робить це так, щоб проєкт заробляв гроші. Саме тому у випадку із “Барбі” їй довірили вже помітно більший бюджет в 140 мільйонів – і вона помножила його на десять. Це просто шалений успіх режисерки та індустрії в цілому, адже нарешті такі суми збирає не стала франшиза, перезапуск чи сиквел/приквел/спіноф. Що попереду у Ґервіґ? Час покаже (будемо сподіватись, що не створення рожевого всесвіту Барбі).
Со-автором сценарію став Ноа Баумбак (з яким нещодавно Ґервіґ, до речі, одружилась після років спільного життя). Якщо ви хочете почути цікаві потужні діалоги, які схожі на те, як розмовляють люди в реальному житті, подивіться його фільми “Френсіс Ха”, “Шлюбна історія” та “Історії сім’ї Мейровіц”.
Марго Роббі стала ідеальним втіленням образу Барбі на екрані (ну справді, хто, як не вона), а щодо Кена, Раян Гослінг сам сказав, що був народжений для того, щоб зіграти його. Іронія? Чи постіронія? Та тут весь Барбенгеймер – одна суцільна постіронія, нема сенсу розбирати шари метафор, жартів, піару та справжніх думок про те, що відбувається. Адже, як і герої “Барбі”, ми живемо лише у частково реальному світі – нам постійно щось заважає відчути реальність на всі сто відсотків.
Вбивці квіткової повні (Killers of the Flower Moon)
Багато опитувань критиків як підсумок року представили найкращим фільмом саме роботу ветерана американського кіно Мартіна Скорсезе. І хоча ми на умовне перше місце поставили б “Оппенгеймера”, з таким рішенням ми все ж сперечатися б не стали. Режисер вкотре спромігся і зняти цікаву історію, і показати всю непривабливу природу людських пороків, і написати черговий параграф історії США. І коли історію Сполучених Штатів пише Скорсезе, він береться не за яскраві її сторінки, а за ті події, які, можливо, Америка воліла б забути. Адже на кожну історію про Лінкольна і порятунок рядового Раяна Мартін знаходить історії про боротьбу банд у Нью-Йорку, переслідування авіатора та кінопродюсера з боку ФБР та влади, зв’язок мафії та профспілок та знищення корінних народів землі, куди прибули білі люди із Європи.
Скорсезе спромігся задурити нам голову трейлерами – майстерна робота з глядачем до перегляду фільму. Після трейлерів здавалося, що це буде історія на кшталт “Той, що танцює з вовками” чи “Аватар”: герой Ді Капріо зближується з індіанкою заради грошей, але потім розуміє, що виступає на стороні зла і намагається врятувати становище. Хеппі-енду не очікувалось, але принаймні здавалося, що він щиро каже коханій про те, що не кине її, а потім змушений вступити в сутичку з персонажем Де Ніро (те, що він злодій, сумнівів не викликало). І вже при перегляді розумієш, що Скорсезе всіх обдурив. Ніякого прозріння та переходу на бік добра тут не відбувається. Ми відстежуємо на протязі трьох з половиною годин глибину падіння людини без будь-яких моральних принципів. Він слабий, тупий і навіть не намагається чинити опір. І коли вже здається, що нижче падати просто нікуди, минає ще десять хвилин, і стає зрозуміло, що є куди. І потім минає ще півгодини – і глибина падіння знов сягає неможливого раніше рівня.
У “Хрещеному батьку” Коппола розбирається у тому, як хороша людина стає поганою; у “Краще подзвоніть Солу” Вінс Ґілліґан досліджує, чи може погана людина стати хорошою. У “Вбивці квіткової повні” Скорсезе показує, що зло і добро не завжди можуть еволюціонувати. Іноді вони залишаються константою, незважаючи на все, що відбувається навколо. І якщо комусь здається, що це художнє перебільшення, то ось похмуре нагадування про те, що фільм базується на реальній історії, яка настільки ж жорстока і прямолінійна.
Тут немає твістів (тут взагалі немає твістів), тут немає детективу у класичному розумінні (хоча за всіма ознаками це детективна історія). Але чому тоді трилер без саспенсу і детектив без твістів займає аж 206 хвилин екранного часу? Багато доводилося чути про те, що цю історію можна було б помістити в півтори години. І суто номінально подібні рецензенти праві: саму по собі історію можна було б розказати не те що за півтори години, а навіть хвилин за двадцять. Але за такий час неможливо створити атмосферу цієї історії. А саме цим і займається Скорсезе у цьому фільмі. Він крок за кроком вибудовує атмосферу, настрій, середовище, у якому живуть індіанці, великі гроші яких стали їх же найбільшим прокляттям. Іноді у фільмі майже нічого не відбувається, але відірватися від перегляду все одно неможливо. Вам не подобається такий стиль розповіді? Що ж, йдіть на сеанс чергового фільму Марвел, а потім жалійтеся, що в наші часи нема чого дивитися, суцільні фільми по коміксам і “Форсаж”. Цікаве тонке кіно іноді вимагає зусиль для перегляду. Але ці зусилля винагороджуються тим, що ви врешті-решт побачите на екрані.
Чому Скорсезе знімає довгу стрічку, яка багатьом здається нудною? Тому що Мартін чхати хотів на те, що думає публіка та критики. Він краще за публіку знає, що потрібно публіці. Він краще за глядача розуміє, що потрібно робити, щоб кіно сподобалось глядачу. Він точно краще за студії розуміє, як зробити гарне кіно. Такий підхід вимагає величезного авторитету і ще більшого розміру яєць, але оскільки у Скорсезе і те, і інше є у наявності, то останнім штрихом для можливості виробляти подібні проєкти стала еволюція індустрії в цілому, коли крім кінотеатрального прокату дистрибуція контенту відбувається за допомогою стримінгових платформ, які не настільки лінійно залежать від касових зборів, як це завжди було з класичними кіностудіями. В прокаті фільм зібрав близько 150 мільйонів доларів, що є великою сумою, зважаючи на жанр і тривалість картини, але, звісно, недостатньою для покриття витрат на виробництво. Втім, Apple TV отримає значно більше за рахунок фестивальної та нагородної історії проєкту, адже саме такі помітні мистецькі твори і стають основою портфоліо для стримінгу, привертаючи увагу кіноманів до справжніх великих робіт майстрів.
