30 нуарів та неонуарів, на які варто звернути увагу

Цікаві нуари і неонуари різних часів та країн, які варто переглянути

Запуск традиційного вже челенджу #Noirvember від каналу Esthete online став чудовою нагодою згадати вже переглянути раніше нуари та побачити нові. Нуарвембер – це друга назва місяця листопада (просто тому, що це дуже зручно: noir (нуар) + November (листопад) = Noirvember). Традиційно у листопаді кіномани (а точніше, нуарфіли) приєднуються до різноманітних челенджів, або просто переглядають велику кількість нуарних фільмів. Метою цього процесу є занурення у жанр та обмін враженнями (і за цю можливість ми вкотре дякуємо Esthete online).

Листопад закінчився, а отже, і нуарвембер також пройшов. Але враження від фільмів залишилися, тому ми вирішили звести їх в одну велику статтю, щоб поціновувачам жанру було що занести до своїх вотчлистів (та й просто шанувальникам кіно також можна було долучитися). Це не обов’язково найкращі зразки нуару чи неонуару, але це добірка різноманітних представників цих жанрів – різні країни, різні епохи, різні режисери, різні техніки.

Якщо ця стаття буде для вас цікавою та корисною, ви можете підтримати як Esthete online (монобанка), так і нашу редакцію (наша монобанка).

1. Містичний нуарний горор

Ніч мисливця (The Night Of The Hunter) 1955

IMDb 8.0
Режисер Чарльз Лотон

Культовий статус цього фільму ніхто заперечувати не стане: відсилання, цитати, зізнання у впливі на творчість і згадки вже успішних режисерів і сценаристів присутні у такій кількості, що навіть якщо ви цей фільм не бачили, ви все одно щось про нього чули. Втім, при перегляді стало зрозуміло, чому весь час, коли згадуєш перший досвід знайомства з цією картиною, постійно щось муляє: навіть для 1955 року постановка аж занадто театральна за манерою виконання. Точніше, це навіть не театральщина – це тональність дитячого свята у садочку, коли всі бравурно вимовляють репліки, а сюжетні ходи спрощені настільки, щоб навіть наймолодша група все зрозуміла.

Втім, сьогодні у нас немає мети глибоко аналізувати картину загалом, зосередимось на нуарній частині. Тут 50-ті приходять на допомогу, адже всі елементи присутні: чорно-біле зображення, постановка кадрів, чітко окреслене зло, гра світла і тіні (або пітьми) і, звісно ж, музика. Приблизно на другій хвилині, коли знаходять першу жертву головного антагоніста (ми бачимо тільки ноги, які стирчать з підвалу, їх знайшли діти) – ПА-БАААААААМ! Максимально драматичні акорди духових, а значить, ми вже всередині нуару.

Мисливець – цинічний вбивця, який видає себе за пастора, знаходить собі нову жертву (зазвичай, вдову), краде її гроші, вбиває і вирушає далі. Цього разу він полює на серйозний куш: у злочинця, який пограбував банк, залишилась дружина і двоє дітей, а от гроші, які він вкрав, так і не знайшли. Чим не привід спробувати їх знайти, завоювавши серце жінки, що залишилась без чоловіка? Потім провести бесіду з дітьми і з’ясувати, де 10 тисяч доларів.

Головний козир тут, звісно, Роберт Мітчем. Тільки подивіться, який він тут диявол (адже, судячи з усього, саме таке завдання йому режисер і поставив). Додати його оксамитовий баритон (чимось схожий на голос Джонні Кеша) – він спокуса і загроза водночас.

Врешті-решт він йде за дітьми, вбивши їх матір (так, при всій бравурності і театральності, це все ж похмурий нуар), і ця подорож чимось нагадує те, як пливе по ріці капітан Віллард у фільмі Копполи “Апокаліпсис сьогодні”. До того ж, божевіллям тут є не тільки чорний чоловік, нічний мисливець – божевіллям здається і поведінка звичайних мешканців містечка, де жила вдова, і навіть те, як живе жінка, яка доглядає дітей, що загубилися або залишились без батьків (при тому, що вона стає спасінням для двох дітей-втікачів).

Розкішна також сцена, коли в шлюбну ніч персонаж Мітчема відмовляється від сексу і каже, що для нього шлюб – храм, де поєднані душі двох людей. Він миттєво вербує тепер вже дружину в свою секту однієї людини – і от вона вже розповідає зборам у містечку, як вона помилялась, і як Господь врятував її.

Як це часто буває з культовими картинами, після виходу в прокат фільм провалився: його не сприйняли глядачі і розірвали на шмаття критики. Режисер Чарльз Лотон, для якого це був дебют у повному метрі, настільки серйозно сприйняв такий прийом, що більше не знімав кіно (втім, його акторська кар’єра була дуже вдала). Почасти такі відгуки можна зрозуміти (частину причин можна побачити вище). А почасти деякі картини просто чекають свого часу, щоб їх оцінили належним чином.

Цікаво також, що це доволі феміністське кіно. І що точно не вдасться заперечувати, це майстерні кадри в дусі нуару – деякі можна вставляти в рамку або наслідувати у нових фільмах.

Наостанок: це той легендарний фільм, якому конче потрібен хороший ремейк.

Що таке нуар: широке визначення, яке стосується напряму кінематографу періоду 40-х – 50-х років, який сповнений похмурої атмосфери цинізму, недовіри та песимізму, розчарування під час Другої світової та після її завершення. Зазвичай у фільмів напряму нуар кримінальний сюжет, де також часто зміщується межа між героєм та антагоністом. З точки зору жанрів та піджанрів також немає однозначних визначень – найчастіше сюди можуть входити драма, трилер, детектив, вестерн та навіть комедія, або суміш цих жанрів. Багато критиків та спеціалістів також розглядають нуарне кіно як позажанрове. 

Стилістичні ознаки нуару зазвичай містять чорно-біле зображення, нічні або помітно затемнені сцени, високу контрастність денних сцен, гру світла і тіні (або темряви), зростання напруги, заплутане викладення історії (з поверненням в минуле і назад). Сцени нуарних фільмів часто відбуваються в барах, гральних закладах, мотелях та в’язницях. 

 

2. Візуально довершений нуар

Бульвар Сансет (Sunset Blvd) 1950

IMDb 8.4
Режисер Біллі Вайлдер

Другий день #NoirvemberChallenge вимагав подивитись візуально довершений нуар. Це досить просто, адже це квінтесенція жанру – візуальна довершеність. Іншими словами, береш будь-який нуар і отримуєш ідеальну картинку. Тому є сенс переглянути «Бульвар Сансет» від великого Біллі Вайлдера.

Розглядаючи картину саме під цим кутом, розумієш, що відчуття кадру не є питанням технічного прогресу. Фільм знято у 1950 році, це навіть раніше за нуар вище – «Ніч мисливця» 1955 року. Але при цьому естетика і витонченість – дивіться самі (на наші незграбні скріншоти 480р).

Світло й тінь, пітьма і залишки світла, дощ заливає занедбаний маєток, закинутий басейн, сигаретний дим у світлі проєктора, спотлайт на обличчя головної героїні – та навіть звичайні кадри, зняті при світлі дня у спокійній обстановці, і тут все довершено.

Кадри не передають також рух камери – це також частина візуальної довершеності.

Сама історія також прониклива: зірка німого кіно стала пустельницею через зміну екранної парадигми. Вона живе сама в величезному будинку часів старого багатого Голлівуду, навколо розкіш, але вона самотня і позбавлена колишньої слави. Фактично… але не в її сприйнятті реальності.

Сценарист, у якого не склалося в Голлівуді, незважаючи на талант, опиняється в її будинку через збіг обставин – і затримується на тривалий час. Божевілля, як відомо, затягує – особливо якщо це божевілля зірки, що згасає.

Оскільки це Біллі Вайлдер, тут є простір і для витончених жартів, нехай це і зовсім не комедія. Класика з трьома Оскарами, що стабільно знаходиться в топ IMDb 250, яка не припала пилом, особливо якщо насолоджуватись візуальною стороною постановки.

А ще був отакий сюрприз, коли в гості до зірки німого кіно на бридж прийшли інші позабуті зірки німого кіно. Ми великі фанати цієї людини.

 

3. Нуар, головною дійовою особою якого є гроші

Убивство (The Killing) 1956

IMDb 7.9
Режисер Стенлі Кубрик

Третій день #NoirvemberChallenge мав завданням нуар, головною дійовою особою якого є гроші. Звісно, варто було б взяти стрічку «Двадцять доларів» 1993 року, де двадцятибаксова купюра переходить від власника до власника паралельно з брутальними або комічними історіями, але є одна проблема: це точно ніякий не нуар. Тому є сенс знову переглянути класичний нуар про пограбування іподрому від Стенлі Кубрика – «Убивство» (The Killing) 1956 року.

Фактично, це перша повнометражна картина Кубрика з пристойним бюджетом. Тому розкішні діалоги тут чергуються зі схематичними, які ніби пояснюють, що відбувається у картині, а деякі епізоди розтягнуті і випадають із загальної динаміки фільму. Втім, коли підготовка до пограбування закінчується і стартує друга половина фільму – тут все йде оптимально. Друга половина фільму не те щоб еталонна, але дуже близька до цього: динамічно, захоплююче, напружено, з масою непередбачуваних ходів, драматично і, що важливо для нас в рамках цього челенджу, все в найкращих традиціях нуару.

Незважаючи на відсутність серйозного досвіду і дуже молодий вік як для режисера (всього лише 28 років), Кубрик і тут встиг створити інновації з точки зору руху камери та постановки кадру. Це, звісно, не «Механічний апельсин» і не «Баррі Ліндон», але рука майстра вже відчувається.

В центрі подій глиба акторства – Стерлінг Гейден, який пізніше з’явився у Кубрика в «Доктор Стрейнджлав», а також зіграв капітана Маккласкі в «Хрещеному батьку» Копполи. Інші типажи також підібрані ідеально, але Гейден, як і його персонаж, впевнено захоплює лідерство і несе його через весь фільм.

Ідеальний план пограбування враховує все, що може статися в процесі, та чи може все піти не за планом? Це кіно, тому однозначна відповідь: так. Інакше, про що було б кіно? Про вдалу спробу пограбування іподрому, де персонажі святкують перемогу і переїжджають в теплі краї? Така відсутність конфлікту в фільмі не дозволила б йому бути згаданим сімдесят років по тому.

Найдивовижніше, що стрічка триває всього лише 84 хвилини – це навіть менше, ніж півтори години. Сьогодні тільки підготовка до пограбування зайняла б більший хронометраж.

 

4. Японський неонуар

Сонатіна (ソナチネ, Sonachine) 1993

IMDb 7.4
Режисер Такеші Кітано

Обравши одну з найвідоміших робіт Такеші Кітано «Сонатіна», розумієш, що є сенс готуватися до жорстокості, невідворотності поразки, смерті та прийняття недосконалості цього світу. Але «Сонатіна» додає ще й поетичності до цього всього – це поетичний японський гангстерський неонуар.

