Найкращі фільми 2024 року
Черговий рік в історії кінематографу – і що за чудовий рік це був. Звісно, багато хто буде казати, що це не так, що насправді рік для кіно був поганий і подивитися не було нічого пристойного (бо так кажуть кожного року), але років через десять ті самі люди будуть казати це про 2034 рік і згадувати, яке ж класне кіно було у 2024-му. Ми завжди на позитивній стороні сприйняття, а тому відзначаємо те, що справило найбільше враження у році, що минув.
Як завжди, тут представлені різні жанри і країни – знайшлося місце і для горору, і для драми, і для комедії, і навіть для фільмів Марвел, хоча цей рік яскраво продемонстрував, наскільки серйозне їх падіння. Порядок розташування в статті не має значення – це просто добірка найкращого за рік загалом.
Якщо наша робота у цьому році була для вас корисна, не забудьте підтримати нашу редакцію – посилання на монобанку. Дякуємо вам!
Отже, kinowar.com представляє 20 найкращих фільмів 2024 року.
Дедпул і Росомаха (Deadpool & Wolverine)
Коли ми складаємо огляди найкращого за рік (та й взагалі, будь-які наші добірки), ми не намагаємось виглядати розумнішими, ніж ми є. Ми не претендуємо на елітарність, богемність чи надмірну витонченість. Разом з тим, не шукаємо можливості шокувати аудиторію чи спровокувати її на реакцію – ми просто кажемо те, що насправді думаємо. При складанні цього списку цей фільм спав на думку найпершим – і це ледь не найкращий фільм року загалом, яким би, можливо, попсовим комусь не здавалося таке рішення.
Багато разів ми писали, що не вважаємо комедію “низьким” жанром – ба більше, смішити людей набагато складніше, ніж змусити їх заплакати. Те саме можемо сказати і про супергероїку та фільми на основі коміксів – неважливо, що це за жанр чи напрямок, важливо, яке кіно у підсумку отримали автори. У випадку третього “Дедпула” це одна з найкращих комедій останніх років, до якої додано ще й чимало екшну та трохи драми (не на рівні третіх “Вартових Галактики”, будемо об’єктивні – але трохи є).
Основних претензій у тих, кому “Дедпул і Росомаха” не сподобався, зазвичай дві: слабкий сценарій і тотальний фан-сервіс, який, до того ж, зрозумілий обмеженій кількості глядачів. Питання про слабкий сценарій чомусь завжди виникає, коли люди приходять подивитися розважальне кіно – так, ніби вони збиралися на “Гамлета” чи “Громадянина Кейна”, а їх підступно обдурили і показали фільм зовсім іншого напрямку. Це не означає, що у супергероїки чи у комедій не має бути хорошого сценарію. Просто у випадку “Дедпула” це явно не перший пріоритет, та й визначення “хороший” тут максимально суб’єктивне. Це просто відгалуження загальної історії всесвіту Марвел, просте та дуже лінійне, на яке нанизана велика кількість ґеґів, жартів, постіронії, метаіронії, розбивання четвертої стіні та, все вірно, вже згаданого фан-сервісу. Історія тут є, як і розкриття персонажів – так, до рівня “Хрещеного батька” доволі далеко, але хіба ви за цим у кінотеатр пішли?
Жарти і відсилання дійсно складно зрозуміти у повному обсязі, якщо ви не маєте уявлення про всесвіт Марвел і не дивилися хоча б основні стрічки цієї франшизи (а також не відкривали інтернет останні десять років). Втім, теза про обмеженість розміру аудиторії, якій це цікаво явно хибна: фільм зібрав у прокаті 1.3 мільярди доларів (і це при тому, що у нього вікове обмеження 18+, тобто шалена кількість юної публіки просто відсікли). Це означає, що автори точно знали, що вони роблять – і це спрацювало.
Окремо відзначимо перформанс Г’ю Джекмана – як акторський, так і суто фізичну його форму. Людині на момент фільмування було 55 років.
Цей шалений прес сам по собі заслуговує на спіноф.
Було чимало питань про те, чи не намалювали це на комп’ютері, але судячи з усього, все законно – це тіло австралійця.
Щодо Раяна Рейнольдса, то він не просто знайшов свою нішу, коли створив цю франшизу, а й вийшов на якийсь космічний рівень. Повернення Блейда та поява Гамбіта – навряд чи хтось зміг домовитись про це, навіть маючи вплив рівня топових зіркових акторів Марвел (за виключенням, хіба що, Дауні-молодшого). Веслі Снайпс розповідав в інтерв’ю, що задум був настільки авантюрним, що він навіть насправді не розглядав можливість його втілення, а просто погодився після бесіди з Рейнольдсом. А коли боси студії сказали “так”, то він не міг повірити в те, що насправді повернеться і образі Блейда (та ще й з жартами про наступну фазу цієї франшизи за участю Махершали Алі).
Чи врятували Рейнольдс та Джекман всесвіт Марвел? В моменті – точно так. А от чи зможе студія щось з цього створювати далі – велике питання. Так чи інакше, цей дует ми б хотіли побачити ще не раз (як і казав Дедпул Джекману у фільмі: “тепер тобі грати Росомаху до скону”).
Дюна: Частина друга (Dune: Part Two)
Втім, вразив у 2024 році не тільки “Дедпул”. Перша частина “Дюни” була сприйнята глядачами схвально, але залишалось відчуття певної підготовки до “головної страви”. У певному сенсі, так і відбулося: друга частина додала і в динаміці, і в драмі, і в еволюції героїв. Тімоті Шаламе вчергове продемонстрував, чому він один з найкращих молодих акторів сьогодення, Ребекка Фергюсон була дуже переконлива у ролі матері, що намагається захистити чи-то сина, чи-то справу її Ордена за будь-яку ціну, Стеллан Скашгорд продовжив втілювати абсолютне огидне зло. Також потішили троє “новачків”: Флоренс П’ю у ролі дочки імператора, як завжди, фатальна та спокуслива Леа Сейду та, мабуть, найбільше, Остін Батлер, що зіграв Фейд-Раута Харконнена, племінника Скашгорда на екрані. Ось хто був належним спадкоємцем зла, і це йому вдалося продемонструвати за доволі невеликий відведений час у стрічці. Сумарно він навряд чи був присутнім більше двадцяти хвилин, але запам’ятався ледь не найбільше.