Читайте також: Всі фільми Мартіна Скорсезе, ранжовані від найгіршого до найкращого
Наполеон (Napoleon)
Мартіну Скорсезе – 81 рік, і він продовжує знімати велике кіно. Але Рідлі Скотту на п’ять років більше – 86, і всупереч поширеній думці багатьох не надто досвідчених глядачів, він знімає велике кіно. Ветерани режисерського цеху можуть подобатись чи ні, їх роботи можуть викликати захоплення або розчарування, але вони точно привертають увагу публіки. Якщо виходить нова робота Скорсезе або Скотта, це завжди подія. На такому ж рівні із ветеранів продовжують діяти Спілберг та Іствуд, а із умовно нового покоління Нолан, Фінчер і Вільнев.
Але саме Скотта і Скорсезе часто піддають незаслуженій хвилі хейту в соцмережах. Люди часто додають для підсилення своєї позиції такі “вагомі” аргументи як “старий” та “дід”, ніби саме це головне у майстерності режисера. Втім, у Скотта на додачу є ще й слід від двох приквелів “Чужого” – багатьом вони не сподобались, м’яко кажучи, а тому загальне неприйняття лише підсилюється. Обидва режисери знімають довгі фільми, іноді не надто розважального типу, а тому частина аудиторії відсіюється автоматично. І саме тому для цієї частини аудиторії буде додатковим шокуючим фактором почути, що варто дочекатися режисерської версії на чотири години, щоб побачити весь потенціал “Наполеона” від Скотта.
Не тому, що режисерська версія завжди краща. Просто вмістити весь шлях Наполеона в дві з половиною години практично неможливо. Скорсезе три з половиною години розповідає доволі просту лінійну історію, і бере стільки часу саме для того, щоб побудувати правильну атмосферу, наповнення тієї реальності, яка оточує головних героїв (і головних антигероїв, бо їх там чимало). А Скотту доводиться починати з битви при Тулоні, коли Наполеон ще навіть не був генералом, і потім послідовно показувати революцію, Аустерліц, похід в Африку, повернення, переворот, проголошення себе імператором, спалену москву, заслання на Ельбу, повернення, Ватерлоо і заслання тепер вже на острів Святої Єлени – і все це за проміжок часу, за який марвелівські фільми ще навіть не дістаються сцен після титрів.
Дивно було читати у багатьох рецензіях, що на тлі історії Жозефіни Наполеон і його військові звитяги загубилися, що кіно занадто феміноцентричне, як зараз і заведено в індустрії на догоду сучасним ідеологічним трендам. Насправді саме історія кохання (у цій версії, доволі хворобливого) між Наполеоном і Жозефіною не розкрита і подана у доволі пошматованому вигляді, що не дає зрозуміти саму природу їх відносин. Очевидно, що Бонапарт марить цією жінкою, вона має особливу владу над ним, але чому – з цієї картини важко зрозуміти. Так, природа почуттів ірраціональна, ми не вимагаємо чіткого розуміння всього, що відбувається у голові головних героїв, але принаймні зовнішні фактори такої залежності бажано було б побачити – і от тут повна режисерська версія, можливо, була б дуже доречною.
Історію ж політичну і військову відображено чудово (мається на увазі, сюжетно – ми не будемо оцінювати відповідність історичним подіям, адже, заради бога, це ж не документальне кіно, а художнє). Звісно, як тільки Голлівуд випускає історичну драму, всі надягають свою мантію професора історії і починають розповідати, які аксіоматичні речі порушили автори. Але ми не будемо приєднуватись до цього потоку.
В продовження військової лінії – батальні сцени просто чудові. Битва при Тулоні, битва під Аустерліцом та битва під Ватерлоо показані максимально докладно, чітко і зрозуміло. Справа не тільки в костюмах, конях та зброї того часу; режисер послідовно демонструє всі етапи задуму та його втілення з боку генералів, коли і хто вступає у бій, з якими труднощами стикаються солдати та до чого призводить кожен з фрагментів тактики на цю баталію. Це не той випадок, коли в кадрі якась метушня, а потім хтось кричить “відступаємо!”, також тут немає спроби відволіктися від загальної картини бою за рахунок індивідуальних поєдинків (хоча вони також присутні). Якщо в “Останній дуелі” вразила саме постановка боїв один на один, то тут Скотт впорався із значно складнішою задачею масштабних протистоянь цілих армій.
На диво серед акторських робіт хочеться відзначити не Хоакіна Фенікса і Ванессу Кірбі. Вони грають на звично високому професійному рівні, але все ж складається враження, що вони тільки шукають свої образи, а не знаходять їх. А от Руперт Еверетт (герцог Веллінгтон, який протистояв Наполеону у битві під Ватерлоо) і Пол Ріс (головний дипломат Франції, міністр закордонних справ) дійсно захопили увагу, нехай буди присутні на екрані і не так довго.
Читайте також: Всі фільми Рідлі Скотта, ранжовані від найгіршого до найкращого
Вбивця (The Killer)
Після нетипового для Фінчера камерного “Манка”, надто синефільского та інтелектуального, “Вбивцю” розглядали як повернення режисера до жанру, який зробив його тим, ким він є – трилеру з багатьма твістами та постійною напругою, рівень якої тільки збільшується при наближенні фіналу. І глядачі знову були розчаровані. Тому що очікування перед переглядом – одна з найгірших речей для глядача. Підходьте до перегляду без будь-яких очікувань – і якщо вам це буде вдаватися, ви сягнете нового рівню сприйняття кіно.