Якудзу середньої ланки, стомленого від своєї роботи і життя загалом, бос відправляє на Окінаву, щоб той налагодив справи між двома кланами союзників, врегулювавши місцевий конфлікт. Муракава (Кітано) не хоче їхати, але розуміє, що інакше у його людей будуть проблеми. Спочатку здається, що конфлікту немає, або він несерйозний, але потім рвуться бомби, здійснюється напад у кафе, гинуть люди і група якудза вирішує залягти на дно у селі.

Тут вони ніби опиняються поза часом і поза розбірками якудзи: вбивають час, розважаючи себе іграми, танцями і, звісно ж, пивом з саке. Атмосфери додають поетичні ландшафти Окінави (щоправда, Окінава виглядає ніби Київська область, тільки на океанському узбережжі; ще й автівки з 90-х їздять для колориту). Медитативна середня частина фільму ніби каже, що справжнє життя тут, поза клопотами та рутинною жорстокістю бандитської роботи. Здається, навіть, що сюжетна лінія з конфліктом між кланами кудись подінеться, і фільм буде розвиватися за іншою філософією.

Однак, реальне життя повертається – і тут доза крові і смерті ще вища, ніж на старті. Врешті-решт, незважаючи на всю поетичність, це гангстерське кіно, але більше схоже на такі нуарні роботи як «Самурай» з Делоном, ніж на криваві екшни, звичні для 90-х.

Кітано виступив сценаристом, режисером, монтажером і виконав головну роль. При цьому він ніби дозволяв чимало імпровізації поміж закріпленими сюжетними лініями, що, знову-таки, допомогло цій медитативній поетичності картини. Як і в багатьох його інших фільмах, на хеппі-енд не розраховуєш, і в процесі перегляду розумієш чому: життя персонажів давно зробило такий поворот, що для них хеппі-енду просто не існує, його неможливо сформулювати. Невідворотність його відсутності для Кітано настільки традиційна, що сприймається десь на рівні з такими обов’язковими елементами як музика (легендарний вже Хісайші Джьо). При цьому передбачуваності тут також немає, адже історія розвивається на за стандартними канонами, а вільно, як саме життя.

Що таке неонуар: напрям, що успадкував всі ознаки нуару, але при цьому використовує теми, сенси та стилістичні прийоми, які раніше не використовувались (серед іншого, це також кольорове кіно, на відміну від класичних чорно-білих нуарів). Перші неонуари пов’язують з періодом 70-х в американському кіно, коли суспільство знову занурилось в атмосферу песимізму і похмурого погляду на життя після декількох резонансних суспільно-політичних подій (серед іншого, нерозкриті вбивства президентів та політичних і суспільних діячів, підсумки війни у В’єтнамі, журналістські розслідування політичних процесів).

 

5. Неперевершена femme fatale

Синій оксамит (Blue Velvet) 1986

IMDb 7.7
Режисер Девід Лінч

День п’ятий #NoirvemberChallenge – одне з найкращих завдань, неперевершена femme fatale (бо що може бути більш яскравою ознакою нуару як жанру?). Спочатку хотілося написати про одну з найбільш фатальних жінок кіно Єву Грін, однак друге «Місто гріхів», незважаючи на Її Фатальність Грін, свого часу принесло чимало розчарувань (звісно ж, здебільшого на тлі очікувань від сиквела цього дуже своєрідного нуара).

Що ж, тоді будемо рухатись в інший бік: неочевидна фатальна жінка у нуарі. Такою в цьому обзорі стала Ізабелла Росселліні в фільмі Девіда Лінча «Синій оксамит». Вона виглядає як типова femme fatale, особливо на сцені у образі, але поводиться вона абсолютно інакше. Тобто, вона все ще фатальна для історії у фільмі, але у неї немає влади, амбіцій, бажання маніпулювати та інших обов’язкових атрибутів фатальних жінок у нуарах. Ба більше: вона найбільш нещасна в цій картині, хоча й намагається на певному етапі знаходити у цьому якесь хворе задоволення.

Хворого задоволення в «Синьому оксамиті» вистачає, тому головний антагоніст у виконанні Денніса Гоппера – ідеальне рішення. Так само, як і вибір чистого і непорочного Кайла Маклахлена у опозицію до нього у якості протагоніста. Контраст працює винятково успішно.

Починається все з того, що юнак (Маклахлен) знаходить відрізане людське вухо і приносить його у поліцію. Втім, далі він не настільки зразково хороший хлопчик, адже вирішує провести власне розслідування, чи-то з природнього потягу до таємниць, чи-то з бажання вразити дівчину, з якою він тільки-но познайомився (і це, можна сказати, міні-femme fatale цього фільму, більш світла та непорочна версія фатальної жінки – зовсім ще юна Лора Дерн).

В процесі розслідування попервах сонячне і позитивне містечко вже не виглядає таким затишним: тут чимало місця для вже згаданих вище хворих збочень, злочину і корумпованої поліції, жорстокості та несправедливості. Навіть усвідомлюючи все це, юні герої Маклахлена і Дерн все одно занурюються в розслідування все глибше, змушуючи сумніватися в тому, що вони побачать наступний сонячний день.

Дивне відчуття, коли розумієш абсолютно все, що відбувається в фільмі Девіда Лінча – це етап творчості режисера до «Твін Пікса», картину було створено після «Дюни», яка не сподобалась багато кому, але найбільше, здається, самому Лінчу. Втім, він подолав розпач і депресію після творчої невдачі і створив принципово інше кіно.

Варто відзначити також виняткову роботу зі світлом і обличчями акторів – маса ракурсів і положень у яких воно відбивається на обличчі то м’яко, то тривожно, то романтично, то зловісно.

Читайте також: Топ фільмів, замішаних на сексі

Що таке femme fatale: дослівно з французької “фатальна жінка”. Стереотипний образ жінки, яка приносить біль та нещастя (а, можливо, навіть, смерть) всім, хто зав’язує з нею романтичні стосунки. Цей образ виник набагато раніше виникнення нуару (фактично, він присутній всю історію людства), проте саме у нуарних фільмах це стало одним з основних атрибутів – і доволі часто основою для побудови сюжету як такого. 

 

6. Неперевершений homme fatale

На яскравому сонці  (Plein Soleil) 1960

IMDb 7.7
Режисер Рене Клеман

День шостий #NoirvemberChallenge – неперевершений homme fatale. Неперевершений фатальний чоловік у нуарі – це Ален Делон, тут все зрозуміло. Але ми не стали писати про фільм «Самурай», адже в рамках челленджу про нього всі написали ще в перші три дні, та й ми самі вже робили до нього відсилання (і будемо це робити ще не раз). Тому напишемо про інший фільм з Делоном, де він ще зовсім юний, але вже тотально фатальний – «На яскравому сонці».

Багато хто зіткнувся з історією Тома Ріплі вперше через фільм з Меттом Деймоном, Джудом Лоу, Гвінет Пелтроу і Філіпом Сеймур Гоффманом. Фільм з Делоном знято приблизно за 40 років до того, у 1960 році. Історія, звісно ж, схожа (бо це екранізація одного й того ж роману), але акценти розставлені помітно по-іншому (власне, тому франко-італійську стрічку також є сенс подивитись тим, хто вже бачив американський варіант).

Делон тут справжній демон, адже він проходить всі стадії становлення афериста Ріплі, від сором’язливого юнака, який намагається товаришувати з багатим і впевненим в собі хлопцем, до підступного і жахаюче раціонального злочинця, який талановито зробить все, що завгодно, аби досягти мети.

В екранізації з Делоном юний Ріплі ще більш лякаючий, адже якщо якісь вчинки персонажа Деймона на старті виглядають як такі, що були скоєні під напливом емоцій чи за збігом обставин, то тут раціональний жорстокий прорахунок виглядає помітно більш очевидним. І солоденьке чарівне обличчя Делона лише підсилює жах того, що відбувається, адже вкотре переконуєшся, що справжній диявол завжди ховається всередині.

Що таке homme fatale: дослівно з французької “фатальний чоловік” – те саме, що femme fatale, тільки по відношенню до чоловіка. Цей архетип зустрічається в нуарному кіно не так часто, як аналогічний жіночий.

 

7. Класичний американський нуар

Асфальтові джунглі (The Asphalt Jungle) 1950

IMDb 7.8
Режисер Джон Г’юстон

Сьомий день #NoirvemberChallenge – класичний американський нуар. Ми любимо фільми про пограбування, а тому вибір зробили на користь «Асфальтові джунглі» (The Asphalt Jungle) 1950 року. Класичний нуар від класичного режисера Джона Г’юстона з розкішним ансамблем класичних акторів – про все по порядку.

Перш за все, режисер. Джон Г’юстон – настільки ж монументальний колос Голлівуду 20 століття, наскільки пізніше подібними стали Спілберг, Коппола, Скорсезе. Просто спробуйте осягнути той факт, що це саме він створив водночас «Мальтійський сокол», «Скарби Сьєрра-Мадре», «Асфальтові джунглі» (це 40-ві – 50-ті) і при цьому він також поставив «Чоловік, який хотів стати королем» і «Честь родини Прицці», а також зіграв роль як актор у «Китайському кварталі» у 70-х – 80-х (це також яскраво свідчить про його любов до нуару, чи не так?).

Далі по акторам. В «Убивстві» Стенлі Кубрика, про яке ми писали раніше в рамках цього челленджу, головну роль грав глиба акторства Стерлінг Гейден. Тут він також в одній з головних ролей – значущих персонажів тут багато, адже в історії намагаються розкрити мотивацію кожної зі сторін пограбування, від тих, хто планує, до виконавців, тих, хто виділяє гроші, та, врешті-решт, правоохоронців.

Оскар за роль другого плану отримав Сем Джаффе. Серед іншого він також відомий за «День, коли Земля зупинилась» та «Бен-Гур». Ще одна зірка того часу – Луї Келхерн («Качиний суп», «Погана слава», номінація на Оскар за «Чудовий янкі»). Лоуренс Марк зіграв поганих хлопців у десятках картин (і при цьому ставив рекорди творчого довголіття – у 1996 році він зіграв у фільм «Готті»). Ще один ветеран, Джеймс Вітмор, зараз, мабуть, найбільш відомий за роллю Брукса у стрічці «Втеча з Шоушенка». Нарешті, одну зі своїх перших помітних (хоча й невелику) ролей тут зіграла Мерилін Монро.

Зізнаємось, нам більше подобаються ті фільми про пограбування, де все концентрується саме на механиці справи, розробці плану, здійсненню, значущих деталях – тобто, на самій афері. Оскільки тут більшу увагу сфокусували саме на людях, то задум операції ніби посунувся на другий план. Що, звісно, не робить фільм слабшим, адже психологія злочинців різних рівнів тут розкладена як на долоні. Чого хоче громила, і чи є у нього, насправді, душа; на що розраховує ведмежатник, у якого вже є родина; як дивиться на цей світ той, хто створює задум масштабного пограбування; як за пару хвилин можна перетворитися на стукача чи того, хто обкрадає своїх, та чи є взагалі в цьому брудному бізнесі вірні і чесні по відношенню до своїх спільників люди?

Особливо тішить, мабуть, заключна частина картини. Успіх або провал в таких фільмах часто показують доволі стисло, чи-то через неможливість вигадати щось справді захопливе для фіналу, чи-то через ненатуральність хепі-енду, чи-то через невідворотність трагічної розв’язки, яку видно ще в перші півгодини стрічки. Г’юстон підводить до фіналу м’яко, цільно, і, так само, як він веде всіх головних персонажів весь хронометраж фільму, він прощається з кожним з них докладно і усвідомлено.