Візуально друга “Дюна” стала довершеною, за що вчергове можна подякувати і режисеру Дені Вільневу, і оператору Ґреґ Фрейзеру. Деякі сцени та кадри можна із насолодою переглядати навіть у відриві від загальної історії. Але головне, що вивірена картинка не замінила собою наповнення. Як і в першій частині, сценарій було вдало адаптовано для того, щоб представити повноцінну історію, без поспіху, щоб не втратити важливі деталі, але й без розтягування хронометражу до фізичної неможливості сприймати те, що відбувається. І якщо в першій частині Вільнев розставляв фігури на дошці, то тепер всі взаємозв’язки були посилені: Пол Атрід – Чані, Пол Атрід – мати, Владімір Харконнен – Фейд-Раута, фанатичне підпорядкування у Ордені Бене Ґессерит та сліпа віра Стілґара у пророцтво. До речі, про Стілґара – у другій “Дюні” і гумору було достатньо, доречного і справді смішного (кількість мемів про Муад’Діба після цього взагалі сягнула космічної позначки).
Вихід другого фільму залежав від комерційного успіху першого – на щастя, збори були достатніми для того, щоб ми побачили черговий шедевр від канадського режисера. Збори другої “Дюни” підтвердили запуск третьої частини – точний час виходу поки що невідомий, але з врахуванням того, наскільки масштабний це проєкт, навряд чи ми говоримо про горизонт раніше осені 2027 року.
Фуріоза: Шалений Макс. Сага (Furiosa: A Mad Max Saga)
Ще одне дуже очікуване продовження – і знову фантастичної стрічки. Точніше, це приквел історії про Шаленого Макса і, власне, Фуріозу. Після виходу тріумфальної “Дороги гніву” пройшло майже десять років, але Джордж Міллер не втратив фокус: він зберіг атмосферу проєкту і створив настільки ж динамічну (якщо не більше) стрічку, настільки ж напружену і візуально вражаючу. Все вийшло найкращим чином, крім одного: касових зборів. Якимось загадковим чином фільм зібрав в прокаті всього лише 173 мільйони доларів (сума немаленька, звісно, але з урахуванням бюджету в 168 мільйонів і загальних очікувань від прокату успішної франшизи, це, мабуть, ставить хрест на подальших планах). Промоушену навряд чи бракувало, зіркові імена були присутні та й попередній успішний фільм вийшов не настільки давно. Що ж сталося?
У нас немає відповіді. Але у нас є чітке усвідомлення, що якість фільму не впала у порівнянні з “Дорогою гніву”. Наше суб’єктивне бачення – фільм вийшов навіть більш потужним (але ми також розуміємо, що це може бути наслідком більш свіжих вражень). Втім, з точки зору напружених погонь (а це стрижень обох картин) тут точно є на що подивитися. Тривалість цих сцен якщо не ставить рекорди, то точно вражає, а наповнення ускладнилось новими елементами у вигляді дронів (тільки, на відміну від “Шаленого Максу 2” 1981 року, вони тут у множині, а не у єдиному екземплярі – технічний прогрес і бюджетні можливості крокують вперед). Непередбачуваність навряд чи можна віднести до козирів “Дороги гніву” чи “Фуріози”, адже перше – перезапуск, а друге – приквел, тобто, принаймні, про частину персонажів у нас є уявлення; але і тут певні твісти вдалося створити.
Нові персонажі також потішили. По-перше, сама Фуріоза (вона, звісно, не нова, але молоде її втілення відрізняється від образу Шарліз Терон в першому фільмі). Аня Тейлор-Джой поповнила ряди жінок, яким до снаги переконливо втілити на екрані войовницю. Її персонаж майже не розмовляє (і у першій частині фільму тому є пояснення), але вчинки не менш красномовні, ніж слова. Кріс Гемсворт знову демонструє, що він доволі недооцінений актор (звісно, щоб тебе цінили більше, варто частіше грати когось, крім Тора, та все ж). Його антагоніст еволюціонує від боса поганців, сповненого гідності та особистої трагедії, до лідера хаосу, який майже втрачає контроль за ситуацією та владу над власними людьми через прогресуюче божевілля, яке є головною складовою життя будь-кого з героїв цієї франшизи. Нарешті, неочікуваний герой, який несподівано перемістився з другого плану на головний – Том Брек (Преторіанець Джек). Він став відсиланням до героя Мела Гібсона у другому “Шаленому Максі”, як суто зовнішньо, так і за завданнями і місією, які він виконував; при цьому його незворушність, сконцентрованість та готовність до боротьби швидко наповнили симпатією серця глядачів.
Будемо сподіватись, що боси студій ще знайдуть фінанси і натхнення, щоб продовжити історію франшизи.
Читайте також: Найкращі фільми про постапокаліпсис
Чужий: Ромул (Alien: Romulus)
Нам сподобалися фільми “Прометей” і “Чужий: Заповіт”, а от помітній частині публіки – не дуже. Тому всі з острахом чекали на повернення франшизи, нехай і з новим режисером. Втім, вибір було зроблено вірно: Феде Альварес ще достатньо голодний як художник, щоб намагатися створити щось проривне, але при цьому вже достатньо досвідчений (успішний горор “Не дихай” і робота з великими франшизами (“Зловісні мерці”, “Дівчина в павутині”, “Техаська різанина бензопилою”). Він не злякається виклику такого масштабу, але крім завзяття і творчої хоробрості у нього є і достатньо майстерності, щоб працювати з бюджетом під сто мільйонів.