Не будемо лукавити: під час перегляду ми і самі були трохи розчаровані прямолінійністю заключної частини стрічки. Але це той випадок, коли остаточне відношення до побаченого формується після обмірковувань впродовж помітно більшого часу. Є така категорія фільмів, і “Вбивця”, здається, потрапив до такої ж когорти. Адже коли спокійніше обмірковуєш побачене, стає зрозумілим, що це все ж не трилер, а майже медитативна стрічка про життєву філософію людини, яка проживає все своє життя у дуже специфічних обставинах. Забагато як моральних дилем, так і протиріччя між тими правилами, які в тебе є. Як можна обґрунтовувати для себе вбивства та образ життя, з ними пов’язаний? Можна, якщо ти раціональний, холодний та методичний професіонал. Тоді на першому плані правила та рутина, яка забезпечує їх виконання, а всі переживання та моральні сумніви відходять на другий план. Чи робить це тебе монстром? Майже напевно так, але ти і тут знайдеш раціональне пояснення цьому.
Паралелі з “Самураєм” 1967 року режисера Жан-П’єра Мелвіля з Аленом Делоном у головній ролі неминучі. Той самий незворушний методичний професійний кілер, який припускається однієї помилки через обставини. Та сама історія провалу, яка веде до протистояння з організацією, у якій або загине головний персонаж, або всі ключові особи на боці організації. Навіть зовнішньо Фассбендер нагадує Делона у цій стрічці: біла гама та білий капелюх, тільки якщо Делон у елегантному плащі, то Фассбендер у якомусь непримітному напівспортивному одязі, щоб максимально не привертати уваги. А от персонаж більш живим та наповненим вийшов у Фінчера, у нього є прихильності та справжні переживання.
І хоча з точки зору трилера виграють попередні стрічки режисера – “Гра”, “Загублена”, “Дівчина з тату дракона”, все ж таки переглянути ще раз (а може і не раз) захочеться саме “Вбивцю”, адже трилер – це кінцева форма, яка дуже багато втрачає після першого ж перегляду і розкриття всіх деталей; а от драма – це майже нескінченне поле для перегляду.
Читайте також: Всі фільми Девіда Фінчера, ранжовані від найгіршого до найкращого
Маестро (Maestro)
Важко сказати, чому деяким критикам не сподобався “Маестро”. Очевидно, що це кіно зроблено для фестивалів і всіх кінонагород, які тільки можливо отримати, але саме по собі це не є чимось кримінальним. Читати окремі рецензії було не те щоб дивно, бо всі мають право на власну думку, але так і не знайшлося аргументів, чому це кіно є слабим чи нецікавим. Можливо, зіграли роль очікування після блискучого “Народження зірки” від Купера – але керування очікуваннями все ж таки проблема глядача, а не художника.
Можемо погодитись лише з тим, що попередня режисерська робота Бредлі Купера дійсно потужніша, а також з тим, що ця біографічна драма не стає чимось новим в індустрії кіно. Але з точки зору перегляду – це одне з найкращих, що вийшло у 2023 році. Про технічні деталі навіть і казати непотрібно: тут і костюми, і зачіски, і грим (Купер у віці під сімдесят виглядає приголомшливо), і натурні знімання, і інтер’єри, і багато чого ще, все виконано бездоганно. Сценарій також створено розумно: нас доволі довго ведуть по творчому і особистому життєвому шляху диригента Леонарда Бернштейна, демонструючи майже безпроблемне життя, де його дружина приймає всю складність перебування з видатною творчою особистістю. Вона розуміє, що намагатися перевчити таку сильну людину немає сенсу, а тому вона не приділяє уваги його постійним інтрижкам з молодими чоловіками. У певний момент навіть з’являється думка: “а де ж драма, про що кіно взагалі?”. І з часом ми до цієї драми приходимо, адже навіть довге подружнє життя не є гарантією довічного спокою і відсутності критичних конфліктів у майбутньому. Пронести гарні відносини у родині крізь десятиліття – важка праця і серйозна частка везіння, що вже казати про сім’ї, де чоловік є бісексуальним талановитим митцем світового рівня із (заслужено) роздутим его.
І потім драматичні злами лише додаються, адже життя складне і непередбачуване. Чи є в цій історії чи форматі її подачі щось нове? Скоріше ні, і Оскар за режисуру, сценарій чи найкращий фільм автори і продюсери не отримають. Але що однозначно вражає, це акторські роботи – і тут статуетки були б цілком заслужені. Бредлі Купер вчергове доводить, що неможливого на екрані для нього просто немає (до речі, круто, що в один рік виходять дуже драматичний “Маестро” і дуже розважальний (але теж драматичний) “Вартові галактики 3” за його участю, і обидва потрапляють до нашої добірки найкращого), а Кері Малліган взагалі виглядає еталонною виконавицею найскладніших завдань. Вона водночас і така мила та позитивна, і така енергійна, і настільки пронизливо трагічна, коли приходить час болі та втрати.
Хто зіграв свою роль краще, Кілліан Мерфі в “Оппенгеймері” чи Бредлі Купер в “Маестро”? Кері Малліган в “Маестро”, Пенелопа Крус в “Феррарі” чи Лілі Гладстон “Вбивці квіткової повні”? Кіноакадемікам буде над чим подумати.