 

8. Нуар з чудовою музикою

Ліфт на ешафот (Ascenseur pour l’échafaud) 1958

IMDb 7.9
Режисер Луї Маль

Восьмий день #NoirvemberChallenge означав перегляд нуару з чудовою музикою, що автоматично відкриває двері для чергового візиту в чарівний світ Вангеліса і Рідлі Скотта у одному з найбільш значущих неонуарів (і взагалі, фільмів) в історії – «Той, що біжить по лезу». Але, оскільки періодично хочеться відкривати і нові двері теж, було прийнято рішення подивитись в зовсім інший бік – спільне творіння режисера Луї Маля і музиканта, композитора і чарівника Майлза Девіса, фільм «Ліфт на ешафот» 1958 року.

Здається, ледь не половина, якщо не більше, французьких фільмів про ідеальні злочини (пограбування, вбивство, будь-що) – це розповідь про те, як дрібні інциденти, випадкові збіги обставин, а то й просто якась незначна дурня ламають ці задуми, а паралельно і життя тих, хто ідеальні злочини планував. Ближче до фіналу, щоправда, зазвичай різними способами дають зрозуміти, що життя злочинця ламають не випадковості, а його лихі думки (доволі часто на це натякає якийсь суворий комісар поліції).

Цього разу на шляху до успіху місії для головного персонажа став ліфт, у якому він опинився в спробі виправити невеличку помилку при виконанні завдання. У будівлі вимкнули живлення… і ліфт також зупинився. Це запускає шалену ланцюгову реакцію подальших подій, здебільшого трагічних.

Це перший ігровий фільм режисера, йому було всього лише 26 (!) років. Щоправда, його не можна назвати людиною без досвіду, адже за два роки до цього він створив разом з Жаком-Івом Кусто документальний фільм про підводне життя океану «У світі безмовності», який отримав, увага, Оскар за найкращий документальний фільм і, ще більша увага, Золоту пальмову гілку Каннського фестивалю (довгий час це було єдиним випадком для документальної стрічки).

Про вік Луї Маля ми згадуємо, по-перше, щоб підкреслити, якого великого таланту була ця людина, а по-друге, щоб у певному сенсі з’ясувати для себе окремі враження від картини. Адже якщо з атмосферою картини, постановкою кадрів, напругою робота була виконана бездоганна, то з характерами персонажів, на глибоко суб’єктивну думку, її просто ніхто навіть не починав – ролі персонажів зрозумілі, але що у них всередині, що ними рухає і чому вони роблять те, що вони роблять, залишається абсолютно без уваги. Це у певному сенсі нагадує те, як працює з сюжетами Крістофер Нолан: його більше цікавить загальна ідея фільму, ніж люди всередині. І тільки на етапі створення «Оппенгеймера» він звертає увагу, що людські душі теж мають значення.

Це, ясна річ, не правило, але це можна пояснити саме молодим віком – зазвичай копати глибше в людській натурі починають вже на більш дорослому етапі творчості (ще раз – все дуже суб’єктивно).

Але повернемося до музики, ми ж сьогодні тут заради цього, чи не так? Ми не найбільші знавці творчості Майлза Девіса, втім, як і всі, хто хоча б трохи цікавиться музикою, розуміємо його значення для джазу та для музичної індустрії загалом. В період створення саундтреку він також був вельми молодою людиною (32 роки), але в музиці він вже давно був асом. Тому для створення атмосфери цього похмуро-дощового нуару він не намагався обрати шлях створення виразної мелодії – це повільне (за виключенням пари композицій) м’яке джазове звучання труби в імпровізаційній манері, де всі інші інструменти виступають на підтримці (але зверніть увагу на ударні – вони тут відіграють набагато більшу роль, ніж просто ритм, це справді віртуозна робота з м’яким інтимним звучанням, акцентами та спалахами складних збивок; за це відповідав Кенні Кларк – ми не знали хто це, але швидкий погляд на вікіпедію дає розуміння, що він не менший новатор в музиці, ніж, власне Девіс).

Описувати музику, загалом, марна справа – краще послухайте.

Якщо в «Той, що біжить по лезу» музика Вангеліса – повноправна частина фільму, без неї він просто фізично не працює, то в «Ліфті на ешафот» це невід’ємна частина саме атмосфери, а не конкретних подій. Довгі плани обличчя персонажів, прогулянки під дощем вночі, важкі роздуми, що промовляє голос за кадром – кадри виставлені для ідеального розуміння, що таке французький довершений нуар, а музика доповнює це відчуття набагато краще, ніж діалоги у цьому фільмі.

Якщо казати відверто, цей фільм не був би у нашому топі фільмів про афери чи про складні відносини, але з точки зору атмосферних нуарів, безперечно, це аудіовізуальне задоволення. Плюс, Ліно Вентура завжди був нашим захопленням – а тут він ще й доволі молодий.

Французький нуар хоча і з’явився пізніше, ніж американський (і під прямим його впливом), нараховує велику кількість картин і серйозне число хороших фільмів, багато з яких стали класичними чи навіть культовими. Часто предметом сюжету стають афери, пограбування та кримінальні розбірки. Для французького нуару характерні також глибокі психологічні аспекти, атмосфера трагедії, що наближається та більш витончена музика, ніж в класичних голлівудських нуарах. 

 

9. Нуар і політика

Маньчжурський кандидат (The Manchurian Candidate) 1962

IMDb 7.9
Режисер Джон Франкенгаймер

Дев’ятий день #NoirvemberChallenge – нуар і політика, і ми обрали «Маньчжурський кандидат» 1962 року. Фільм не те щоб прям про політику (хоча її тут не так вже й мало), він більше про шпигунські ігри під час Холодної війни, але це був чудовий шанс нарешті подивитись оригінал більш відомого ремейку 2004 року з Дензелом Вашингтоном, Меріл Стріп і Лієвом Шрайбером.

У оригіналі грають Френк Сінатра, Анджела Ленсбері (більшість знає її, звісно ж, за серіалом «Вона написала вбивство»), Джанет Лі (мати Джеймі Лі Кертіс і та сама жінка в душі в «Психо»), Генрі Сільва, який грав поганців десь півстоліття, а також Лоуренс Гарві. Порівняно з ремейком оригінал (суб’єктивно) програє у напрузі і динаміці, що й не дивно, адже сорок років – серйозний геп у еволюції.

Є моменти, які зроблені відверто халтурно (наприклад, режисер захоплюється потом, що виступає на обличчі у персонажів, коли вони нервують, так от, виглядає це максимально неорганічно – пік настає у сцені, де Сінатра не може спокійно спати через кошмари, через що у нього вологе і обличчя, і сорочка, тут хіба що дитина повірить в натуральність того, що відбувається).

Але що тут справді класно – всі класичні атрибути нуару. Тіні на обличчі, крупні плани, неголені підборіддя, коли хтось в емоційному занепаді, постановка кадру (особливо коли камера знімає знизу), підступні вирази облич поганців, паління і алкоголь, а також, ясна річ, чорно-біла плівка. Місцями це майже карикатурно, але якщо ви любите нуар, то це дві години суцільного відпочинку для душі.

Під час війни у Кореї загін американських солдат викрадають, щоб потім за допомогою спеціалістів промити їм мізки і створити унікальних найманців, які здатні виконати будь-яку місію без зволікань і сумнівів. Загальна концепція стає зрозумілою доволі швидко, а тому іноді виникає подив, чому так довго розбираються з тим, хто саме винен і у чому (тут оригінал, знову-таки, трохи програє ремейку – також суб’єктивно). У підсумку це суміш шпигунського трилеру, майже детективу і психологічної драми, де трапляються і вдалі фрагменти, і дещо слабкі, але саме за такі оригінальні і винахідливі історії ми і любимо кіно.

 

10. Французький нуар

Ріфіфі (Du rififi chez les hommes) 1955

IMDb 8.1
Режисер Жуль Дассен

День 10 #NoirvemberChallenge – французький нуар. Це вже третій французький нуар, який ми подивились в рамках челленджу, і варто відзначити, що французи в цьому жанрі точно не поступаються Голлівуду. Щодо фільму, який було обрано – «Ріфіфі» (Du rififi chez les hommes) 1955 року, відомий також як «Чоловічі розбірки» – то це стало, мабуть, найкращим кіновраженням за весь нуарвембер (до цього моменту). Щоправда, деякі з фільмів переглядали вже не вперше, а тому і відчуття трохи інші.

Ми казали, що нам подобаються фільми про пограбування? Це вже третя історія пограбування, яку ми подивились в рамках челленджу. Цього разу, нарешті, було приділено достатньо уваги не тільки характерам персонажів, а й, власне, самому пограбуванню – підготовці і виконанню. Настільки послідовне і ретельне відображення цього процесу ми поки що бачили тільки в одному фільмі, також французькому – до нього ми ще дістанемось нижче.

Фільм можна умовно розділити на три частини:

• Зав’язка і підготовка до пограбування – в міру похмуро, але з елементами комедії, деякі персонажі місцями виглядають ледь не карикатурно
• Пограбування – тут вже все серйозно, з мінімумом слів (або взагалі мовчки), напружено і захопливо
• Нарешті, третя частина – жорсткий трилер. Вона настільки контрастує з першою з точки зору драматичних подій, що навіть не віриш, що десь там в перші півгодини були якісь несерйозні чи стереотипні кліше.

Ці три частини ідеально поєднані в цільну картину, де хепі-енд виглядає так, як і має виглядати в нуарній історії про злочин: можливо, ми його і побачимо, але що насправді можна вважати в подібній історії хепі-ендом?

Режисер стрічки – Жуль Дассен (батько відомого співака Джо Дассена), який отримав в Каннах приз за режисуру. Він створив чимало класних фільмів – і в Європі, і в Голлівуді, проте в США свого часу він потрапив в чорний список епохи маккартизму, коли його звинуватили в симпатії комунізму. Він, фактично, випав з творчого процесу на кілька років, а коли зміг повернутись до роботи вже у Франції, поставив саме «Ріфіфі».

Окрасою фільму, який відповідає за профіль головного героя нуарної історії став Жан Серве. Французький аналог Гамфрі Боґарта з точки зору статичного суму на обличчі у кожному кадрі. Настільки проникливо зазирає в душу, навіть не починаючи щось «грати» і не змінюючи вираз обличчя, мабуть, тільки Жан Габен.

Читайте також: Найкращі фільми про пограбування банків

 

11. Нуар, що містить романтизацію та пропаганду куріння

Безпритульний пес (野良犬, Nora inu) 1949

IMDb 7.8
Режисер Акіра Куросава

«Безпритульний пес» (野良犬, Nora inu) 1949 року – наш вибір для одинадцятого дня #NoirvemberChallenge (нуар, що містить романтизацію та пропаганду куріння). Завдання легке, адже ти просто вмикаєш будь-який нуар – і там люди граціозно палять, викликаючи підсвідоме бажання зробити те саме. Саме тому ми вирішили перемкнутися на японський нуар, де віжуали куріння не настільки стандартні та естетично довершені. До того ж, подивитись фільм Акіри Куросави – ніколи не помилка.