Рішення повернутися до витоків серії – трилера/горора в космосі – також стало вірним. В останніх двох фільмах франшизи було занадто багато філософських питань, більшість з яких, до того ж, залишалися без відповіді. Для масової аудиторії це складно. За останні кілька років ми бачимо драматичне зростання ваги впливу перших відгуків після допрем’єрних показів: варто декільком критикам і блогерам написати, що фільм поганий/нудний/затягнутий, варто першим балам на Rotten Tomatoes і Metacritic бути не надто “свіжими”, і проєкту кінець. Цю думку підхоплюють, навіть не подивившись стрічку. Це знищило другого “Джокера”, “Мегалополіс”, “Горизонти” Костнера та ще багато чого. “Але ж Коппола/Костнер зняли слабке кіно, тому і відгуки такі” – а ви впевнені? Ви самі бачили ці стрічки? 20th Century Studios і Рідлі Скотт у якості тепер вже продюсера вирішили не гратися з вогнем і пішли дорогою успіху перших двох фільмів франшизи.
Нова частина “Чужого” багато у чому дублює перший фільм, тому сказати нове слово у жанрі не вийшло. Не думаємо, що на це був розрахунок – скоріше, від початку було вирішено зробити якісну суміш екшну, горору і трилеру у космосі, що, власне, і вийшло. І якщо абстрагуватися від надзавдання художника кожною своєю роботою розширювати горизонти індустрії, бойовик потішив, причому як пошаною до попередніх робіт, так і свіжим подихом у серії. Перш за все, відзначимо винахідливість сценаристів і режисера. І на рівні сюжетних твістів, і на рівні дрібних тактичних рішень відчувається кропітка робота і зусилля команди. Це може бути знахідка з гравітаційним полем і кислотою, що виливається з ксеноморфів і зависає над відсіками корабля, або взагалі прилад, що просвічує тіло наскрізь, що потім використовується, щоб показати зародження істоти всередині – все це рухає динаміку картини, виглядає органічно, не дає занудьгувати або ганяти десь всередині думку, про те, що бачиш повну кальку з колишніх робіт.
І друге – це акторський склад. Кейлі Спені – одна з тих акторок, яка буде визначати обличчя Голлівуду у найближчі десять років (і в цій статті ви побачите її ще раз). Більш несподіваним відкриттям став Девід Джонссон, який зіграв синтетика-“брата” головної героїні, який за фільм встигає декілька разів трансформуватися як технічно, так і психологічно – і цей перформанс став справжньою прикрасою “Ромула”.
Фінал виглядав не так переконливо, як фільм загалом, але на дрібні огріхи звертати увагу не будемо. Тим більше, судячи із співвідношення бюджету і касових зборів на нас майже гарантовано чекає сиквел. А з урахуванням того, що у наступному році ми побачимо і серіал із всесвіту ксеноморфів, де творцем виступає людина, що створила серіальний “Фарґо” – Ной Хоулі, то можна з впевненістю казати, що у франшизи Чужих нарешті настає біла смуга.
Субстанція (The Substance)
Якщо фільм року (за нашою суб’єктивною думкою) ми ще назвемо нижче, то “Субстанція” точно стала подією року. Це той випадок, коли незалежне (умовно) кіно стає хітом, який публіка, якщо навіть і не бачила, все одно обговорює. Студія Working Title Films не те щоб цілком незалежний гравець-андердог (бо пов’язана з гігантом Universal), але все ж не могутня корпорація, яка знімає франшизи з бюджетом понад 200 мільйонів за кожну нову частину. Тобто, в її портфоліо не побачите “Форсажа” і “Світа юрського періоду”, але побачите більшість фільмів братів Коенів, малобюджетні всіма улюблені хіти на кшталт “Чотири весілля та одні похорони” та просто багато хороших картин, зроблені за відносно невеликі гроші (“Коханий з майбутнього”, “Зомбі на ім’я Шон”, “Спокута”, “Фрост проти Ніксона”, “Темні часи” та інші).
Бюджет “Субстанції” склав 17.5 мільйонів – у сучасному Голлівуді практично смішні гроші. Але галасу стрічка наробила чимало (і вийшла на беззбитковість). Головна героїня – зірка фітнес-шоу, що має досвід успішної акторської кар’єри. Але вся її слава, колишня і поточна, опиняється десь позаду в одну мить, адже продюсер шоу вирішує звільнити легенду, поставивши на її місце молоду ведучу. На щастя, є вихід: певна субстанція повертає молодість і юне тіло, що дозволяє стати вдосконаленою версією себе. Чи є ризики і протипоказання? Звісно, якщо ви будете надто захоплюватись перебуванням у новому молодому тілі, побічні ефекти стануть справжнім жахом. Але хто зважає на можливі ризики і побічні ефекти, еге ж?
Нічого принципово нового картина француженки Коралі Фаржа не відкриває – ми все це бачили у Кроненберга, Карпентера і Лінча, яких режисерка називає своїми джерелами натхнення. Але питання, які стрічка підіймає, активно резонують із дискусіями у сучасному суспільства – про ейджизм, гонитву за бездоганним тілом, бездоганною репутацією та винятковою кар’єрою. Чи варто воно того (особливо з урахуванням, що у всього є своя ціна, і вона зазвичай не менш бридка, ніж певні фізичні прояви у фіналі фільму) та хто нав’язує вам відчуття цінності цих речей – ніби і банальні зрозумілі роздуми, але ж певні моделі “субстанції” ми спостерігаємо кожен день як на прикладі інших людей, так і на власному. Хіба не дзеркальне відображення реальності в мистецтві?