Читайте також: Найкращі ролі Бредлі Купера
Вартові галактики 3 (Guardians of the Galaxy Vol. 3)
Ми думали, що цього року фільми Марвел не зможуть опинитися у цьому списку, адже у компанії складні часи, якщо не сказати гірше. Але є така людина – Джеймс Ганн, яка навіть на загальному низхідному тренді може показати щось справді цікаве. Важко сказати, чи буде він спроможний вдихнути нове життя у DC Comics, але за час співпраці з Марвел він творив дива. Хто взагалі поставив би на успіх картини про зграю недолугих напівсупергероїв, які сформовані у загін Вартових Галактики під керівництвом Зоряного Лорда (ледь не найбільш недолугого з них усіх)? І тим не менш, перша ж спроба вийшла дуже успішною. Друга у певному сенсі була розвиненим самоповтором, але третя стала, можливо, найкращою в трилогії, та й взагалі однією з найкращих картин всесвіту Марвел. Талант Ганна не тільки у шаленому гуморі без зупинки, але у ідеально збалансованому поєднанні цього гумору із драматичними та навіть трагічними історіями.
Саме такою стала історія одного з найвеселіших персонажів стрічки – Ракети. Точніше, найсмішніших, не найвеселіших, бо за характером цей злюка-єнот той ще депресивний соціопат. Тепер Ганн вирішив показати, чому він став таким. Що тут сказати, все йде з дитинства. Вельми специфічного у випадку Ракети. І тепер ти пару хвилин смієшся, а потім – ну, може і не плачеш, звісно, але розчулюєшся точно. Ганн додає традиційної для себе складової про захист дикої природи (і як і все інше, це виходить у нього дуже органічно). Але це не заважає жартувати і зображувати космічні об’єкти у формі ануса.
Пітер Квілл повернеться у наступних фільмах Марвел, а от Джеймс Ганн вже ні. Що означає, що одна з найкращих арок всесвіту Марвел завершує своє існування. І оскільки це відбулося на чудовій високій ноті, то це однозначно на краще.
Люксембург, Люксембург
Останні роки розвитку українського кіно радують тим, що в нас не тільки зросла кількість хороших фільмів, а з’явилась ціла когорта хороших режисерів із власним впізнаваним почерком. У деяких з них в активі поки що тільки дебютна робота, але Антоніо Лукіч повернувся з другим проєктом і чітко дав зрозуміти, що успіх “Мої думки тихі” не був випадковим. “Люксембург, Люксембург” перевершив дебютну стрічку, залишаючи публіку і критиків у стані ейфорії. Адже це справжнє, наше, класне, чудове, тонке, веселе, розумне кіно – скільки років ми про це мріяли?
Однією з головних переваг кіно від Лукіча є органічність. Здається, українське кіно подолало етап бажання знімати “як в Голлівуді”, “як Тарантіно”, “як Марвел”, “як Джим Джармуш” і перейшло до створення історій, які близькі українському глядачу саме через те, що і глядач, і режисер переживали їх у власному дитинстві, юності, зрілому віці. По-перше, завжди краще знімати про те, що ти знаєш, а по-друге, навіть вдала копія залишається всього лише копією. Створення самобутнього оригінального кіно означає більше ризиків, але воно має стільки ж шансів на успіх – далі це питання таланту авторів і наполегливості продюсерів.
У “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіч рефлексує на тему власного дитинства і відносин з батьком через історію двох близнюків з Лубен, які пішли по діаметрально протилежним напрямкам – один в поліцію, один в кримінал. Батько залишив їх з матір’ю багато років тому, але тепер вони отримали звістку про те, що він в Люксембурзі – і він помирає. Тепер одного з синів веде вперед бажання зустріти батька, а інший намагається будь-що виправити свого недолугого брата, чи то не відпустивши в Люксембург, чи то, навпаки, відправивши туди. Таке кіно знімали Фелліні (“Амаркорд”), Торнаторе (“Новий кінотеатр «Парадізо»”), Соррентіно (“Рука бога”), Спілберг (“Фабельмани”) та багато інших видатних режисерів. Коли режисер намагається показати, що саме привело його в світ кіно, іноді він показує історію власного життя, доволі близьку до реальних подій, а іноді пропускає через фільтр інших персонажів, тим не менш, базуючись на власному досвіді.
Органічності додають виконавці головних ролей близнюки Аміл і Раміл Насірови (також вони зекономили для Лукіча багато грошей, щоб тому не довелося малювати одного з братів, як Фінчеру у “Соціальній мережі” у випадку з Армі Гаммером). Для тих, хто знайомий з творчістю гурта «Курган & Agregat», залучення братів стало додатковим козирем ще на етапі трейлеру, а для тих, хто не чув їх пісні, суржик Насірових у фільмі став шоком/одкровенням. Іноді здається, що для цих двох і сценарій писати непотрібно, вони просто кажуть те, що завжди кажуть у схожих життєвих ситуаціях. Втім, якщо з комедійним ефектом все було передбачувано, то справжньою несподіванкою стало те, що брати є вельми непоганими драматичними акторами. Чи чекаємо ми нових ролей Насірових? 100%.
Перегляньте також відеоесе Антоніо Лукіча про відображення дитинства у кіно – це один з найкращих випусків на його каналі (обов’язково підпишіться)
Ейр (Air)
Чудове тепле і цікаве кіно, яке не залишить слід у історії кіно, але яке так приємно дивитися у моменті. Це те, що називається feel-good movie, тобто фільм, який приємно дивитись не тільки (а можливо, і не стільки) через його художню цінність, скільки через те, що він викликає відчуття оптимізму, захоплення, мотивації – іншими словами, це стрічки, від яких тепло всередині, навіть якщо їх мистецьке наповнення може бути не таким вже і проривним. Щоправда, з деяких feel-good movie можна отримати діаманти, які люди переглядають роками знову і знову – “Хороший рік” Рідлі Скотта є одним з найочевидніших прикладів.