Зазвичай для таких фільмів пишуть щось на кшталт «робота молодого режисера», бо це дійсно рання стадія кар’єри Куросави. Втім, на той момент його важко назвати юним чи починаючим, адже йому було 39 років і це був його десятий фільм (так, він створив їх за буквально 6-7 років, та тим не менш). Ба більше, наступного року був «Рашьомон», тому Куросава точно якщо і був в творчому пошуку, то все одно чудово розумів, що він робить.

Це поліцейський детектив і частково трилер, де все починається з того, що у молодого стажера токійської поліції вкрали табельну зброю – пістолет Кольт. Стажер вже в стані паніки і відчаю, а коли дізнається, що з його зброї вбили когось під час пограбування, взагалі миттєво подає на звільнення, вважаючи, що виправдання для нього просто не існує. Втім, досвідчений керівник чудово розуміє, що інциденти трапляються різні, а тому доручає йому займатися цією справою під наглядом вправного дорослого детектива, що стає для юнака не тільки професійним наставником, а багато у чому і ментором по життю взагалі.

Розслідування йде довго, і крім часу детективів вимотує і страшенна спека, від якої немає порятунку нікому – ані поліції, ані поганим хлопцям, ані повіям, ані танцівницям, ані персоналу готелів та ресторанів. Куросава концентрується на цих двох складових – час і спека, і майстерно демонструє їх без закадрового голосу і титрів. Часом складається враження, що глядач може занудьгувати від цього, але з іншого боку, саме так ти відчуваєш, що знаходишся всередині подій фільму, а не просто спостерігаєш їх на екрані. Не те щоб ти сприймаєш цю спеку і втому фізично, але стан персонажів у тебе не викликає питань та сумнівів.

На цьому виснаженні стажер постійно добиває себе психологічно, картаючи собі за недбалість, що призвела до низки трагедій. Старий детектив, навпаки, постійно пояснює йому, що сумління не має впливати на свідомість та психологічний стан поліцейського – це добре, що він хороша людина, але він має тримати себе в руках, щоб знаходити людей поганих, інакше ця низка трагедій буде тільки ставати довшою. Він пригадує, що і сам колись нервував так через помилки, але все це треба залишати позаду: просто живи далі. Складний і важливий урок, який впродовж фільму, якщо хтось і засвоїть, то хабі що глядач, навряд чи молодий поліцейський.

Токіо після війни бідний, дуже великий, спекотний і сповнений розчарувань. Хтось обирає шлях, який компенсує ці розчарування за чужий рахунок – і це стає шляхом злочину, а хтось обирає опір та боротьбу. Фільм доволі чітко демонструє, що винагорода за правильний вибір якщо і буде, то тільки моральна, суто у твоїй свідомості. Досвідчений детектив живе у бідній халупі, навіть не претендуючи на щось більше. Втім, шлях злочину тут теж не романтизується, адже ті, хто його обирає, тут теж виживають від однієї крадіжки до іншої, від пограбування до пограбування, а між цим вони також бідують, лише мріючи про розкіш.

Куріння тут теж не романтизується, бо це практично неможливо в такому сетінгу (це вам не особняки Лос-Анджелесу з зірками минулого, що мають басейн та власний великий екран в одній із кімнат). Але його тут багато. Воно починається у першому ж кадрі після вступних титрів, і потім виникає при кожній розмові, при кожному допиті, коли детективу треба про щось подумати тощо.

Якщо у когось є сумніви, вчергове зазначимо: куріння жахливо шкідливе для вашого здоров’я.

У головній ролі легендарний Тошіро Міфуне, якого згадують першим, коли йдеться про фільми Куросави, але варто також звернути увагу і на актора, що грає його наставника, адже він зіграв в не меншій кількості фільмів Акіри, а загалом має 430 (!) ролей в кіно. Його ім’я – Такасі Сімура, він зіграв в 21 з 30 фільмах Куросави, серед іншого ви його бачили у якості ватажка самураїв в «Сім самураїв» (він також грав в двох перших японських фільмах про Годзіллу, але там ви його навряд чи бачили).

Японський нуар використовує жанрові та стилістичні особливості класичного американського нуару і поєднує це з японською стилістикою та сюжетами. Характерні також глибокі психологічні портрети персонажів та їх внутрішні пошуки відповідей та сенсу буття, роздуми та тему вини та спокути.

 

12. Нуар, написаний жінкою

Гра Ріплі (Ripley’s Game) 2002

IMDb 6.6
Режисер Ліліана Кавані

Дванадцятий день #NoirvemberChallenge приніс завдання нуар, написаний жінкою. Ми обрали фільм, який поставлено за книгою, яку написала жінка (Патриція Гайсміт), і поставила його також жінка (Ліліана Кавані), яка була і співавтором сценарію. В один з попередніх днів нуарвембера ми дивились франко-італійський «На яскравому сонці» з Аленом Делоном, екранізацію першого роману Гайсміт про Тома Ріплі. Загалом романів про Ріплі п’ять, екранізували їх в різні часи і в різних комбінаціях відносно книг –екранізацією третього і стала картина «Гра Ріплі» 2002 року.

Якщо дивитися на стрічку з точки зору сюжету, то вона однозначно програє першій історії про Ріплі, оскільки майже не має якихось твістів та неочікуваних гілок розвитку подій. Мабуть, це і є основною причиною, чому про неї знає не так багато людей (а дивилося ще менше). Але з точки зору атмосфери і психології це чудовий фрагмент життя афериста і вбивці зі стажем, який в цьому віці вже остаточно втратив потребу відчувати докори сумління. Він не боїться, не страждає і навіть не насолоджується, коли вчергове скоює злочин. Це просто гра, в якій тепер ще більше імпровізації, ніж в обох екранізаціях перших пригод Ріплі.

Доречно, що на цьому етапі життя і еволюції Ріплі грає Джон Малкович. Він достатньо співпадає за характером і ексцентричним типажом з тим, на що перетворився Том. Його колегу по злочинній діяльності, що завдає чимало клопоту, грає ще один спеціаліст по жорстким та психопатичним персонажам у кіно – Рей Вінстон.

Власне, ці двоє і створюють всю історію на тлі розкішних європейських ландшафтів (переважно італійських). Вони ведуть справи, сваряться, знову працюють разом, знаходять нові проблеми і нових жертв – і так по колу.

Патриція Гайсміт відома не тільки за романами про Тома Ріплі. Із екранізацій останніх років ви можете згадати «Керол» з Кейт Бланшетт і Руні Мара і «Глибокі води» з Аною де Армас і Беном Аффлеком, а якщо згадувати про нуар, то ви точно, щонайменше, чули про фільм Гічкока «Незнайомці в потягу» (і якщо не бачили, то наша однозначна рекомендація переглянути).

Ліліана Кавані найбільше відома за фільмом «Нічний портьє». Він вийшов у 1974 році і шокував публіку: садо-мазохистські відносини жінки, що пережила концтабір, та її колишнього наглядача, скажімо так, розділили аудиторію у сприйнятті побаченого. Втім, навряд чи варто посилатися на час. У поточному періоді частина суспільства стає все більш пуританською у реакції на те, що вона бачить на екрані чи в медіа (чи просто прикидається, але що це змінює). З часом, як буває з культовими стрічками, негатив залишився у минулому, а публіка і критики відзначили художні здобутки картини. Втім, «Гра Ріплі» ані за настроєм, ані за наповненням на цей фільм не схожа – тут італійка насолоджується природою, архітектурою і мистецтвом своєї країни та вплітає в цю красу трохи вбивств і немотивованого насильства.

І тоді вже до купи і кадр з фільму Ліліани Кавані «Нічний портьє» з Шарлоттою Ремплінг.

 

13. Анімаційний неонуар

Акіра (アキラ, Akira) 1988

IMDb 8.0
Режисер Кацухіро Отомо

Культова японська класика – «Акіра». Головна проблема з цим фільмом – при перегляді постійно хочеться натискати не паузу. І навіть не для того, щоб зробити скріншот для допису, а просто щоб вдосталь намилуватися неймовірними кадрами. А оскільки це 1988 рік, то все це намальовано вручну. Якщо взяти класичну модель 24 кадри на секунду (хоча для анімації в той час, здається, було менше значення, та менш із тим), то для двох годин «Акіри» це більше 170 тисяч кадрів. Звісно, не кожен перемальовують з нуля – є фон (ландшафт, кімната, будинок), який намальовано один раз, а поверх нашаровуються персонажі та інші об’єкти, є й інші прийоми, та тим не менш, просто уявіть собі грандіозну технічну і організаційну роботу, яка стоїть за цим. А візуально при цьому це виглядає як «Той, що біжить по лезу», наприклад.

Режисер Кацухіро Отомо адаптував для екрану власну манґу. По коротким описам чи синопсисам може здаватися, що це футуристичний бойовик, але це набагато глибше (і при цьому видовищніше). Ба більше, тут вистачає і психоделіки, яку ми потім побачимо і в «Perfect Blue», і особливо в «Паприці» від Сатоші Кона. І це не дивно, адже останній працював помічником Отомо (в деяких сценах «Акіри» навіть загальна побудова картинки снів та галюцинацій схожа на аналогічні у Кона):

Події відбуваються в Новому Токіо (Нео-Токіо), який вижив після ядерної війни і, відновившись, повернувся до старого життя: бандитизм, корупція, політичні і корпоративні ігри. Спочатку в центрі сюжету банда байкерів-підлітків та протестні рухи, але потім ми бачимо більше про таємну лабораторію великої мілітаризованої корпорації, де намагаються якось впоратись (щоб потім використати у власних цілях, звісно) з надздібностями унікальних дітей і підлітків.

Зав’язка ніби стандартна для кіберпанку чи футуристичного сай-фаю (від «Дивних див» до «Аркейну»), але далі тут все набагато менш лінійно і абсолютно непередбачувано. Настільки, що до певної позначки часу ви не зможете визначитись не те що з тим, хто тут позитивний, а хто негативний герой, а навіть з тим, хто тут головний, а хто другорядний. Та й фінал тут важить набагато менше, ніж подорож до нього – найкращі зразки сторітелінга, тим більше, японського. І при цьому візуально довершено (ми вже казали про те, що хочеться постійно зупиняти кадр, щоб помилуватися?).

Композитор – загадкова постать на ім’я Цутому Охасі (також псевдоним Шоджі Ямаширо). Загадкова – тому що інформації про нього обмаль, і про нього спочатку пишуть, що він вчений-агроном (доктор наук), а вже потім композитор. Втім, головне, це його музика для «Акіри» – це ще одна сильна складова картини, адже при впізнаваності японського звучання, музика, тим не менш, не шаблонна і дуже точно підібрана для того, що саме відбувається на екрані. Вокальні хорові партії і використання басових інструментів чудово відтіняють ліричні чи тривожні мелодії (саундтрек можна слухати і окремо, це також насолода).

Кацухіро Отомо працює над анімаційним серіалом «Акіра» – і це чудові новини (ми знаємо, що ніхто не любить ремейки, але насправді, всі люблять ремейки, просто не розуміють цього). Проблема тут тільки в одному: жодних конкретних новин з цього приводу немає. Можливо, треба просто намалювати ще кількасот тисяч кадрів для серіалу, і саме цим зараз майстер і зайнятий. Хтозна, будемо сподіватися на краще. Але цей проєкт точно хотілося б побачити.