Тріумфальне повернення Демі Мур, якій всі співають дифірамби не тільки за акторську майстерність, але й за сміливість. Чудова юна зміна – Маргарет Квеллі, яка вже має чимале портфоліо, і “Субстанція” стала черговою його перлиною. Відзначимо також ветерана Денніса Квейда, який зіграв настільки карикатурного і огидного боса, що просто відкидаєш аналіз його образу і насолоджуєшся видовищем.
Повстання Штатів (Civil War)
Нарешті, настала черга дискусійних пунктів у списку (ну, вона настала ще на першому фільмі в статті, адже багато хто не сприймає кіно за коміксами як таке, але тут випадок особливий). Багато хто випускав критичні стріли в цю стрічку сагайдак за сагайдаком, причому, як в глобальному інтернеті, так і у нас, в Україні. Адже ми всі тепер спеціалісти у військовій справі і взагалі, питаннях війни, чи не так? Навіть якщо ми бачили її тільки в новинах і далі власного дивану не просувалися. Тож не Алексу Ґарленду нас повчати. Що він там знає у своїй Америці про війну. (- Він британець) Тим більше, що йому взагалі відомо про війну в своїй Британії? От ми! От у нас! Та дайте я зараз розповім, як взагалі потрібно про війну правильно фільми знімати.
Так, на проблему викривлених очікувань була накладена ще й проблема надто щемливого сприйняття всього, що пов’язано з війною та журналістами на війні. Всі миттєво стали спеціалістами, тому відгуки були сповнені тез про те, що персонажі не так щось знімають, і не так дістаються фронту, і невірно пересуваються, та й взагалі, якась ваша документалка не реалістична. З цією частиною все зрозуміло, тут немає сенсу сперечатися: це просто відбиток часу на нашому суспільстві. А от щодо очікувань, тут цікавий момент.
Назва і трейлер дійсно створюють хибне враження про те, про що буде розповідь у фільмі. Причому, і оригінальна назва (Civil War – Громадянська війна), так і її прокатна назва – “Повстання Штатів”. Це, в купі з трейлером, направляє глядача не в тому напрямку, який насправді він пізніше побачить у картині (англійською є чудове слово mislead – вести не туди, збивати з пуття, ввести в оману). Адже Ґарленд не збирається демонструвати історію виникнення і течії громадянської війни в сучасних США. Він не концентрується на баталіях і аналізі сторін, що протистоять одна одній. Навіть комбінації штатів, які воюють на одному обці, вельми умовні (як і образ президента, що намагався захопити владу – так, всі вчергове побачили у цьому алюзію на Трампа, але це не те щоб не так, це просто не настільки важливо). Це історія про журналістів на війні і спроба зрозуміти, що штовхає їх вперед, на очевидний ризик заради неочевидної вигоди. Досвідчена (і майже легендарна) журналістка (розкішна робота Кірстен Данст) тут ніби передає естафету юній ентузіастці (і знову Кейлі Спені, про яку ми писали вище), та й все її покоління (Вагнер Моура, Стівен Гендерсон) символічно долучається до цього, хтось помираючи, хтось відкриваючи справжнє обличчя, заховане за маскою незворушності, а хтось просто відкриваючи двері в цей місцями цікавий, але дуже небезпечний світ.
Ми б, звісно, розмістили цю стрічку у списку найкращого за рік навіть через цю єдину сцену.
Джессі Племонс – це настільки діамант, що навіть епізод за його участю миттєво закарбовується у пам’яті. Це водночас настільки тривожно і настільки дотепно, що тільки декілька акторів могли б втілити подібний образ на екрані – повного відморозка, що впіймав момент своєї сили і влади над слабшим та насолоджується їм у доволі схиблений спосіб.
Звісно, це не вершина сценарної чи режисерської біографії Алекса Ґарленда. Але це захоплива подорож в світ військової журналістики (нехай і не у всьому реалістична, але ж це художнє кіно, не документальне), яка вміло грає і на території психології, і на території трилера. Окремо також варто відзначити вкрай ефективне використання бюджету: він склав всього лише 50 мільйонів доларів (щоправда, для студії A24 ці “всього лише” стали рекордними), але справжньої техніки, включно з гелікоптерами і танками ми побачили в кадрі стільки, що здається, ніби це новий опус від Майкла Бея. Ризиковані, але кост-ефективні інвестиції стали для студії виправданими – фільм приніс прибуток на етапі прокату (і, мабуть, продовжує це робити на етапі релізу онлайн і продажу прав ТБ).
Читайте також: Найкращі фільми про військових журналістів
Конклав (Conclave)
Цей фільм ми вважаємо найкращим у 2024 році. Звісно, на наш вибір впливає те, що нам в принципі подобається цей жанр (або піджанр): процедурне кіно в світі церкви або релігійний трилер. Це вдале поєднання детективу, трилеру, драми з певними філософськими та психологічними складовими. Воно розгортається повільно (і для частини аудиторії це автоматично підпадає під категорію “нудно”), але для нас це необхідний темп побудови історії. Яка набирає швидкість без перестрілок та погонь, але від цього не є менш захопливою.
Зі старту було багато порівнянь з “Молодим Папою” від Паоло Соррентіно. Певні моменти дійсно схожі – неортодоксальний погляд на консервативну структуру церкви, гострі запитання, обумовлені часом, у якому ми живемо, та звісно, візуальна естетика. Втім, Соррентіно працює саме на рівні естетики та почуттів, а от “Конклав” ставить більше конкретних питань (ну а з точки зору саспенсу, тут, звісно, більше простору для розвитку). Це не означає, що серіал гірший – просто він, все ж таки, інакший (та й схожих у певній частині запитань ставиться більше, все ж таки, у його частині “Новий Папа”).