Фігура Майкла Джордана буде оспівана в художньому і документальному кіно ще не раз – після видатного документального серіалу “Останній танець” Метт Деймон і Бен Аффлек звернулися до історії контракту найкращого баскетболіста в історії з Nike. Тоді ця компанія була революціонером на ринку, але не могла скласти реальну конкуренцію Adidas. Отже, маємо ідеальне підґрунтя для спортивної драми: андердог проти гігантського фаворита, і при цьому всі ми чудово розуміємо, що історія завершилась хеппі-ендом. Далі потрібно було лише прописати розумні та органічні діалоги і наповнити стрічку гумором та достатньою кількістю іронії, особливо в бік білих багатіїв немолодого вже віку. Вийшло жваво, весело та цікаво, нехай і розумієш, що над білими тут аж занадто іронізують, а кожен темношкірий персонаж або мудрий, або незамінний для будь-якої місії, на яку зважуються в бізнесі чи житті. Мати Джордана (чудова Віола Девіс) взагалі виглядає як найрозумніша і найстратегічніша людина Сполучених Штатів (звісно, ми не сперечаємось про її надважливу роль в житті Джордана).
Але ці дрібні деталі на вимогу сучасних трендів залишаються лише маленькими приводами для глузування з друзями – загальну картину вони не псують. До того ж, для поціновувачів ностальгії за 80-ми тут взагалі райські кущі – від музики до брендів авто, одягу, їжі, напоїв, спорту та іншого масмаркету. Ідеальне кіно для відпочинку, коли хочеться співпереживати персонажам, але без рани у серці на наступні пару тижнів.
Читайте також: Найкращі ролі Метта Деймона
Підземелля і дракони: Честь злодіїв (Dungeons & Dragons: Honor Among Thieves)
Марвел цього року у найкращому представлений мінімально, DC взагалі не потрапив до списку, але це не означає, що не було талановитого розважального кіно загалом. Навряд чи хтось очікував чогось видатного від кіноадаптації всесвітньо відомої настільної гри, але це спрацювало найкращим чином. В першу чергу тому, що автори не стали робити з адаптації нових “Володарів перснів” чи “Гру престолів”. Вони зосередилися на гуморі – і перемогли.
Нічого дивного, якщо зважати на те, хто працював на сценарієм та режисурою – Джон Френсіс Делі і Джонатан Голдштейн. Ці двоє створили одну з найкращих комедій останнього часу “Нічні ігри”, а також писали сценарій “Нестерпних босів”. Жодних бар’єрів для фантазії, а тому не так багато клішованих жартів – ковток свіжого повітря. Популярна зараз тема недолугих супергероїв вчергове спрацювала, але кожного розкрили небанально, цікаво. Починаючи з Кріса Пайна, який, незважаючи на свою зовнішність ідеального принца, грає шахрая, який здається собі самому дуже спритним, але раз за разом потрапляє у халепу, і закінчуючи довершеним образом для Мішель Родрігес, яка за сюжетом сприймає все буквально і завжди каже правду в очі, яким би недоречним це не було і якої б шкоди це не завдавало. Г’ю Ґрант тут також знайшов простір для свого комедійного таланту – він давно вже не в лізі екранних серцеїдів, і здається, відчуває себе від цього тільки краще.
О, і до речі – це ж ще один фільм у списку найкращого за рік за участю Бредлі Купера. У нього дуже невелика роль, але вона дуже смішна і концептуально, і за наповненням.
Вавилон (Babylon)
Відсоток людей, яким цей фільм сподобався, не дуже великий. Все ж таки, людям не подобаються надто довгі картини, а тут цілих три години. Крім того, забагато персонажів, подій і деталей. Врешті-решт, дуже багато гумору, але майже на сто відсотків він є чимось середнім між гумором англійським та тонким сарказмом, іронією, відсиланням до голлівудської індустрії та американської історії – іншими словами, це той тип гумору, який є дуже витонченим, але не змушує вас реготати до різі в животі. Режисер зробив тонке синефільське кіно, а людям це не подобається. Це подобається тільки синефілам (не всім).
Таке кіно змушує напружуватись, запам’ятовувати та думати, що також не до вподоби багатьом глядачам. Але щось підказує, що з часом до цього фільму ще будуть повертатися. Можливо він не стане монументальною класикою, але коли пройде достатньо років, він точно матиме своє місце в історії індустрії. Про трагедію переходу від німого кіно до звукового вже скільки було знято фільмів, від комедійних до драматичних. Злам епохи, який митцям кіно простіше зрозуміти, адже це те, чим вони безпосередньо займаються, а тому і простіше цю історію донести до глядача. “Простіше” у даному випадку не означає “просто за формою”. Візуальний ряд та сценарій перенасичені, якщо порівнювати складання історії із плетінням килиму, то у цьому випадку це точно традиції країн Близького Сходу з їх манерою максимального завантаження яскравих кольорів та блискучих принад. У такому світі існують і зірки поточні (одну з таких грає Бред Пітт), і зірки, про яких ніхто не знає (але вони все одно ВЖЕ зірки, адже “ти або зірка, або ні” – таку грає Марго Роббі).
Саме Марго Роббі вражає найбільше – акторка додала до свого портфоліо ще один блискучий перформанс. Багато у чому завдяки збігу типажу її персонажу з її власним типажем (але це, скоріше, везіння, адже спочатку роль планувалася для Емми Стоун – зараз її навіть важкувато уявити на цьому місці). Але головне – сплав таланту і наполегливої енергійності, здається, Марго спроможна виконати будь-яке завдання, яке виникає на знімальному майданчику, вона органічно виглядає як на пробах на фільм всередині фільму, так і на сорокахвилинній оргії у будинку персонажа Бреда Пітта.