 

14. Нуар без femme fatale

Червоне коло (Le Cercle Rouge) 1970

IMDb 7.9
Режисер Жан-П’єр Мельвіль

#NoirvemberChallenge, день 14: ми заздалегідь знали, що будемо дивитись і про що будемо писати, адже для завдання нуар без femme fatale ідеально підходить один з найкращих фільмів про пограбування, шедевр від Жан-П’єра Мельвіля «Червоне коло» 1970 року. Тут все як ми любимо: є і підготовка до пограбування, і саме пограбування, і продумана фаза після пограбування. Причому, на відміну від багатьох, навіть дуже хороших фільмів про подібні афери, тут зруйнувати все може не недолуга випадковість чи якась абсолютно невиправдана емоційна дія когось з грабіжників, а загальна розстановка сил в цій складній партії. Додаємо до цього розкішний акторський склад – це благословення від богів кіно.

По-перше, Ален Делон. По-друге, Джан Марія Волонте. Хто це, запитує більша частина читачів. Це поганий хлопець з двох фільмів легендарної трилогії Серджо Леоне з Клінтом Іствудом – «За жменю доларів» та «На декілька доларів більше», Ванцетті з «Сакко і Ванцетті», а також ми дуже радимо переглянути два абсолютно різних фільмів з його участю – «Золота куля» та особливо «Слідство у справі громадянина поза всякими підозрами». По-третє, Ів Монтан, видатний співак і актор. І, нарешті, рідкісний випадок, не комедійна роль Бурвіля (він навіть вказаний в титрах як Андре Бурвіль). Ми звикли бачити його чудовий комедійний дар, коли він виконує ролі, скажімо так, персонажів, яких найчастіше кличуть недотепами. Але тут він зовсім інший: холодний, зосереджений, досвідчений і професійний.

План пограбування складний, але надійний: якщо виконувати всі його стадії, куш буде шаленим. Троє людей з досвідом, яким, до того ж, нема особливо чого втрачати, серйозно готуються, а потім приступають до виконання – і це окреме задоволення, адже вони зовсім не розмовляють в процесі, дотримуючись всіх інструкцій.

Чи існують ідеальні злочини? Звісно ж, ні. Цього разу тим, що може зруйнувати ідеальний злочин, стає детектив у виконанні Бурвіля. Він знає, як працювати, з ким розмовляти, на кого тиснути та чого очікувати. Його робота, можливо, не така ефектна, але дуже ефективна.

Кіно максимально реалістичне і доросле. Навіть коли шеф поліції розносить підлеглих за провал, він робить це не карикатурним криком, а впевненими аргументами, перебиваючи, але без істерик, відповідаючи сарказмом, але без жовчі, збільшуючи тиск, але підвищуючи тон. Реальна влада ніколи не кричить.

Операторська робота бездоганна, що не дивно: Анрі Декае зняв більшість фільмів Мельвіля, включно з «Самураєм», купу стрічок французької нової хвилі (включно з «Чотириста ударів»), багато фільмів з Делоном (і «Сицилійський клан»), не менше картин з Бельмондо (і «Професіонал»), а також вже описані нами в процесі цього нуарвембера «На яскравому сонці» та «Ліфт на ешафот».

 

15. Скандинавський неонуар 

Мисливці за головами (Hodejegerne) 2011

IMDb 7.5
Режисер Мортен Тильдум

Скандинавський неонуар – тут є де взяти хороший фільм (можна окремий місяць цьому присвятити, особливо, якщо з серіалами). «Мисливці за головами» 2011-го року вже практично класична картина, адже виходить за рамки шаблонів (так, у скандинавському кіно також присутні шаблони).

Звісно ж, головна причина цього – літературна основа. Ю Несбе автор шаленої кількості популярних книжок, багато з яких було екранізовано (звісно ж, не всі вдало), майстер детективу та людина з дуже багатою фантазією. Саме тому те, що можна було б оформити як стандартний трилер чи екшн, отримує неочікувану форму і виділяється на загальному фоні.

Починається все як хороший фільм про афери: елітний HR-консультант шукає топ-менеджерів для великих компаній, проводить з кандидатами розгорнуті інтерв’ю, отримуючи таким чином інформацію про те, чи є в них вдома цінні картини і як зручніше буде їх вкрасти. Щоб не наводити підозру на себе, вкрадені полотна він заміняє на копії. Все, чого чекає наш центральний персонаж – однієї великої справи, щоб закрити питання з грошима назавжди. Такий шанс приходить: рідкісне полотно Рембрандта у нового кандидата. Єдине, що у цього кандидата також минуле бійця спецпризначення, але… що може піти не так, правильно?

Все йде не так, і от тут фільм відходить від шаблону і отримує формат смислового і візуального божевілля, що несеться на все більшій швидкості. Не тільки головний персонаж не розуміє, що коїться, але й глядач не впевнений, чи не занадто багато цілеспрямованості на знищення та насильство, навіть як для поточних обставин?

І коли здається, що цей потік божевілля не зупинити, фільм знову повертається до формату детективного трилеру, закриваючи всі питання обережно, детально, з увагою до нестиковок, які можуть виникати в таких історіях. До всього ще й мораль (так, доволі проста – людські відносини дорожчі за будь-які гроші, але ж це теж важливо). Великий плюс також – хронометраж (всього лише година сорок хвилин, ніхто не намагається штучно розтягнути до вже майже традиційних двох-двох з половиною годин).

Читайте також: Найкращі скандинавські фільми 21 століття

 

16. Нуар, який рекомендує улюблений режисер

Містер Аркадін (Mr. Arkadin) 1955

IMDb 7.1
Режисер Орсон Веллс

Містер Крістофер Нолан рекомендує до перегляду нуар від Орсона Веллса «Містер Аркадін». 1955 рік, жанр (і ч/б) у розквіті, Веллс виступає не тільки режисером, але й сценаристом, продюсером і навіть художником-постановником і костюмером (щоправда, фінальну версію змонтували вже без його участі, бо таке життя).

Можна було б також сказати, що це маловідомий фільм Орсона, але з іншого боку, «Громадянин Кейн» знають всі, а от хто його дивився, підніміть руку? Найвідомішим фільмом Веллса, мабуть, є «Третя людина», але є нюанс: він там виступає суто як актор, до сценарію і режисури він відношення не має. Втім, сьогодні не про це.

Доволі часто, коли мова йде про старі фільми – тобто, справді старі, від 30-х до 50-х років, глядачі думають, що дивитись їх є сенс тільки у тому випадку, якщо ти глибоко цікавишся історією кіно, якщо ти кінокритик, чи якщо ти хочеш в цілому розширити кругозір. А це зовсім не так. Точніше, для частини фільмів це дійсно так і є, але для найкращих зразків зовсім інша ситуація: це просто дуже хороші фільми. Так, десь з контекстом, десь із застарілими технологіями і картинкою, десь із занадто театральною вимовою – іншими словами, нюанси, звісно, є, але захопливі детективи, напружені трилери, круті психологічні драми, веселі комедії тощо. Їх точно є сенс переглядати сьогодні, навіть якщо у вас немає значка витонченого синефіла.

«Містер Аркадін» – це прихована перлина. Не дивно, що її рекомендує Нолан, адже з точки зору побудови розповіді це комбінація флешбеків і повернення до поточного часу, у якому розповідь також еволюціонує (що, власне, Орсон Веллс і винайшов – або, принаймні, він був одним з тих, хто це винайшов).

Починається все з того, що центральний персонаж, дрібний шахрай, стає свідком вбивства і якийсь час розмовляє з чоловіком, що помирає. Той називає йому кілька імен, що можуть принести шалені гроші. Але як саме? Що з ними робити? Де знайти і як отримати гроші?

Від точки повного незнання картина рухається в бік довгого прискіпливого розслідування, де поступово найбільшою і найстрашнішою фігурою стає той самий містер Аркадін – мільярдер та максимально впливова фігура. Як у найкращих трилерах і детективах, точка зору постійно змінюється, акценти зміщуються, підозри виникають і розчиняються в повітрі, аж до самого фіналу (де вистачає і драми також).

Відзначимо постановку кадру – головний об’єкт максимально близько і внизу, все інше на дальньому плані, плюс постійне фільмування людини знизу вгору, не тільки високих персонажів, а взагалі, всіх, плюс камера часто стоїть не суворо горизонтально, а нахилена, кадр розташовано під помітним кутом. Це водночас і додає якоїсь фантасмагорії, але при цьому створює постійне напруження (а напруга тут на максимумі ледь не весь час фільму).

Містера Аркадіна грає сам Орсон Веллс – і це прірва харизми у кожному кадрі (так, нехай і з намальованими бровами і гротескною перукою, та тим не менш).

У головній ролі Роберт Арден. Це, мабуть, його найяскравіша поява на екрані, але оскільки фільм умовно маловідомий, він не став великою зіркою. Втім, його кар’єра тривала дуже довго – здебільшого, щоправда, на телебаченні, і у нього шалена кількість ролей у портфоліо. Ми довго думали, кого він нам нагадує або де ми могли його бачити раніше, і зрозуміли, що це реінкарнація Бенедикта Камбербетча.

І зовнішність, і навіть певні вирази обличчя, манера розмови (особливо у роздратованому стані) та інші нюанси. Подивіться на кадри – а краще, перегляньте фільм, воно того варто у будь-якому випадку.

 

17. Прото-нуар

39 сходинок (39 Steps) 1935

IMDb 7.6
Режисер Альфред Гічкок

17-й день #NoirChallenge – прото-нуар, тобто фільми періоду, коли нуару ще не існувало, але вони, фактично, надихали його створення як жанру. Що тут казати: подивитись Гічкока ніколи не помилка. «39 сходинок» 1935 року є одним з тих фільмів, який не застарів, незважаючи на 90 років, які пройшли з моменту його виходу.

Шпигунський трилер, де історія виникає ніби нізвідки, оскільки головний персонаж просто сидить і дивиться виставу, аж ось лунають постріли в залі, починається паніка, люди біжать до виходу, разом з ним біжить якась незнайома жінка, яка потім проситься до нього додому. Там вона каже, що вона агентка і за нею стежать, а на кону – велика державна таємниця. Звісно ж, повірити в таке важко, але з часом доведеться не тільки повірити, а й самому стати об’єктом переслідування, який постійно переховується і від поліції, і від шпигунів інших країн, намагаючись швидко з’ясувати, як запобігти витоку цінної інформації і водночас не померти.

Для Альфреда Гічкока це доволі типова історія, коли людина, яка ніби ні в чому не винна, жила своїм життям і нікого не чіпала, змушена опинитись в центрі подій, вирішуючи надскладні і смертельно небезпечні завдання з шаленою швидкістю (так було в «На північ через північний захід», «Людина, що знала надто багато», «Іноземний кореспондент», у певному сенсі навіть у «Вікно у двір»). І це кожного разу працює – бо ти максимально співчуваєш невинній людині, яка змушена виправдовуватись, а паралельно і просто намагатись вижити.