Папа помирає, і збирається конклав, щоб обрати нового Папу. Керувати його організацією має кардинал, який переживає кризу віри, а обставини смерті понтифіка у цьому ніяк не допомагають. На папський престол є дві основні кандидатури, і майже як в протистоянні кандидатів в президенти в США, це не просто боротьба особистостей, а війна принципів. Кардинали обирають не Папу, вони обирають напрямок розвитку католицької церкви на кілька наступних років. Комусь здається, що церква все ще відстає від сучасних реалій, а хтось, навпаки, думає, що вона загралася у ліберальні думки. З часом, всі думки про функцію церкви у цьому світі залишаються десь позаду – на перший план виходить суто боротьба за владу.
Режисер Едвард Берґер, можливо, не отримає і за цей фільм належного визнання – так само, як і за минулу картину “На Західному фронті без змін”. Частина аудиторії чомусь вирішила, що він виправдовує німецьких солдат по аналогії з тим, як “російські ліберали” виправдовують російських солдат на війні в Україні, хоча насправді, він прямо демонструє, з яким захватом ці дурники йдуть на фронт, розраховуючи переможним маршем незабаром опинитися у Парижі; художні плюси картини внаслідок цього вже не розглядалися. Стосовно нової стрічки також чути окремі відгуки, що це просто естетичні візуальні рішення без суттєвих змістовних наповнень. Дозволимо собі не погодитись щодо рівня майстерності режисера – це не лише зовнішні прояви (хоча з візуальною складовою від працює винятково ефектно), це й робота з психологією в кадрі. І нагадаємо, що він чудово робив це і в одній із попередніх своїх робіт – серіалі “Патрік Мелроуз”.
Рейф Файнс, можливо, отримає свій перший Оскар (принаймні, він точно заслуговує на це). Крім нього тут розкішно зіграли як ті, від кого це апріорі очікувалось – Стенлі Туччі, Джон Літгоу, Ізабелла Росселліні, так і деякі нові (або менш відомі) обличчя – Серджо Кастеллітто, Карлос Дьєц, Лусіан Мсаматі.
Медовий місяць
Повнометражний режисерський дебют Жанни Озірної отримав схвальні відгуки як критиків, так і глядачів – хто з творців не мріє про подібну комбінацію?
Чому всі настільки позитивно сприйняли цю роботу? Крім очевидних речей – сильний сценарій і режисура від Озірної та професійна гра акторів (у цій камерній драмі все тримається, по суті, на двох – Роман Луцький і Іра Нірша), це максимальна простота і чесність. Тут немає героїв і героїзму, з якими постійно асоціюються фільми про війну. Тут є людський страх, який охоплює будь-кого у схожій ситуації. Молода закохана пара у новій квартирі в Ірпені зустрічається з друзями, обговорює плани на життя, які повністю змінюються вранці, коли вони прокидаються від сирени і вибухів. Якийсь час вони збираються виїхати з міста, але потім біля їх ще не повністю заселеного будинку стають російські солдати і російська техніка. Тепер вони заперті у власній квартирі, і переховуються, відчуваючи все, що відбувається поруч, навіть тоді, коли вони не бачать це на власні очі.
У певному сенсі це навіть горор, адже за структурою це схоже на переслідування головних героїв злом, яке поки що не показало своє обличчя їм самим, але вбиває, ґвалтує та руйнує десь зовсім поруч. І на відміну від деяких документальних фільмів, страшних за наповненням через жорстокість вбивств та каліцтв, які варто, в першу чергу, демонструвати саме західному глядачу для усвідомлення жаху поточної війни, цю картину створено для нас з вами, для українців в першу чергу. Так, дивитись її все одно не надто просто. Але це ті рефлексії, які і доречні, і багато у чому навіть допомагають.
Єретик (Heretic)
A24 помиляється доволі нечасто, і це точно не той випадок. Г’ю Ґрант вже декілька років як знайшов новий образ, що радикально відрізняється від його амплуа героя-коханця 90-х і початку 2000-х років, але тепер він вийшов на якісно новий рівень, коли він просто насолоджується процесом зображення поганців на великому екрані. Не в тому сенсі, що йому подобається те, що його персонажі роблять, а в тому сенсі, що він ніби постійно перебуває у захваті від власної гри. І це працює.
Цього разу він погоджується послухати двох юних місіонерок, які хочуть розказати йому про віру. Дівчата – мормонки, а отже, у них суворі обмеження навіть щодо формату діалогу з незнайомцями, але чарівний дядько запрошує їх всередину, обіцяючи пиріг та змістовну розмову та поводячись так органічно і доброзичливо, що ніхто б не запідозрив нічого поганого… аж до того моменту, коли всі двері зачиняються, і починається нескінченний атракціон знущання з дівчат та випробовування їх віри.
Форма, ясна річ, трохи гротескна (ніхто не сидить у власній хаті в очікуванні місіонерок, побудувавши замість кімнат системний лабіринт, навіть маніяки – але це ж фільм жахів, якщо ми всі будемо сидіти у багаття, і ніхто не піде в ліс, то про що тоді буде складено історію?). Та умовності цього жанру – це ніби правила гри, тому ніхто на них не концентрується, всі очікують наступний крок від дуже винахідливого і ерудованого лиходія.
Візуально рішення також вельми витончені (що не дивно, адже корейський оператор Чанг Чанг-Юн займався такими картинами як “Олдбой” і “Служниця”, серед іншого), а за сценарне наповнення і режисуру відповідають Скотт Бек і Браян Вудс, які створили сценарії франшизи “Тихе місце”.
Читайте також: Всі горори студії A24, ранжовані за версією IMDb
Дикий робот (The Wild Robot)
Багато хто каже, що цей повнометражний мультфільм – найкраще, що вони побачили у цьому році. І ми з цим багато в чому можемо погодитись, адже DreamWorks розкрили тут власний потенціал на повну. Адже доволі проста за формою історія ставить чимало запитань, у тому числі і не дитячого масштабу.