Формально фільм вийшов ще у 2022 році, але до нашого прокату він дістався у 2023-му, а тому ми скористалися шансом відзначити його у нашому списку.
Читайте також: Найкращі ролі Марго Роббі
Ля Палісіада
Якщо вже казати про самобутнє оригінальне українське кіно, то ось ще один кандидат на звання “най-най”. Бо тут водночас і повернення до 90-х (до яких нещодавно вже повертався Олег Сенцов у своєму “Носорозі”), і дуже нетипова історія (так, звісно, вона пов’язана з криміналом, це ж 90-ті, але не з бандитськими розбірками і тернистим шляхом бандита до успіху і швидкої смерті), і загальний незвичний формат. Не дивно, що фестивалі у захваті, але будемо сподіватись, що коли кіно вийде на екрани, глядачі також віддадуть належне (втім, до рівня народної любові “Мої думки тихі” навряд чи дотягне – чи, хтозна як воно буде насправді, може це новий улюбленець публіки).
Повнометражний дебют режисера Філіпа Сотниченка розповідає історію розслідування вбивства міліціонера. Звісно, інші робітники міліції сприйняли цю справу як особисту. Але додалася ще одна обставина, яка ускладнює справу: це середина 90-х років, і скоро Україна приєднається до європейської конвенції, яка забороняє смертну кару. І якщо в масштабах держави це може виглядати питанням дискусійним, для міліціонерів це означає, що винний може уникнути покарання. До підписання залишається декілька місяців, а це означає, що потрібно поспішати. Разом з тим, не можна просто сфабрикувати справу, адже потрібно знайти того, хто справді винен, це ж питання принципове. З іншого боку, якщо під тиском звинувачуваний зізнається у скоєному, то може він і є той самий?
Атмосфера тиску для всіх супроводжується картинкою із 90-х в усьому – не тільки одяг, інтер’єри чи моделі авто, навіть сама манера знімання та якість картинки нагадують УТ-1 та передачі на центральному телебаченні того часу. Для нових поколінь, можливо, буде виглядати майже психоделічно, але діти 80-х і 90-х будуть у захваті.
У фільмі немає зірок українського кіно, що додає достовірності тому, що відбувається на екрані. Богдан Бенюк, Ірма Вітовська і Станіслав Боклан відволікали б увагу на себе, якими б майстрами вони б не були. А так це майже як хроніка з камер у міліцейських ділянках та КПЗ.
Ілюзія безпеки (Залиш світ позаду, Leave the World Behind)
Нарешті справді міцний трилер, який до того ж кидається від сай-фаю до реалістичного, потім в бік містики і через сай-фай назад до реалістичного. До самого фіналу так і не буде відповіді не тільки про те, що саме відбувається і чому, але й стосовно жанру фільму. Невизначеність допомагає будувати інтригу, з певного моменту розслабитись майже не вдається. Ніхто з персонажів не розуміє, що саме відбувається, вони лише розуміють, що відбувається щось погане.
А відбувається от що: сімейна пара з двома дітьми приїхала у розкішний заміський будинок під Нью-Йорком на вихідні. Але спочатку зникає сигнал мобільного, а потім вночі до них стукають у двері двоє, які представляються як господарі хати, що власне і здали будинок в оренду. Далі починають траплятися ще більш тривожні та незрозумілі речі, які нагадують чи то вторгнення інопланетної раси, чи то масовану атаку на структуру безпеки країни, чи повернення своїх кордонів з боку дикої країни. Зв’язку немає, траси до міста перекриті, а двоє нічних гостей не мають жодних документів, щоб підтвердити власну особистість.
Режисер і оператор чудово застосовують прийом ніби вичікування чогось невідомого, коли камера літає над головами головних персонажів, крізь величезний будинок, вилітає на вулицю та повертається назад, пильно дивиться в очі оленям, що збираються на межі саду. Трилер напружений, але ця напруга дозована, естетична – немає біганини та метушні, є лише тривожне очікування, яке час від часу закінчується чимось справді дивним.
Сімейна пара – Ітан Гоук та Джулія Робертс, їх нічні гості – Магершала Алі (батько) та Міха’ла (дочка), а на додачу загадкового незнайомця грає Кевін Бейкон (і ми окремо зраділи коли побачили Гоука та Бейкона в одному фільмі). А режисером виступив Сем Есмейл, який раніше поставив чудовий серіал “Містер Робот”.
Читайте також: Найкращі трилери всіх часів
Рептилії (Плазуни, Reptile)
Відразу після міцного трилеру у списку міцний класичний детектив. Все як заведено: вбивство, кілька явних підозрюваних, постійне відчуття, що щось тут не так, детектив, у якого були проколи в біографії, але він дуже добре знається на своїй справі. Як тут не зрадіти, адже хороший детектив – це завжди втіха для глядача. А якщо додати Бенісіо Дель Торо у головній ролі, то можна просто відкинутись у зручному кріслі та спостерігати за тим, що відбувається на екрані.
Мабуть, головна сильна сторона цього фільму – темп. Режисер нікуди не поспішає і спокійно розповідає свою історію. Дві години дозволяють це зробити, але головне, що фільм при цьому не спонукає позіхати. Є місце екшну, є емоційним сценам, є простір для діалогів та роздумів про те, хто винен і хто непричетний. Найдивніше, що таке виважене кіно зняв дебютант Грант Сінгер, який до цього знімав музичні кліпи для The Weeknd, Тейлор Свіфт, Аріани Гранде і Тревіса Скотта. Зі сценарієм йому допомагав ще один кліпмейкер – Бенджамін Брюер, руку також доклав і Бенісіо Дель Торо.