І це, звісно ж, нуар у чистому вигляді – просто нуару тоді ще не існувало. Але всі основні ознаки тут є: кримінал, похмурі наміри поганих людей, гра світла і тіні, плащі (багато), куріння і «ТА-ДА!!!!» на духових інструментах. Єдине, що помітно відрізняє картини Гічкока від більшості нуарів, у тому числі тих, про які ми писали протягом цього нуарвембера, це загальний дуже легкий і позитивний настрій фільму. Тобто, напруга постійно тримається, глядач максимально залучений і співпереживає героям, навколо відбуваються вбивства і інші погані речі, але в цілому атмосфера все одно вельми легка для перегляду.

Що таке прото-нуар: напрям кіно 20-х і 30-х років 20 століття, як в Голлівуді, так і в Європі, який вміщував всі класичні ознаки нуару (атмосфера цинізму і недовіри, кримінальний сюжет, фатальні жінки та підступні чоловіки, гра світла і темряви, зростання напруги) та передував виникненню нуару у 40-х роках. 

 

18. Іспаномовний нуар

Ніколи не відкривай ті двері (No abras nunca esa puerta) 1952

IMDb 7.3
Режисер Карлос Гуґо Крістенсен

Для 18-го дня #NoirvemberChallenge і, відповідно, іспаномовного нуару вирішили простягнути руку далі від Іспанії до Латинської Америки, а саме до Аргентини, щоб трохи відволіктись від європейських і американських шаблонів нуарів. І, ясна річ, прорахувались: аргентинський нуар «Ніколи не відкривай ті двері» (No abras nunca esa puerta) 1952 року є квінтесенцією голлівудських нуарів тієї епохи, як за наповненням, так навіть і візуально. Що не робить його гіршим – це вельми непоганий трилер з двох історій, який можна подивитися і сьогодні. Але тут навіть не напишеш «з латиноамериканським колоритом», бо все виглядає так само, як в американських фільмах про афери і пограбування. Єдине, що персонажі дійсно розмовляють іспанською і мають іспанські імена.

Фільм має дуже класний текст прологу, а потім починається перша історія. Чоловік середнього віку розуміє, що з його сестрою щось не так. Вона зустрічається з неприємним підстаркуватим чоловіком і віддає йому кільце, дивно поводиться, очікує на якісь загадкові телефонні дзвінки тощо. Схоже, що її шантажують, а деталі чоловік вирішує дізнатися самотужки. І от коли йому здається, що він у всьому розібрався…

А друга історія має гічкоковські мотиви: стара сліпа жінка живе з дочкою і чекає на повернення сина, який пішов вісім років тому. Паралельно в місті відбуваються одне за іншим зухвалі пограбування. Одного вечора біля будинку старої матері чути авто, що зупинилося. Здається, що довгоочікувана зустріч матері і сина стає очевидною, от тільки, якими будуть її обставини?

Ми б додали ще щось, але не надто розбираємось в аргентинському кіно, тим більше тієї доби. Єдине, що ми, звісно ж, почитали про режисера (його звуть Карлос Гуґо Крістенсен – так, у нього є данські корені) і з’ясували, що він вважається одним з провідних режисерів того часу не тільки в аргентинському, але й загалом в латиноамериканському кіно. На його рахунку більше 50 робіт (жодну з яких, ясна річ, ми не бачили – саме тому періодично треба давати шанси новим горизонтам, як Латинській Америці, так і Азії, Скандинавії, Східній Європі тощо).

 

19. Місто в головній ролі

Таємниці Лос-Анджелеса (L.A. Confidential) 1997

IMDb 8.4
Режисер Кертіс Хенсон

#NoirvemberChallenge – це не тільки шанс подивитись щось нове, а й вкотре переглянути улюблені стрічки. Тому для 19-го дня челенджу було обрано «Таємниці Лос-Анджелеса» 1997 року (так, скоро тридцять років, як ця картина вийшла на екрани, хоча, звісно ж, здається, що це було зовсім нещодавно).

У поліції Лос-Анджелеса 50-х процвітає корупція: гроші беруть всі, від вищих чинів до молодих копів. Навколо кружляють мафія та дрібні злодюжки, медіа, які також відпрацьовують чиїсь інтереси за гроші, повії, елітні і не дуже, а також ніби не помічені в злочинній діяльності чоловіки різних професій, які, тим не менш, виглядають максимально підозріло. У кафе «Нічна сова» відбувається масове вбивство. Серед жертв також і коп, а тому поліція ставить цю справу у найвищий пріоритет, збираючись помститися тим, хто вбив одного з їх людей. Справу розкривають дуже швидко, але є три поліцейських, які не вірять в офіційну версію. Всі вони дуже різні за характером і передісторією, та й рухають ними абсолютно різні мотиви. Втім, одне їх точно об’єднує: зацикленість на цьому розслідуванні, бажання дізнатися істину за будь-яку ціну.

У фільмі стільки класних моментів, тем, історій всередині, діалогів, деталей, нюансів, що писати кожного разу можна дуже багато. Мабуть, найважливіша частина, якщо подивитись на історію загалом – це те, що справжню мотивацію людини майже неможливо зрозуміти за короткий час знайомства. Згадайте трьох головних героїв: сержант Екслі (Гай Пірс) здається пихатим і зарозумілим юнаком, якому потрібна лише слава та звання; Джек Вінсенс (Кевін Спейсі) настільки занурився у власні бажання і настільки цинічний у розумінні того, як влаштовані речі у дорослому житті, що, здається, ніколи не буде ризикувати заради таких речей як істина; нарешті, Бад (Рассел Кроу), якого демонструють як суцільні м’язи і не те щоб дуже проникливий розум, хіба він в змозі зрозуміти, коли ним маніпулюють, а коли їм рухають справжні власні бажання? Проходить дві години – і перед нами абсолютно інші мотивації всіх трьох, особливо якщо казати про персонажів Пірса і Спейсі (та й з іншими персонажами картини приблизно та сама історія – і Лінн Брекен (Бейсінгер), і капітан Дадлі Сміт (Кромвелл), всі поступово розкриваються, перші (а часом і другі-треті) враження суттєво помилкові).

Пірс, Кроу, Спейсі, Бейсінгер – всі ці перформанси відзначали багато разів, тому сьогодні відзначимо ветерана акторського цеху, Джеймса Кромвелла, який зіграв капітана Дадлі Сміта. Здебільшого він завжди на других ролях, але дуже яскравих, навіть якщо вони розміром з епізод. Роль Дадлі Сміта, мабуть, одна з найпомітніших (якщо не найпомітніша) в його кар’єрі. Йому 85 років, але він активно продовжує зніматися. Із останніх помітних проєктів відразу можна згадати «Шугар», «Молодого Папу» та «Спадкоємці».

 

20. Нуар з вотчлиста

Боб-гравець (Боб – марнотратник життя) (Bob le flambeur) 1956

IMDb 7.6
Режисер Жан-П’єр Мельвіль

Двадцятий день #NoirvemberChallenge – нуар з вотчлиста. Як ви могли помітити, ми любимо фільми про пограбування (і ми любимо фільми Жан-П’єр Мельвіля). Але «Боб-гравець» (чи «Боб – марнотратник життя», в оригіналі Bob le flambeur) дуже нетиповий фільм і про пограбування, і для режисера.

Перша частина картини не те щоб дратує, але викликає питання, чи справді потрібні всі ці дрібні деталі і ще менші діалоги, щоб побудувати історію. Згодом розумієш, що так ти точно краще розумієш характер і мотивацію персонажів, але чи варто все це так ретельно фільмувати і залишати в фінальному монтажі – якщо відверто, впевненості такої немає.

Але друга частина (яка стає більш цільною і динамічною) приносить помітно більше сюрпризів (звісно ж, не будемо казати, яких саме, щоб не залишати спойлери). Це фільм про велике пограбування казино, задум якого виникає майже нізвідки, але підготовка носить дуже масштабний характер.

Головний персонаж колись був легендарним грабіжником, але вже двадцять років як зав’язав. Щоправда, він не полишив звички грати настільки азартно, наскільки це можливо. Він постійно програє, повертається додому під ранок, відсипається – і далі все по колу (при тому, що йому добряче за п’ятдесят). Він намагається навчати молодь розумним речам і допомагати людям, коли є змога, але при цьому він залишається доволі дискусійною натурою.

Цікава історія Роже Дюшена, виконавця головної ролі. В 30-ті роки і до Другої світової він дуже активно знімався в кіно. Але під час війни, були такі підозри, він співпрацював з нацистами. Коли війна скінчилася, шлях до кіно йому був закритим, і повернувся він, по суті, саме в цьому фільмі. Щоправда, після цього він зміг знятися ще тільки в одному. Надалі він опинився поза індустрії кіно і писав пригодницькі романи невисокої якості, а згодом став саме таким грабіжником, якого він і зіграв (ба більше, кажуть, що навіть сума пограбування планувалася така саме, як в фільмі). При всіх цих викликах долі Дюшен спромігся дожити до 90 років.

Читайте також: Найкращі фільми про афери та шахраїв

 

21. Нуар, де персонажу потрібен психіатр

Біла гарячка (White Heat) 1949

IMDb 8.1
Режисер Рауль Волш

Нуар, де персонажу потрібен психіатр – напрошувалось гічкоковське «Запаморочення», ясна річ, але було вирішено подивитись іншу класичну картину – «Біла гарячка» (White Heat, 1949 рік). І це знову той випадок, коли фільм абсолютно не втратив від плину часу: це захопливий кримінальний трилер, який можна дивитись і сьогодні. Звісно, якісь технічні деталі зйомок можуть смішити (як-от традиційні фільмування авто на студії, де пасажири і водій сидять на стаціонарних кріслах, а помічники трясуть їх, щоб виглядало так, ніби вони їдуть, а потім це додають на окремо відзняті кадри руху), але зазвичай вони просто додають колориту тієї ери кінематографа.

Все інше працює і сьогодні: сценарій з багатьма лініями, у тому числі і психологічними, детальне опрацювання деталей, щоб у кожного наступного вчинку персонажів було адекватне пояснення, і все це лягало у загальну канву, навіть технічні моменти на кшталт відслідковування авто за допомогою радіосигналу. Все реалістично і захопливо, не дарма про вплив цієї картини на їх творчість казали багато режисерів, включно з Мартіном Скорсезе, який заявляв про нього як джерело натхнення для «Таксиста» і «Казино».

Коротко про сюжет: банда Артура Джарета легко грабує найрізноманітніші об’єкти, однак, коли вони грабують потяг, жертв забагато, і щоб не отримати смертний вирок, ватажок банди зізнався у меншому злочині, щоб пересидіти пару років у в’язниці. Але і поліція не пасе задніх: до нього підсаджують агента, щоб той зміг розкрутити гангстера на відверту розмову.

Звісно, психологічні лінії тут не сягають такого рівня, як у «Мовчанні ягнят» чи «Основному інстинкті», але це один з перших проривів для типажу гангстера, який раніше керувався або класовою нерівністю, або просто необхідністю добути десь гроші. Цього разу зображення злочинця більш складне та комплексне, враховані його відносини з матір’ю та психологічна нестабільність.