Починається все з того, що на безлюдному острові опиняється робот, функціонал якого – надавати набір послуг клієнту. Але клієнтів на острові немає, тут самі звірі. Робот женеться за деякими з них та набридає пропозицією послуг, аж до того моменту, коли випадково нищить гніздо гусака, а вціліле яйце краде лис; згодом воно розбивається, щоб з нього вилупилось гусеня. Маленьке пташеня бачить робота… і думає, що це його мати. А далі машина бере на себе функції, до яких не була готова, адже програмували її зовсім для іншого.
Людей в цій історії немає, хоча ми розуміємо, що десь за кадром вони, звісно, є. Та мабуть, для того, щоб показати добру та повчальну історію, краще обходитись без людських персонажів – у цьому певна метафора від творців анімації. Любов та емпатія, гуманізм, все те, що присутнє в житті людини, тут на боці машини та диких звірів.
Бруталіст (The Brutalist)
А це головний конкурент “Конклаву” як у боротьбі за нагороди, так і в принципі за умовне звання найкращого фільму року. Історія американської мрії, що перетворюється на американський кошмар, поставлена з монументальним розмахом. Угорський єврей, що пережив Аушвіц, переїжджає в США, щоб реалізувати себе як архітектора. Втім у країні можливостей ніхто не зустрічає його з обіймами, навпаки, він знаходиться на межі зубожіння. Нарешті проєкт і фінансування знайдені: доволі специфічний бізнесмен доручає реконструкцію будинку архітектору. Але в цей момент, здавалося б, наближення до мрії, починаються нові випробування, які стають справжнім жахом – і психологічно, і навіть фізично.
Режисер цього шедевру взявся ніби нізвідки. Але це теж не так, кіномани відзначали його попередні дві роботи – «Дитинство лідера» (також епічне полотно на майже дві години про дитинство фашистського лідера часів Першої світової – лідер вигаданий, але проблематика – ні) та «Vox Lux» (музична драма також майже на дві години, ще один “тихий шедевр”). Фільмує Бреді Корбет не настільки часто (три фільми за десять років), але й зрозуміло чому: опрацювання сценарію і підходу до постановки триває довго через ретельну деталізацію і обмірковування виконання (так, до цього додалися ще й пандемія з іншими обставинами, але, все ж, щороку такі художники фільми у будь-якому випадку не випускають).
Едрієн Броуді у своїй найкращій формі з часів “Піаніста”, який приніс йому Оскар (і хтозна, можливо це буде оскарівський дубль), а у ролі бізнесмена, що змінює його життя – один з найкращих акторів умовно другого плану в Голлівуді, Гай Пірс.
Назавжди-назавжди
Ще одна рефлексія на 90-ті роки в Україні, яких за останні декілька років в нашому кінематографі було чимало. Покоління 90-х виросло, отримало досвід в кіно і підійшло до зваженого відображення подій тих днів в форматі повного метру. Це вже робили Сенцов з “Носорігом”, Ноябрьова з “Ти мене любиш?”, Сотниченко з “Ля Палісіада” та деякі інші наші митці. І так само, вже було декілька вдалих робіт про дорослішання – ті самі “Ти мене любиш?” та зворушлива картина Катерини Горностай “Стоп-Земля”. Дебютна робота режисерки Анни Бурячкової – це суміщення цих двох складових, доволі жорстке, майже агресивне. б
Тут немає ностальгії та суму за ознаками колишніх часів – олів’є та черги у магазинах. Молоде покоління наче і може стати ким завгодно, але швидше стає на незворотній шлях саморуйнування через не надто сприятливі загальні умови у тому числі. Насильство (багато насильства, у тому числі невмотивованого), підлітковий секс (знятий без вульгарності), алкоголь і наркотики. Напрошується питання: наша відповідь “Ейфорії”? У певному сенсі, так (хоча, звісно, навряд чи автори ставили собі щось подібне за мету). Яскравий відбиток епохи, що минула, і відчуття юного покоління всередині цієї епохи.
Незважаючи на жорстку безкомпромісну розповідь, це справжнє глядацьке кіно – і наша однозначна рекомендація до перегляду.
Емілія Перес (Emilia Pérez)
Режисер Жак Одіар сам по собі є рекомендацією до перегляду. Постановник кримінальних драм “Пророк” і “Діпан”, нестандартного вестерну “Брати Сістерс”, трилеру “Читай по губах”, пронизливої драми “Іржа та кістка”, французький режисер і сценарист давно зробив собі ім’я за рахунок різних за стилем і жанром, але завжди захоплюючих робіт. Цього разу він вирішив додати до звичного для себе кримінального напрямку ще й мюзикл – і, може це для когось і виглядає дивним, це працює.
Зої Салдана грає адвокатку, яка погоджується дати босу мексиканського наркокартелю шанс на нове життя. Він хоче змінити стать – і почати все спочатку. Коли він робить це, відчуває, що змінився не тільки ззовні, але й зсередини. Ситуація ускладнюється також через те, що його дружині (Селена Гомес) кажуть, що її чоловік загинув. Тепер всім трьом доведеться зійтися знову, а тому ризиків і можливостей різного розвитку ситуації дуже багато.
Це точно не класичний мюзикл, до якого всі звикли, але це й не стандартна кримінальна історія зі світу наркотиків і мафії. Фільм вже зібрав чимало нагород і номінацій (серед іншого, на Золотий глобус – і попереду точно буде й Оскар), причому, як за сценарій і режисуру, так і за видатний акторський ансамбль (номінантками доволі часто ставали всі три виконавиці центральних ролей у фільмі – Салдана, Гомес і Карла Софія Гаскон).