Щоб доповнити картинку музичної індустрії, скажемо також, що у одній з головних ролей Джастін Тімберлейк (втім, він дуже давно у великому кіно, а тому його можна вважати актором настільки ж впевнено, як і співаком). Ще одне помітне обличчя – Алісія Сільверстоун, яка періодично виринає із фільмів класу “Б” і опиняється у справді потужних проєктах.
Читайте також: Найкращі детективи всіх часів
Полум’яне небо (Afire, Roter Himmel)
Німецький режисер Крістіан Петцольд досить регулярно потрапляє у наш список найкращого за рік. Мабуть, нічого дивного у цьому немає – маестро вдало балансує між тим, що прийнято називати “серйозним кіно”, і тим, що може сподобатись не тільки зарозумілим критикам, але й глядачам. Тобто, до суворого артхаусу він не тяжіє, але при цьому завжди пропонує драму, яку цікаво обміркувати після перегляду. «Барбара», «Фенікс», «Транзит», «Ундіна» – події останніх стрічок Петцольда розгорталися у різних обставинах і у різні часи, але у центрі завжди людські відносини. А ще точніше, як люди розкриваються у цих відносинах на тлі важких обставин.
Цього разу ці обставини – лісова пожежа, яка поступово підбирається до літніх будиночків, де відпочивають замкнений і самолюбний молодий письменник з другом та молода продавчиня, що не пропускає нагоди зайнятись сексом із коханцем. Письменник планував у тиші дописати свій роман, але галаслива сусідка загрожує цим планам. Втім, це типова ситуація, коли між людьми, які спочатку не сприймають один одного, проскакує іскра (на тлі пожежі, що наближається). Але навряд чи Петцольд налаштовує нас на легкий фінал, адже его письменника не дозволяє йому розкритися, почути людей поруч, звернути увагу на те, що їм потрібно. Він ніби живе в своєму світі, з потрібним йому лише романом, у той час, коли в світі справжньому все палає.
Паула Бір вже втретє виконує головну роль в фільмах режисера (а також можете пам’ятати її по стрічці «Франц» Франсуа Озона), претендуючи на звання нової музи Петцольда. Схоже, творча комбінація працює – на Берлінале фільм виграв головну нагороду, Срібного ведмедя.
Між нами
Цей психологічний трилер можна миттєво заносити у всі списки недооцінених українських фільмів (і, до речі, ми про такі напишемо у наступному році). На жаль, маркетинг стрічки був не надто потужним, а тому коло глядачів, які її побачили, буде аж надто вузьке. Хоча гарантуємо, що ті, хто це кіно подивиться, легко поставить його у свої топ-5 вітчизняних фільмів.
За атмосферою “Між нами” нагадує Фінчера (саме нагадує, не копіює – стрічка цілком самобутня). Починається все як похмура соціальна драма, але поступово (з першим трупом) трансформується в детективний трилер, де все є не тим, чим на початку здається. І чим далі ми рухаємось за сюжетом, тим більше звертаємо увагу на деталі (“а, то це була брехня”, “а, ось чому вона звернула на це увагу”, “а, то це реально має значення), і деталей цих дуже багато. Як у гарному класичному детективі, задум розкривається у самому фіналі, ба більше, є ще й фальшивий фінал, тобто з твістами режисер і сценарист погралися вдосталь.
Режисеркою стала Соломія Томащук, це її повнометражний дебют. Вона ж стала і однією зі сценаристок, а її партнером став оператор Юрій Дунай, для якого це був сценарний дебют у повному метрі. Така тісна співпраця людей, що відповідають за картинку і її смислове наповнення, дала свої плоди. Можна також із впевненістю сказати, що для українського кіно це дійсно щось нове і нетипове. Якщо до комедій, воєнного кіно та побутових драм ми звикли, то подібний детективний трилер – ковток свіжого повітря.
В центрі розповіді дві жінки – Ірма Вітовська і Анастасія Пустовіт. Лікар-гінеколог і її нова пацієнтка, яка хоче зробити аборт так, щоб про це ніхто не дізнався. Через свій розпусний спосіб життя, вона навіть не знає, хто є батьком (при цьому у неї є чоловік). Лікарка спочатку відмовляється, але потім бачить в дівчині щось таке, що змушує її допомогти. І від цього моменту починається їх подорож у темряву, куди вони тягнуть одна одну з якоюсь маніакальною одержимістю.
Травень, грудень (May December)
Наталі Портман хоче зіграти Джуліанну Мур в незалежному фільмі. Для цього вона приїжджає до її персонажки, щоб взяти інтерв’ю про давні роки, коли та почала стосунки із 13-річним хлопцем, коли самій було 23 роки. Незважаючи на всі складності і тюремний термін, вони тепер разом (вже доволі давно) і у них троє дітей. Втім, історія, яку розповідає Мур для Портман, не така ідилічна. Крім того, її чоловік вирішує додати деталей, які стають шокуючими.
Історія багатошарова та залишає багато простору для інтерпретації. Доросла жінка тепер дружина також вже дорослого хлопця. Вона відсиділа чимало років за розтління. При цьому у в’язниці народила тому, кого спокусила, хлопця. А потім, по мірі того, як акторка намагається глибше зануритись в образ справжньої жінки, додається більше і більше обставин: чи справді жінка спокусила хлопця? Чи не контролював він ситуацію? Що було в її минулому? На яке майбутнє тепер розраховує хлопець? З певного моменту розділити реальність і вигадку надто складно, до того ж, не завжди зрозуміло, де уява акторки, а де те, що вона справді побачила.
Так і “історії за реальними” подіями залишаються лише відображенням справжніх подій у свідомості митця, а не точним відображенням того, що відбулося. Режисер Тодд Гейнс (“Далеко від раю”, “Мене там немає”, “Керол”) грається з версіями реальності, що виникають, залишаючи варіанти для трактування не тільки глядачу, а і собі самому.