І тут оплески хочеться адресувати Джеймсу Кегні, легенді та одній з найбільших зірок Голлівуду того часу, який дивовижним чином впродовж кар’єри однаково органічно втілював образи і хороших, і поганих хлопців. Тут він поганець, який у будь-яку мить може перетворитися на психопата, але при цьому тверезо контролює підготовку кожного великого злочину.

В фінальній сцені він практично Джокер. Але якщо акторам нашого часу є звідки це взяти (бо є на кого подивитись), то звідки він взяв це у ті часи?

 

22. Нуарний серіал

Шуґар (Sugar) 2024

IMDb 7.4
Творець Марк Протосевич

Для 22-го дня #NoirvemberChallenge треба було обрати мінісеріал – і для останніх років логічним вибором став «Шуґар» з Коліном Фарреллом. Фаррелл в останні 6-7 років феноменально обирає проєкти – кожен стає якщо не хітом, то справжньою насолодою для синефілів. Саме таким синефілом виступає у серіалі і персонаж Фаррелла. А ще він вправно б’є людей у потрібний момент і демонструє вправні навички приватного детектива. Саме тому йому доручають знайти дочку (і онуку) впливових людей у Голлівуді (так, тут все обертається навколо кіно – і багато чого навколо нуару), а далі стає тільки складніше і цікавіше.

У цьому мінісеріалі, який ніби таки продовжено на другий сезон, є великий, а точніше, ВЕЛИКИЙ твіст, причому не в фіналі шоу, а десь приблизно посередині. Він тотально неочікуваний, а також він змінює правила гри, по суті. Звісно ж, такі речі не всім до вподоби, але якщо ви не нудний задрот, якому все має бути зрозуміло і прогнозовано, то вам сподобається і цей твіст (це ніби означає, що ми назвали всіх тих, кому цей твіст не сподобався, нудними задротами, і в принципі, фактично ми приблизно так і думаємо).

Постійні відсилання до класичних нуарів не єдине, що тут є нуарного: візуальний стиль чудовий, адже це переосмислення і нуару, і вже навіть неонуару. Від одягу і авто до кольорів і гри світла і тіні тут все настільки опрацьовано, що заради лише візуальної складової цей серіал можна переглянути.

Почали з Фаррелла – ним і закінчимо, адже він знову інший, знову яскравий, знову цікавий, знову несе на собі все шоу. Втім, це не означає, що тут немає інших акторів. Ми вже згадували про роль Джеймса Кромвелла, коли розповідали про «Таємниці Лос-Анджелеса» вище, а також відзначимо чудову Емі Раян (яка, здається, зіграла в усіх провідних серіалах останніх 25 років). Кірбі Гауелл-Батист, як завжди, харизматична і ефектна, а також знову на екрані Анна Ґанн – Скайлер з «Пуститися берега».

 

23. Корейський неонуар

Я бачив диявола (악마를 보았다) 2010

IMDb 7.8
Режисер Кім Чжі Ун

Жорстокий, непередбачуваний, інтригуючий, довгий: все, що ми очікували від корейського неонуару, справдилось. «Я бачив диявола» Кім Чжі Уна може ще не став настільки ж класичним у сприйнятті публіки, як «Олдбой» Пака Чхана Ука чи «Спогади про вбивство» По Чжун Хо, але, мабуть що вже перебуває у тому ж дивізіоні.

Якщо загалом подивитись на сюжетну лінію, то вона ніби пряма і доволі стандартна. Але наповнення картини, подача кадру за кадром, дії персонажів, навіть їх короткі репліки, що спрямовані до когось чи лунають роздумами у голові – все це робить картину напруженим очікуванням кожної наступної хвилини. Що буде робити маніяк? У чому план головного героя? Яка буде реакція на його дії? Чи постраждають інші люди?

Найбільш непередбачувані фільми зазвичай ті, де немає «обов’язкового» фіналу, тобто або хепі-енду, або примусового вичавлювання сльози при трагічній розв’язці, яка зумовлена лише бажанням авторів тиснути на емоції глядачів без відповідних раціональних пояснень цього на екрані. «Я бачив диявола» не має передбачуваного хепі-енду, тому що важко зрозуміти загалом, яким в цій історії міг би бути хепі-енд, його просто не існує. При цьому штучно створювати трагедію на рівному місці теж непотрібно, адже тут її вистачає. То ж глядач рухається крок за кроком, слідкуючи за вбивцею і месником, що на нього полює, із нетерпінням очікуючи, хто переможе у цьому епізоді – і що взагалі можна вважати перемогою.

Починається все з жорстокого вбивства дівчини, за яке її наречений присягається помститися. Він швидко знаходить маніяка, але не все так просто: у месника є план. Його помста буде куди більш болючішою, ніж просто швидка смерть. Принаймні, так він планує. Інше питання, чи можливо це, і якими можуть бути наслідки помилки. Та й чи можливо взагалі зупинити диявола?

Дияволом тут виступає знайомий по все тому ж «Олдбою» Чхве Мін Сік (і він справді трансформувався у свого персонажа), а полює на нього Лі Бьонхон, тепер найбільш відомий за «Грою в кальмара» (тільки тут він помітно молодший). Зараз також варто подивитись на його роботу в новому фільмі Пака Чхан Ука «Жодного вибору» (прем’єра в Україні 11 грудня).

Корейський нуар виник під впливом американського і французького, але віддзеркалює корейські реалії, концентруючись на соціальних проблемах та негативних явищах, серед іншого корупції та безпомічності влади та органів правопорядку. Активно експлуатує теми помсти, зради та насильства. Для корейських нуарних зразків характерні також несподівані повороти сюжету та видовищна демонстрація жорстокості і насильства. 

 

24. Нуар з домашніми тваринами

Зброя для найму (This Gun for Hire) 1942

IMDb 7.4
Режисер Френк Таттл

«Зброя для найму» 1942 року, нуар з домашніми тваринами (та з  легендарною Веронікою Лейк). Не те щоб видатне кіно, хоча й має високі бали на всіх відповідних кіносервісах – це той випадок, коли вклад цієї стрічки в розвиток кінематографу важливіший за її художню цінність. Що не робить її поганою, але точно не робить її обов’язковою до перегляду.

Стандартний сюжет (і для тих років, і для кримінально-шпигунських трилерів нашого часу): є найманий вбивця, безжальний та професійний, є дівчина, яку вербує уряд для того, щоб запобігти шпигунам зробити свою брудну справу. Кілер має симпатію лише до котів, але, звісно ж, коли на шляху до тих, хто його підставив, він зустрічає завербовану дівчину, то робить для неї виключення. При цьому дівчина зустрічається з копом – який полює на цього найманого вбивцю. Отакий класичний трикутник, який має доволі прогнозований фінал.

У головних ролях Алан Ледд та Вероніка Лейк. Обидва були суперзірками екрану у сорокових, але обидва померли всього лише у віці 50 років через алкоголізм. Голлівудська кар’єра, навіть зіркова, на жаль, вміщує в себе і періоди болючих невдач, з чим далеко не всі можуть впоратись психологічно. Тим не менш, актор встиг бути задіяним у 98 картинах.

У неонуарі, про який ми писали вище, «Таємниці Лос-Анджелесу», Кім Бейсінгер грає елітну повію, яка з’являється перед клієнтами у образі Вероніки Лейк. Події фільму відбуваються у 1953 році, слава акторки ще на піку, хоча в її особистому і професійному житті вже вирує криза. Втім, навіть за ті десять активних років в кіно, які вона провела на піку, Вероніка залишила по собі дуже помітний слід.

 

25. Еротичний неонуар

Жар тіла (Body heat) 1981

IMDb 7.4
Режисер Лоуренс Кездан

У день 25 #NoirvemberChallenge приніс дещо водночас приємне і напружене: еротичний неонуар. Ідеальна нагода повернутись до класики 1981 року з Кетлін Тернер і Вільямом Гертом – «Жар тіла». Коли думаєш про еротичний нуар 80-х-90-х, ясна річ, першим на думку спадає «Основний інстинкт». З точки зору відвертості (і оголеності) при всій тій напрузі і психологічному підґрунті, можливо, йому просто немає рівних, це ідеальна суміш психологічного трилеру і відвертої візуальної складової. Але «Жар тіла», який створено декадою раніше, вас вразить: так, в ті часи вже знімали щось настільки спокусливе та гаряче, навіть без постійної демонстрації жіночого та чоловічого тіл на екрані.

Те саме стосується і Кетлін Тернер – хтось знає її за трилогією, що стартує з «Роману з каменем», романтичну і тендітну, хтось бачив її комедійні роботи, а хтось, можливо, стикався з нею на пізньому етапі кар’єри, де вона помітно змінилася навіть суто зовнішньо. Але у цьому фільмі вона яскраво демонструє, що Шерон Стоун далеко не єдина фатальна жінка у еротичному жанрі.

Сюжет, щоправда, не й найсильнішою стороною картини, бо це лінійна (особливо для нуару) історія зваблення і зради. Фатальна красуня з’являється одного спекотного вечора у житті не надто успішного, але дуже привабливого адвоката (Вільям Герт) ніби нізвідки і захоплює його у ту саму хвилину. Ба більше, здається, що і вона у захопленні від цього чоловіка, особливо після їх перших близьких контактів.

Що ще треба чоловіку, щоб повірити у власну значущість? Він знайшов жінку мрії, яка втрачає розум через нього, а тому ідея вбити її чоловіка і отримати серйозний спадок прийшла в його голову сама… чи може її підказала ця жінка… яке, в принципі, це має значення, якщо попереду щасливе життя зі спекотною красунею на гроші її половини? Так, цю історію в різних реінкарнаціях ми бачили вже багато разів.

Акцент тут на спокусі, звабленні, грі на почуттях та спеці. Фільм називається «Жар тіла», але спека переслідує тут не тільки головних героїв, але й усе місто кожного дня, навіть ввечері, навіть вночі. Майже як в «Дванадцять розгніваних чоловіків», тільки не в одній замкненій кімнаті, а по всьому грішному узбережжю.

Читайте також: Найкращі трилери всіх часів

 

26. Британський неонуар

Пограбування на Бейкер-стріт (The Bank Job) 2008

IMDb 7.2
Режисер Роджер Дональдсон

Британський неонуар: варіантів нескінченне розмаїття, але вирішили звернути увагу на неочевидний хороший фільм із… Джейсоном Стейтемом. Таке буває? Так, звісно (і не тільки «Карти, гроші, два стволи» і «Великий куш»). Класичний фільм про пограбування за реальними подіями – «Пограбування на Бейкер-стріт» (в оригіналі все звучить простіше – The Bank Job).

Все як ми любимо: докладно показана кожна фаза, у тому числі кропітка підготовка пограбування. Втім, не обійшлося без звичних ліній про жінок, які додають клопоту головним героям (бо в банді також є жінка, то як на це реагувати дружині головного героя?), без недолугих помічників та фатальних випадковостей.

Більше про сюжет не будемо, адже це вб’є інтригу для перегляду, обмежимось лише головним задумом (це не спойлер): в банк вирішено було потрапити за допомогою серйозного за розмірами підкопу.

Щоб не було відчуття, що фільм «зайшов» тільки нам, наведемо також цифри з IMDb (7.2) та Rotten Tomatoes (79% критики та 74% глядачі), та й комерційно фільм був успішним (при скромному бюджеті в 20 мільйонів зібрав 65 мільйонів доларів). Той випадок, коли Стейтема використовують не для лінійного екшна, а для хорошого сценарного фільму про цікаве пограбування. Ідеальна розвага на вечір.