Читайте також: Найкращі музичні фільми всіх часів
Тихе місце: День перший (A Quite Place: Day One)
Є певне задоволення у тому, що історія “Тихого місця” збільшилась до повноцінної франшизи, адже це той випадок, коли успіх прийшов через цікаву історію і вправну роботу зі сценарієм, а не через шалені бюджети чи видушування нового життя зі старої франшизи. Звісно, є ризик, що незалежний стартап стане бездушною корпорацією, тобто “Тихе місце” перетвориться на щось схоже на “Форсаж” чи останні роки Марвел. Але якщо не ризикувати, чи є сенс сподіватися на успіх?
Ця стрічка є приквелом першого фільму (що логічно, зважаючи на її назву). Події відбуваються у перший день прибуття інопланетних істот, які є абсолютно сліпими, але це компенсує їх надчутливий слух. Якщо ці монстри почують людину, вони наздоганяють її і вбивають. У них шалена швидкість пересування, і вони майже не мають слабких місць (за певними винятками, які можна було помітити в першому і другому фільмах, а також згодом в приквелі). Частково події першого дня ми бачили і в “Тихому місці 2”, але тоді все було сконцентровано на родині персонажів Кразінські і Блант, а тепер це історія абсолютно інших людей.
Люпіта Ніонго грає невиліковно хвору жінку, яка була на шляху до виконання пари останніх бажань, а Джозеф Квінн – її випадкового супутника по спробі врятуватися. Саме це поєднання і стає певною центральною ідеєю фільму – пошук емпатії та розуміння, останньою надією якого іноді стає абсолютно незнайома людина. Майкл Сарноскі, режисер і сценарист, до цього дебютним своїм фільмом поставив неймовірну і чуттєву “Свиню” з Ніколасом Кейджем – і цього разу він також розвернув франшизу в бік більшої душевності, на думку деяких критиків і глядачів навіть перевершивши оригінальний фільм, з якого все починалося.
Марія (Maria)
Найкраща роль Анджеліни Джолі з часів “Перерване життя”. Традиційно для Пабло Ларраїна в цій жіночій трилогії (“Джекі” про Жаклін Кеннеді, “Спенсер” про принцесу Діану і “Марія” про оперну діву Марію Каллас), режисер не намагається створити документально точну біографію. Він працює з атмосферою фільму таким чином, щоб розкрити характер головної героїні, що змушувало її рухатись вперед і що вбивало.
Джейн Фонда, яка була знайома з Каллас особисто, в інтерв’ю Біллу Мару сказала, що Джолі вдалося спіймати відчуття Марії. Що вона вхопила суть її характеру: насолоду від захоплення нею, бажання купатися в славі та обожнюванні, бажання бути на сцені та поза сценою єдиним цілим. А отже і втрата голосу (хоча слухачу, який не є експертом, важко буде відрізнити спів діви до і після, буде здаватися, що все і так чудово) стає невимовною трагедією для артистки, для якої не існує цього світу в парадигмі, де вона не сяє на сцені на своєму звичному рівні. Життя в розкішному будинку зі слугами, яких вона періодично тероризує надуманими вимогами, не приносить їй втіху. Фільм час від часу повертає назад у часі флешбеками, а потім знову демонструє повільний плин щоденної рутини оперної діви, що намагається опиратися неминучому.
Це не надто динамічна розповідь, яка багатьох заколисає і залишить невдоволеними відсутністю чіткого напрямку, але навіть якщо не відчувати, про що це кіно, візуальна складова і гра Джолі точно приверне увагу і запам’ятається. Якщо Ларраїн захоче трансформувати трилогію у тетралогію і зняти фільм про Маргарет Тетчер чи Коко Шанель, ми точно будемо “за”.
Марс Експрес (Mars Express)
Анімація для дорослих, яка надихається культовими “Той, що біжить по лезу” та “Світ Дикого Заходу”. Адже тут знову про штучний інтелект, біороботів та роздуми про те, чи має право організм, створений людиною, на власні думки і власну мету у житті. До того ж це нуарний детектив і кіберпанк в одному флаконі, а тому для фанатів жанру це стало настільки потужною свіжою хвилею, що в цій ніші не надто розкручений медійно фільм миттєво став хітом.
До приватної детективки звертаються з приводу зникнення студентки. Вона з напарником приїздить в гуртожиток, де знаходить мертве тіло її сусідки. Сама дівчина перед зникненням зламала університетського робота. Ці злами не є поодинокими випадками, є цілий рух по звільненню машин від рабства. З часом події переносяться на Марс, де люди живуть разом з величезною кількістю роботів, та й взагалі, нові технології 23 століття вийшли на принципово новий рівень.
Напарник детективки – також робот, якому пересадили свідомість її колишнього напарника-людини. Він загинув під час повстання роботів, а тому сама сищиця андроїдів не надто шанує. Отакий складний вінегрет з передісторій і мотивацій в світі, де машини, здається, вже не стільки перемогли, скільки замінили людей.
Тут є і секс, і проституція, і багато чого ще, через що це точно не дитячий мультфільм, але все ж не через це його називають анімацією для дорослих. Песимістичний, типово нуарний настрій стрічки, метафори сучасного світу, де прагматичний цинізм долає гуманізм та людські чесноти, фінал, який ніби має принести полегшення, але… Іншими словами, доросле французьке кіно.
Читайте також: Найкращі мультфільми для дорослих
Вмирання (Sterben)
А це вже доросле німецьке кіно (як би це не звучало, ясна річ). Десь на межі між чорною комедією і трагікомедією – історія родини, де всі поступово вмирають, єдине, що не всі суто фізично. У батька – хвороба Альцгеймера, його доглядає мати, у якої поступово також виходять на перший план серйозні проблеми зі здоров’ям; у дочки – алкоголізм і німфоманія; у сина (диригента) – творча криза, конфлікт з другом і колегою-композитором та повна плутанина в особистому житті. А ще, син працює над прем’єрою нового твору композитора – “Вмирання”.