Траєкторія падіння (Анатомія падіння, Anatomie d’une chute)
Французька режисерка Жустін Тріє поставила, мабуть, головний європейський фільм року. Судова драма (або процедурна драма) насправді виявляється не тільки детективом і трилером, але й екзистенційною драмою. Золота пальмова гілка Канн і схвальні відгуки критиків, які зійшлися у рідкісному консенсусі.
У французьких Альпах стоїть одинокий дерев’яний будинок. Сліпий син подружжя виходить на прогулянку з собакою-поводирем і натикається на тіло вбитого батька. Як відомо, поліцейські часто кажуть про те, що 99% найпростіших версій щодо того, як стався злочин, виявляються правильними. Так і у цьому випадку, підозра падає на дружину. І дві з половиною години жінка (у виконанні Сандри Гюллер) у судовій залі намагається виправдати себе. При чому, не тільки перед судом, але і перед власним сином. Версія здається очевидною і вірною… та чи так все є насправді?
Паралельно з судовим засіданням розкривається саме подружнє життя двох людей, яке також не таке просте, як може здаватися стороннім на перший погляд. Це і є справжня анатомія падіння, не тільки фізичного, що привело до загибелі, а й особистого та суспільного.
Опале листя (Kuolleet lehdet)
Фінський режисер Акі Каурісмякі каже, що це загублений четвертий фільм його «пролетарської трилогії» («Тіні у раю», «Аріель», «Дівчина з сірникової фабрики»), що вийшла у 1980-х роках. Тут теж головні герої із робочого класу, які живуть у злиднях. Буденний Гельсінкі, лаконічні діалоги, проблеми з алкоголем (бо це ж Фінляндія), але історія пізнього кохання не виглядає побутовою чорнухою. Навпаки, це дуже романтична розповідь – осіння, ніби для рими з похилим віком. Герої тут майже не виявляють емоцій, проговорюючи їх в діалогах. Вони постійно йдуть паралельними шляхами, аж поки не перетинаються на побаченні у кіно.
Вони дивляться «Мертві не помирають» Джима Джармуша (один з улюблених режисерів Каурісмякі). Взагалі відсилань до кіно, у тому числі того, що сформувало самого режисера, тут дуже багато – у афішах, діалогах, згадках. Після сеансу жінка залишає головному герою номер телефону на папірці (взагалі тут декорації і побут 80-х, хоча події відбуваються в наш час, адже з радіоприймача постійно лунають новини про війну в Україні і події в Маріуполі), але той загубив його, коли діставав із кишені цигарки, не помітивши, що клаптик паперу випав і потрапив до калюжі. Постійні перепони на шляху цього кохання, але нові зустрічі попереду.
Після попередньої своєї роботи «По той бік надії» 2017 року Акі Каурісмякі сказав, що втомився і хоче піти із кіно. Складно сказати, чи пройшла його втома, але на щастя, у велике кіно фінський майстер повернувся.
Феррарі (Ferrari)
На відміну від Рідлі Скотта, який намагався показати у фільмі про Наполеона всю його довгу військову кар’єру, Майкл Манн зосередився на всього лише одному літі з життя Енцо Феррарі, щоб відзняти байопік про італійського автоконструктора. І зробив абсолютно вірно. Ми отримали максимально концентровану вичавку трагедії на тлі італійських пейзажів.
Не те щоб це було дуже важке кіно за форматом, але події змушують відчувати біль родини Феррарі, а пізніше і багатьох інших людей. Енцо і його дружина важко переживають смерть їхнього сина. Але Феррарі має пристрасть не тільки до авто, він дуже пристрасний у відношенні до жінок. І тому у нього коханка, з якою він проводить половину свого часу з благословення дружини. Ба більше, вона народила йому сина. Дружину Феррарі грає Пенелопа Крус, і хоча вона іспанка за походженням, тут вона втілення розлюченої італійської жінки. Вона знаходиться десь посередині між депресією і нападами люті, погрожує вистрілити в чоловіка, влаштовує сцени, кричить, а через хвилину вже займається бурхливим сексом з Енцо (і ще через декілька хвилин знов ладна його вбити). Сам Феррарі розривається між скорботою, двома жінками та справою всього життя – гоночними авто. Тому що саме вони його захоплюють, а ті серійні автівки, які потрібно продавати, щоб тримати бізнес на плаву – це просто вимушена необхідність.
Це точно не фільм для поціновувачів гоночних машин і Ferrari як улюбленого бренду (принаймні, не в повній мірі). Тут є гонки (і поставлені вони неймовірно детально та педантично), але головне місце відведено драмі чоловіка і жінки. Розкішне виконання від Адама Драйвера і Пенелопи Крус (остання точно отримає номінацію на Оскар). Шейлін Вудлі, чудова акторка, грає коханку Енцо Феррарі, яка народила йому сина – у деякі моменти її навіть шкода, оскільки на тлі Крус і Драйвера вона, можна сказати, просто ходить у кадрі.
Був період, коли здавалося, що Майкл Манн, творець великої “Сутички” та чудових “Співучасник”, “Алі”, “Своя людина”, втратив свою міць. “Джонні Д.” виглядав відверто слабким, а “Хакер” з Гемсвортом був непоганим, але прохідним бойовиком. Втім, дві останні роботи режисера вселяють надію на те, що попереду ще багато чого цікавого: спочатку Манн поставив чудовий серіал “Поліція Токіо” (чекаємо на другий сезон, до речі), а тепер він у повній мірі повернувся у світ великого повнометражного кіно із “Феррарі”.
Підтримайте нашу редакцію донатом
Читайте також:
20 найкращих фільмів 2022 року
20 найкращих серіалів 2022 року
9 найкращих українських фільмів 2022 року
10 найгірших фільмів 2022 року
25 найкасовіших фільмів 2022 року
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