 

27. Нуар, зрежисований жінкою

Тебе ніколи тут не було (You Were Never Really Here) 2017

IMDb 6.7
Режисерка Лінн Ремсі

Нуар, зрежисований жінкою: не надто відомий, адже авторський і незалежний, неонуар шотландської режисерки Лінн Ремсі (раніше вона поставила фільм з Тільдою Свінтон «Щось не так з Кевіном») із Хоакіном Феніксом у головній ролі – «Тебе ніколи тут не було».

Фільм часто порівнюють із «Таксистом» (щось на кшталт «це «Таксист» 21 століття»), зрозуміло чому: тут теж відставний військовий, який також прагне знайти своє місце у новому, мирному і цивільному житті, і він також починає боротьбу з нелегальною секс-індустрією. Щоправда, наповнення, суб’єктивно помітно відрізняється. Персонаж Де Ніро тотально не вписується в цивільне суспільство, а персонаж Фенікса, здається, не може знайти мир із самим собою.

Але що він собі знайшов, це брудну (і повністю нелегальну) роботу: він визволяє дівчат із секс-полону. Навички колишнього агента ФБР допомагають у швидкому проведенні розслідувань і силових методах звільнення полонянок. Він отримує замовлення від високопосадовця, донька-підліток останнього опинилась у сутенерів, але цього разу все йде не за планом.

Далі є і несподівані повороти сюжету, і дуже багато насильства (серед іншого через здійснення помсти). У фільмі дуже мало діалогів, особливо мало реплік у головного героя, але їх не бракує. Слова заміщуються діями та похмурою тягнучою атмосферою, від чого фільм стає ледь не поетичним візуально, незважаючи на свою брутальність. Композитор – Джонні Грінвуд, гітаріст Radiohead, що також написав музику ледь не для всіх фільмів Пола Томаса Андерсона, який також додав таємничості і тривожних тонів.

 

28. Квір-нуар

Зв’язок (Bound) 1996

IMDb 7.3
Режисерки Лана Вачовскі, Ліллі Вачовскі

#NoirvemberChallenge, день 28: квір-нуар. Великий дебют братів (а тепер сестер) Вачовскі – «Зв’язок» 1996 року. Починається як лесбійська любовна драма, але потім розвертається в бік кримінального трилеру.

Героїні Джини Гершон і Дженніфер Тіллі випадково зустрічаються в ліфті, коли перша приходить робити ремонт у сусідній квартирі. Швидко з’ясовується, що вона нещодавно вийшла з в’язниці, і ремонт – її робота, отримана через якогось кримінального приятеля. Друга жінка є дівчиною мафіозі, який колись вирішив, що може дати красивій повії нове життя. Миттєва симпатія з першого погляду у ліфті, потім флірт і той самий зв’язок. Але що тепер робити двом коханкам? Тіллі пропонує забрати гроші мафії і втекти разом.

Тут, звісно, ми згадуємо всі нуари про femme fatale, яка спочатку зваблює, а потім стає дияволицею, що нищить звабленого чоловіка (точніше, вона від початку є дияволицею, просто прикидається звабливою жінкою мрії). Так було і в вище згаданому «Жар тіла», так було в класичній «Подвійній страховці», та чи буде так цього разу? Чи чоловіки з мафії все зрозуміють і нанесуть жорстокого удару у відповідь по жіночим мріям?

Оскільки це 90-ті, і тренд фемінізму ще не набув нав’язливого образу «повістки», від якого всі біжать сьогодні, ледве побачивши перші ознаки, то це, вибачте за стереотипний опис, «кіно про сильних жінок здорової людини». У тому сенсі, що жінка і її бажання тут справді на першому місці, але її можливості тут не гіпертрофовані (врешті-решт, сила не має бути фізичною, чи не так). І чоловіки тут хоча і на другому плані, але не дурні, а просто самовпевнені чи занадто захоплені собою і своїм баченням світу.

Тіллі і Гершон виглядають розкішно, але віддамо належне і Джо Пантоліано, який пізніше зніметься у тих самих Вачовскі в «Матриці», а також у «Клані Сопрано» та в «Пам’ятай» Нолана. Знову роль другого плану, але знову один з ключових перформансів для загальної картини.

Квір-нуар – це підвид фільмів, де нуар поєднується з тематикою стосунків ЛГБТК+, зберігаючи темний напрямок жанру. Часто питання ідентичності і бажання квір-персонажів стають ведучою складовою трилеру чи детективу (а також драми та інших жанрів нуару), концентруючись на маргінальній стороні питання.  

 

29. Книжковий нуар

Великий сон (The Big Sleep) 1946

IMDb 7.9
Режисер Говард Гоукс

Передостанній день #NoirvemberChallenge – книжковий нуар. Оскільки за вже майже місяць нуарвемберу не було переглянуто жодного фільму з Гамфрі Боґартом, вибір за класичним до неможливості фільмом «Великий сон» 1946 року.

Це екранізація роману Реймонда Чандлера, по суті, одного з батьків-засновників жанру нуар в літературі. Головний герой – брутальний приватний детектив Філіп Марлоу, якого пізніше грало чимало видатних акторів. Він професійно розкриває складні справи, але при цьому мінімально замислюється над тим, щоб пом’якшити тон у спілкуванні з будь-ким, від клієнтів до поганих хлопців, що можуть його вбити. Боґарт також зіграв трохи раніше ще одного культового детектива – Сема Спейда у, мабуть, ще більш відомому фільмі «Мальтійський сокол» за романом ще одного батька-засновника, Дешилла Гемметта.

Як і у «Мальтійському соколі», тут все рухається дуже швидко і, будемо відвертими, не дуже зрозуміло. Персонажів, головних та другорядних, чимало, у всіх якісь брудні справи та таємниці, всі якось залучені до розслідування Марлоу, але вибудовувати чіткий послідовний зв’язок вдається лише одній людині по обидва боки екрану – власне, Філіпу Марлоу.

Вже на етапі отримання завдання від старого генерала у колісному кріслі стає зрозуміло, що тут все складніше, ніж у брифі. Точно хтось веде подвійну гру, хтось каже щось одне, але насправді має на увазі інше, хтось щось приховує. Пізніше стає зрозуміло, що цей хтось – це ВСІ. У цьому і суть «брудного» детективу від Чандлера: приватний детектив подібного штибу приймає цю роботу як є, із розумінням, що друзів і однодумців у нього немає, навіть серед тих, хто його наймає і платить йому гроші. Потенційно, ворогами є всі навколо.

Ще одна легенда акторського цеху – Лорен Беколл, яка зірково починала у 40-ві, і на відміну від багатьох ікон того часу, трималась на найвищому рівні ще кілька декад, знімаючись у кіно і займаючись озвучкою майже до самої смерті у 89 років. Звісно, були і у неї не найкращі періоди, але провідні ролі (і кінонагороди) відбувалися і на етапі 70-ти і 80-ти років (наприклад, «У дзеркала два обличчя» та «Доґвіль»). Навіть в «Клані Сопрано» вона встигла з’явитись, нехай і в одному епізоді:

 

30. Зимовий нуар

Безсоння (Insomnia) 1997

IMDb 7.2
Режисер Ерік Скьолдбьєрг

Заключний день #NoirvemberChallenge – так, це трохи сумно, але все завершується рано чи пізно. Завданням було обрати зимовий неонуар, а тому зупинилися на фільмі, де все відбувається на тлі вічної зими – за полярним колом у Норвегії. Щоправда, події стрічки відбуваються влітку, але від цього головному персонажу не легше, адже через білі ночі він не може спати, через що поступово виходить на межу нервового зриву. До випробувань природних додаються муки сумління через фатальну помилку, а тому безсоння стає його постійним супутником на час розслідування. «Безсоння» 1997 року – оригінальний норвезький неонуар, який пізніше перезняв Крістофер Нолан для Голлівуду.

Двоє детективів з поліції Осло прибули у північне місто Тромсе для розслідування вбивства 17-річної дівчини. Вбивця зробив все майстерно, не залишивши слідів (він навіть помив її волосся). Втім, він залишив рюкзак поруч із сараєм, де знайшли тіло, а тому маленький шанс вийти на нього все ж залишився. Чим далі просувалося розслідування, тим більш ризиковану і нахабну психологічну гру вів злочинець. А головному детективу залишалося лише перебудовуватись під нові складні обставини і намагатися зібрати себе до купи, коли від безсоння та нервового виснаження він ледь не помирав.

Головну роль зіграв Стеллан Скашгорд – мабуть, найвідоміший скандинавський актор сучасності. Це одна з тих ролей, де розумієш могутність його беззаперечного таланту. Детектив приїжджає до Тромсе впевненим в собі і повним сил чоловіком, а потім поступово стає виснаженою тінню самого себе – і все це крок за кроком за півтори години.

Порівнянь з версією Нолана не уникнути: зазвичай ти маєш казати, що оригінал краще, інакше який з тебе критик і експерт в галузі кіно. Втім, без сарказму, норвезький фільм дійсно помітно кращий. Ба більше, свого часу версія Нолана здалася вельми слабкою картиною як для рівня режисера (не поганою, але й такою, що не викликає захоплення на тлі його робіт того часу на кшталт «Пам’ятай»). Що дивно, це те, що оцінюючи обидві картини, розумієш, що Нолан додав пару важливих деталей, щоб зробити стрічку краще, але вони спрацювали навпаки в мінус (так, і таке може бути).

Роль Скашгорда у Нолана виконує Аль Пачіно – знову-таки, віддаючи належне легендарному актору, проголосуємо за те, що у Стеллана вийшло краще. Вбивцю у Нолана грає (шок) Робін Вільямс – це ледь не єдина роль негативного персонажу в його кар’єрі, і він впорався фантастично добре. В скандинавській версії його зіграв Бьорн Флоберг, який здебільшого грав в місцевому кіно (в Голлівуді він теж з’являвся, але навряд чи ви його згадаєте, наприклад, у «Кінгсмані» – він там грав скандинавського прем’єр-міністра).

Окреме задоволення – це постановка кадру і постійне засліплююче біле сонце ледь не в кожній сцені. При всій винахідливості Нолана, тут оригінал знову перемагає. Власне, якщо ви дивились ремейк, то варто переглянути і норвезьку версію. А якщо ні – це чудовий трилер для перегляду, однозначна рекомендація.

Читайте також:

Найкращі детективні нуари і неонуари всіх часів

Підтримайте нашу редакцію:

Монобаза

Інші опції

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

• Telegram — t.me/kinowarcom
• Viber — viber.com/kinowar.com
• WhatsApp — whatsapp.com/channel/kinowar.com
• YouTube — youtube.com/c/kinowar
• threads — threads.com/@kinowar.com.ua
• facebook — facebook.com/goodkino
• Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
• twitter — twitter.com/kinowar_com

Підтримайте Україну:

• фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua/donate
• фонд Сергія Стерненка (допомога армії) — sternenkofund.org/donate
• Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org/dopomogty
• Охматдит (допомога дітям) — ohmatdyt.com.ua/dopomagati