Виглядає як максимально песимистична картина. В цій тотально дисфункціональній сім’ї від початку були відсутні любов і порозуміння, а в останні роки цей стан нелюбові досяг піку. Син намагається налагодити відносини в родині хоча б на тлі важких обставин, але, схоже, що єдиною справді правдивою і невідворотною річчю тут залишається лише смерть. Перед нею всі проговорюють те, на що раніше не ставало сил; коли вона наступає – все стає максимально чесно і відверто. Тож, можливо, вмирання тут є метафорою переходу не від світла до темряви, а навпаки.
Похмура картина тривалістю у три години точно є найважчою у цьому списку – і точно сподобається меншій частині глядачів. Втім, на відміну від багатьох фестивальних стрічок (це щоб не вживати трохи обезцінене слово “артхаус”), тут є доволі чітка і цікава історія, нехай і не сповнена яскравих життєлюбних кольорів. Тому, принаймні спробувати подивитись це точно варто.
Ідеальні дні (Perfect Days)
Фільм Віма Вендерса також може здатися доволі складним для перегляду (бо у певному сенсі, все так і є – він доволі нудний, а темп розвитку подій дорівнює нулю, бо тут немає жодних подій, тут просто нічого не відбувається). Але, принаймні, тут не помирає відразу декілька людей на протязі трьох годин (як у попередньому пункті списку). І взагалі, незважаючи на непросту роботу прибиральника громадського туалету, головний герой не відчуває суму чи розчарування, роздратування чи туги за кращим життям. Він насолоджується рутиною кожного дня, його маленькими ритуалами, слухаючи музику, читаючи книжки та доглядаючи рослини (а ще, граючи з якимось анонімом у хрестики-нолики за допомогою клаптика паперу, який вони ховають в таємному місці).
Події (ну, не події, а те, що їх замінює) відбуваються (тут нічого не відбувається) в Японії. Ця країна додає цьому поетичності, чого, мабуть, і намагався досягнути режисер, методично будуючи розповідь про дивакуватого, але, здається, щасливого прибиральника, про попередній життєвий шлях якого ми так нічого і не дізнаємось.
Є чимало фільмів, де нічого не відбувається, адже не тільки за допомогою історії може працювати кіно на великому екрані. Можна згадати, наприклад, “Патерсона” Джима Джармуша – він настільки ж нерухомий з точки зору подій і також дуже поетичний (тим більше, там головний герой ще й складає вірші). Втім, одиницям дістається стільки уваги, скільки “Ідеальним дням” – за рахунок поєднання змісту і форми, а також за унікальну акторську гру, де виконавець майже нічого не робить в кадрі, але при цьому часом може сказати набагато більше, ніж сказав би словами чи активними емоціями. Досвідченому Кодзі Якусьо ця роль принесла приз Каннського кінофестивалю.
Сірі бджоли
Камерна стрічка, яку фільмували в Луганській області (початок фільмувань був за декілька днів до повномасштабного вторгнення рф в Україну). Головні ролі у «Сірих бджолах» виконали Віктор Жданов і Володимир Ямненко – власне, на них двох все і тримається, адже інших персонажів тут майже немає.
Сіра прифронтова зона, село майже безлюдне (мешканці або загинули, або евакуювалися), залишились лише двоє – колишній шахтар і пасічник. Максимально різні, конфліктували і до початку війни з росією, та й тепер розділені принципами та уподобаннями: шахтар спілкується з представниками так званої ЛНР, пасічник контактує з ЗСУ. Але сумна реальність у них одна на двох. А тому доводиться і розмовляти, і чай разом пити.
Аскетичний відвертий фільм, екранізація Романа Андрія Куркова, де немає місця пафосу та фальші. В широкий прокат фільм ще не виходив, але фестивальна історія виявила масу позитивних реакцій, тому хочеться, щоб картину побачило значно більше глядачів.
Присяжний №2 (Juror No. 2)
Можливо, це останній фільм видатного Клінта Іствуда. І якщо це дійсно так, то закінчив кар’єру він на сильній ноті.
Фільм було призначено для стрімінгу, а тому прокат був у обмеженому вигляді – суто для того, щоб отримати право номінуватися на нагороди на ключових фестивалях і преміях. Цікаво, що при цьому, при дуже незначній кількості екранів, на яких демонструвався фільм, збори все одно склали дуже солідну суму – більше 20 мільйонів доларів.
Так, тут чимало алюзій на “12 розгніваних чоловіків” Сідні Люмета. Але перший значущий твіст стається на початку картини: присяжний у виконанні Ніколаса Голта раптово усвідомлює, що насправді злочин, у якому звинувачують підсудного, швидше за все, скоїв він. Скоїв випадково, і навіть саме усвідомлення цього прийшло тільки в суді, але все ж, якщо дивитися відповідно законодавства, провина лежить не на тому, кого зараз звинувачує прокурор. Що ж тепер робити?
Оскільки цей присяжний – хороша людина, яка ще й подолала важкий персональний період у житті, він намагається спілкуватися з іншими присяжними так, ніби підсудний не є винним. Спровокувати сумніви щодо звинувачення, можливо, знайти аргументи, які допоможуть виправдати його. Однак, є одна важлива обставина: сам він не хоче сідати за ґрати. Тому й розмови веде доволі обережно, адже виправдовуючи іншу людину, він не хоче прийняти на себе відповідальність за злочин. У цьому і головна складність подальших подій: що робити, якщо розмови не спрацюють, і журі визнає підсудного винним? Виступати з заявою про прийняття власної провини і просити його відпустити? Чи є межа у початкового доброго наміру хорошої людини? І куди всі ці добрі наміри заведуть?
Підтримайте нашу редакцію донатом
Читайте також:
20 найкращих фільмів 2023 року
20 найкращих фільмів 2022 року
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
